Iсторик Любов ШИЯН: «Статус людини знатної — це статус доброчинної людини»

Під час Люблінської Унії 1569 року, коли Україна увійшла до складу Речі Посполитої, князь Костянтин Іванович Вишневецький мовив: «Ми є народом таким поштивим, що жодному народу в світі не поступимося, і впевнені, що кожному народу рівні шляхетністю», — таким чином наголошуючи на тому, що в українців є своя еліта. Упродовж усього існування роду Корибутів-Вишневецьких його представники дбали про позитивний статус у тогочасній середньовічній Європі. Сучасне ж українське суспільство відчуває дефіцит якості еліти, що дається взнаки як всередині країни, так і у відносинах із зовнішнім цивілізованим світом. Цього питання не вирішити, якщо не спиратися на історичний досвід, — наголошує в інтерв’ю «Дню» науковий співробітник Вишневецької філії Національного заповідника «Замки Тернопілля» Любов ШИЯН — історик, кібернетик, художник.

Інтерес до Вишнівця, де вона народилася, і князів Вишневецьких був родинним, адже батько-журналіст захоплювався історією. Але протягом довгих років це було лише хобі. Однак після занепаду космічної галузі в Україні продовжувати кар’єру за її межами Любов Шиян відмовилася і волею долі втілила свою давню мрію — стала істориком. Більше того, їй запропонували працювати в палаці Вишневецьких. На той час уже мала відповідні матеріали, зібрані в київський період. До того ж чоловік Любові Миколаївни — нащадок відомих польських хронікерів Бєльських, у літописах яких відображені й події з життя Вишневецьких. Копітка робота Любові Шиян в архівах України, Польщі, Білорусі вилилася у видання, що мало на меті привернути увагу громадськості до резиденції княжої династії Корибутів-Вишневецьких.

— Любове Миколаївно, ви кажете, що сучасний історик повинен дбати про практичне застосування своїх досліджень. На сьогодні ви — автор першого в Україні популярного видання про долю яскравих представників середньовічної еліти та їхньої резиденції — «Вишневець та князі Корибути-Вишневецькі». Зараз працюєте над його доповненням, і це вже буде фундаментальна монографія про княже родове гніздо. Виходячи з ваших досліджень, у чому феномен Вишневецьких?

— Мабуть, феномен Вишневецьких — у тому, що цей потужний рід творив на теренах Південно-Західної Волині фактично нашу національну історію. Адже князі Вишневецькі були дуже активними в політичному, економічному, культурному житті. Зрештою, один із перших героїв української історії, знаний Дмитро Вишневецький — взірець кращих рис українського характеру, який маємо наслідувати. Він був патріотом. А патріот — це той, хто думає про сьогодення і майбутнє держави. Ось нещодавно я повернулася з конференції в Ніжині, яка відбувалася за програмою ІІ Спаських міжнародних наукових читань. На ній ішлося про пам’ятки Північно-Дніпровського Лівобережжя. І хочу сказати, що моя доповідь «Раїна Могилянка — княгиня Вишневецька. Її фундація задніпровським монастирям» була дуже актуальною. Це ще раз свідчить про те, що Вишневецькі були патронами не тільки Волині, а й усієї тогочасної України і їхні діяння були поширені на величезні терени. Тому якщо ми говоримо про володіння Вишневецьких, то маємо на увазі всю територію, яка називалася історичною Вишневеччиною. Вона, за даними, наприклад, професора Києво-Могилянської академії Наталії Яковенко — відомої дослідниці середньовічної української шляхти, займала тридцять сім відсотків усіх магнатських володінь тогочасної України. Тобто один потужний рід і такі величезні володіння. Ясна річ, що для Вишневецьких мало значну вагу життя підданих на всій цій території, а не лише на землях свого родового Вишнівця й поблизу.

