Iсторія однієї фотографії
Сюжет знімку «Повінь забрала трьох дітей», представленого на Х Фотоконкурс нашої газети, не міг залишити байдужим жодного відвідувача фотовиставки «Дня», що зібрала декілька тисяч відвідувачів в Українському домі наприкінці вересня. Але головне — автор фотографії Ігор Добровольський отримав Приз Призів фотоконкурсу «Золотий День». Цей приз був заснований лише цього року і став втіленням мрії головного редактора «Дня» Лариси Івшиної, щоб нагородження номінантів фотоконкурсу стимулювало не лише фотокорів, а й допомагало героям знімків «Золотий День» має спонукати небайдужих людей допомогти іншим, тим, хто потрапив у біду. Редакція «Дня» зверталася до багатьох із пропозицією підтримати ідею «Золотого Дня». Відгукнулася секретар РНБО Раїса Богатирьова.
...На Івано-Франківщину ми їхали разом з фотокором та автором фотографії про повінь, яка перемогла на конкурсі газети «День». Ігор Добровольський — маломовний, ще зовсім молодий хлопець стисло розповідає про свій тодішній репортаж про повінь та про те, як знайшов Олену Іваночко. «Поїхали у кінці липня робити фоторепортаж про повінь на Західній Україні, спочатку були в Чернівцях, потім поїхали у Снятинський район. Тоді фактично чи не в кожній хаті був похорон. Дізнавалися у людей, що і як відбувалося, так і вийшли на цю жінку, вона тоді зі своєї хати винесла фотографії дітей. Побачив у ту мить її таке сильне невимовне горе, і не знав як можу допомогти...» І ось тепер, через три місяці, Ігор разом з кореспондентами газети везли хай невелику грошову допомогу з великим бажанням морально підтримати згорьовану родину добрим словом і співчуттям.
Завертаємо у с. Ланчин Надвірнянського району, куди після трагедії переїхала жити родина пані Олени. Село велике — вісім тисяч людей. На щастя, наслідки липневої повені тут не були такими страхітливо руйнівними, як в інших сусідніх районах. Але і тут, у кінці липня, вода затопила окремі домівки аж по кватирки, у багатьох хатах піднялася на півметра і більше.
Делегацію газети зустріла в.о. селищного голови Марія Попович. Перед тим, як провести до обійстя Олени Іваночко, показує нам село: заасфальтовані дороги, акуратні хатки, на перший погляд, цілком безпечні потічки. «У нас, в основному, саме маленькі струмочки наробили біди, навіть не так сама річка. Ніхто не міг сподіватися, що можуть набрати такої сили. Зараз кошти в основному виділяють на ремонт розмитих доріг та на берегоукріплення, — розповідає. — У селі, дякувати Богу, не було фатальних випадків. У одній старій хаті вода сягала середини вікон, там жили дві молоді сім’ї. Вони звідти переселилися і там зараз ніхто не проживає. Інший складний випадок — в урочищі за рікою кут одного будинку взагалі залишився висіти у повітрі, вода все вибрала з-під низу. Тепер вже засипали». Всіх доріг ще не відновили, через відсутність кладки мешканці досі носять своїх дітей на руках у брід через потічок до школи. Показує зруйновану повінню хату, закриту на замки.
За словами Марії Попович, людям належне заплатили. Та виникла проблема з виплатою за пошкоджені сільськогосподарські угіддя. Половина селян, з тих, кому мали компенсувати втрачені городи, а це переважно знищений урожай картоплі, отримала гроші, половина — ні. Куди тільки пані Попович не зверталася: і в район, і в область, коштів більше не дають. А люди звісно ж не задоволені. Наша група стала свідком того, як літня жінка з криками кинулася до голови, мовляв, де обіцяні компенсації.
Повертаємо на подвір’я будинку, де нас уже давно чекають. Олена Іваночко та її чоловік Андрій недавно купили будинок і тільки тиждень як після ремонту перейшли сюди жити.
Заходимо до хати. При порозі трирічний Олексійко і п’ятирічна Маруся туляться до мамусиних ніг, ховаються від незнайомих людей. Цей хлопчик, єдиний з чотирьох дітей, які тонули у ту страшну ніч, дивом врятувався. Тоді його ледве відкачали. Зараз він безтурботно бавиться зі сестричкою, з цікавістю поглядає на гостей.
— Олексійку, а де наша Інна? Де Васько і Таня? — запитує господиня дому. Дитина щось тихенько лепече. — Нема, каже! Як кажу йому, що їдемо до бабусі (село, де сталася трагедія. — Авт.), не хоче, боїться, там водичка велика. Та й мені досі страшно.
У ту ніч її на човні не було. Був чоловік Андрій, та він настільки тяжко переніс ті події, що досі не відійшов...
— Паніка була тоді, дощ, човен перевантажили. Може, якщо б зверху не накривали... Перепливали Прут на моторному човні... Все на моїх очах... Вода в середину хлюп-хлюп, паніка почалася, крики, писки... Та й по всьому. Секундне діло... нічого не можна було зрозуміти...
За його словами, він тоді перебув у холодній нестямній воді дві з половиною години, тримався за якийсь кущ, і вже ніяк не міг зарадити горю. Тоді потонуло, окрім його трьох дітей, ще двоє малих і три жінки. Хоронити десятирічну Інну, восьмирічного Василька і дворічну Тетянку довелося Олені самій. Чоловік геть занедужав. На похороні хлопчика, якого знайшли найпершого, впав на землю і лежав, аж поки люди його не підняли.
Дівчат знайшла через кілька днів. Цвинтар вода змила повністю. «Старша Інна була меншим, як нянька, всіх виховала. Куди не йду, згадую її та й плачу. Важко без неї. Каміння з розпуки гризу на дорозі (плаче. —Авт.)... Всі кажуть, як ти витримала? Не могла повірити. Тепер дуже тяжко. Трьох від хати... Вони в мене ніколи не хворіли, ні в лікарні ніколи не лежали. Навіть похорон було легше перенести, ніж тепер, мені в хаті недостаток, що оце подивлюся те, що в хаті за їх гроші, за них, а їх нема. Це ж не своїми силами заробила, а їх утратила, це все ж їхнє, — бідкається. — Ви знаєте, мої діти зі мною попрощалися. Коли день перед тим, я їхала на базар торгувати, старша і менша бігали за мною. Старша так щось мене обняла і спитала: «Мамко, ти приїдеш завтра?» Їй так сльози тоді покотилися».
Каже, що є такі люди, котрі заздрять їй, що дали допомогу — 20 тисяч гривень. Але вона би тої допомоги не хотіла — тільки б діти жили.
Розповідає, що керівництво району обіцяло купити їм житло, та місяць почекали і вирішили самі купити. Показує відремонтовану трикімнатну хату, нові меблі. Ще не все встигли зробити — одвірки не замальовані, на стелі немає люстр. Сюди вони прийшли без нічого — майно знищила вода. Довелося купувати все — від ложки і ножа.
Створений присутніми гамір розбудив піврічного Петруся, що спав на ліжечку в сусідній кімнаті. На руках в мамусі круглощокий хлопчик почав посміхатися. З Оленою також, здавалося, сталася переміна.
«Люди кажуть, що маю ще їх трьох. І то правда, що є задля кого жити...»
Познайомившись з родиною, ми вирішили розповісти про те, чого приїхали: передати допомогу, яку так здалеку везли.
«Ці гроші є свідченням того, що допомога може прийти несподівано, — почав фотокор газети Руслан Канюка. —Я знімав на відкритті фотовиставки газети «День» і на власні очі бачив реакцію людей. Раїсу Богатирьову дуже розчулила ваша історія, та фотографія і вона як жінка, як мати не змогла пройти осторонь, залишитися байдужою, від себе вона передала допомогу — 20 тис. грн.»
Дякує. На запитання, куди витратить гроші відказує: «Газу хочу. Хати великі, якщо зараз не проведу, то потім невідомо коли вдасться. Так до хати все ніби купили. Газ тепер дорогий».
Присутня в.о. селищного голови Марія Попович додає: «Будинок не газифікований, то ми це візьмемо на себе, будемо старатися. Допоможемо з оформленням договору купівлі-продажу, але поки що вони тут не прописані. Підтримаємо усім!»
Олені не віриться, що має власну хату, бо ціле життя по квартирах з дітьми поневірялася. Два роки жила без прописки зі стількома дітьми, і допомоги на них не отримувала. Виховувала сама. Вони з чоловіком у лісі віники березові робили. «Фактично, за два тижні зробили ремонт. Так хотіла своєї хати! — каже. — Далі буду віники робити, щоб дітей на ноги поставити. Господарством займатися, для початку — купити п’ять-вісім свиноматок. Дах у хаті помалювати. Стодолу до пуття довести...» Коли Олена розповідала кореспондентам скільки всього їй ще треба зробити біля хати, коло дітей, її згорьоване лице трохи проясніло і відчувалося, що її дивовижна внутрішня сила пориває цю жінку до подальшого життя...
Хоч ніяка матеріальна допомога не поверне батькам дітей — підтримка і людська турбота допоможуть загоїти душевні рани. Хочеться сподіватися, що цей невеликий, проте такий потрібний крок стане прикладом для наслідування, адже ще так багато людей, що потребують допомоги.
Руслан КАНЮКА, фотокореспондент газети «День»:
— Робота фотокора дуже непроста. Часто доводиться знімати речі, яких би й не бачити ніколи... З героями своїх знімків переживаєш, відчуваєш їхні емоції. На жаль, це не завжди тільки радість... Проте це потрібно робити. Якби Ігор не опинився тоді в цьому селі, а пізніше не подав роботу на фотоконкурс «Дня», історія цієї родини залишилася б поза увагою багатьох людей.
Ігор ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, фотокореспондент, володар Призу Призів «Золотий День», автор знімку «Повінь забрала трьох дітей»:
— Коли я робив цей репортаж, у мене була помилкова інформація, що в цієї жінки загинули всі діти. Минулого тижня, коли ми приїхали до неї, я побачив, що у неї залишилося троє малят. Це, звичайно, не зменшує масштабу трагедії, проте легше стає від розуміння того, що їй ще є заради кого і заради чого жити. Знаєте, раніше я працював слідчим по ДТП і бачив багато, в тому числі й фатальних випадків. Мене важко чимось здивувати. Втім, коли ми робили цей репортаж з постраждалих від повені місць, я просто плакав. Багато хто не уявляє обсяг завданого горя. Я радий, що мій репортаж допоміг принаймні одній родині...