— Княжий рід Корибутів-Вишневецьких зробив вагомий внесок у розвиток українських земель та політичного статусу в Європі. Чи не найзнаменитішим був уже згадуваний легендарний Дмитро (Байда) Вишневецький — засновник Запорізької Січі. Те, що козацтво формувалось як аристократія з національним духом, — заслуга, зокрема, цього представника роду Вишневецьких? В «Історії України-Руси» про це зазначає Михайло Грушевський: «В сї степові відносини, в житє козачини в тих 1550-х роках Вишневецький, безперечно, влив багато нового ферменту».

— Коли ми розглядаємо козацтво загалом, як явище, то не можемо не говорити про те, що впродовж століть воно змінювало свої тенденції. А коли говоримо саме про Дмитра Вишневецького, то маємо на увазі, що козацтво наприкінці XVI століття творилося подібно до західноєвропейських лицарських орденів. Тобто у статуті, законах, поведінці, традиціях та генезі українського козацтва велику роль брали саме представники вищого стану, й українського в тому числі. Це не лише Вишневецькі, а й Корецькі, Заславські, Збаразькі, Лянскоронські, Струсі, Претвичі, Острозькі. Але козацтво було таким механізмом, який творили всі стани тогочасного українського суспільства.

— Найсуперечливішою постаттю роду і не менш відомою, аніж Байда, є Ярема Вишневецький, навколо особи якого століттями точаться дискусії. І якщо Дмитро Вишневецький вважається в Україні героєм, то Ярема має тут діаметрально протилежну репутацію, але дуже пошанований у Польщі. Чи можна на його прикладі говорити про зраду національної еліти?

— А взагалі, що саме вважати зрадою, що зраджувала українська еліта? Згадаймо виступи козаків наприкінці XVI століття під проводом Наливайка, Косинського. Що робила українська еліта? Той же загальновідомий лідер української нації Костянтин-Василь Острозький ішов на придушення козацьких військ. Але ніхто ж не каже, що Острозький — ворог українського народу. Були станові інтереси, була, зрештою, державна політика, і вони були лояльними до держави. До речі, на той час Річ Посполита була дуже демократичною державою. Такого демократичного устрою тогочасна Європа не знала. Отже, ці люди захищали державу. У їхніх очах виступи козаків були бунтом. А щодо Яреми Вишневецького, то ще наприкінці XIX століття з’явилися перші його реабілітації. Не можна політичну, історичну й водночас трагічну постать такого рівня малювати лише чорною чи білою фарбами. А чому для поляків він є національним героєм? Тому що на тлі того часу, коли Європа захоплювалася романтизмом, Генрік Сенкевич написав «Вогнем і мечем». І одним з його героїв був Ярема Вишневецький. Хоча той образ далекий від справжнього. Інтереси Яреми Вишневецького як такого удільного князя на українських етнічних землях ішли в розріз з державною політикою Речі Посполитої, яка хотіла применшення ролі місцевої української еліти, котра не завжди була лояльною до митрополії. Він не був такою людиною, яка в очах польських магнатів заслуговувала на повну довіру. І лише тоді, коли Річ Посполита була на грані краху, Ярема Вишневецький відіграв свою роль, маючи величезний військовий та політичний досвід.

— Задля опору татарам Дмитро Вишневецький у різні часи служив і полякам, і туркам, і Москві. У подібній ситуації опинялися й представники української еліти в перебігу національно-визвольних змагань XX століття. Зараз ми можемо спостерігати тупцювання на місці нашої еліти через брак трансформації національної ідеї в суспільстві. І якщо, повертаючись до Вишневецьких, у XVI—XVII стст. національно свідома еліта виступала головним чинником досягнення політичної консолідації та соціокультурної єдності українства, то нині цього немає. Можна сказати, що на часі — сформувати нову генеративну еліту, яка має протистояти люмпенізації українського суспільства, що нині проникає в усі його прошарки, стаючи серйозною проблемою.

— Однозначно провідники мусять бути. Народові без них дуже важко виробити якісь стратегічні питання та їх вирішувати. Народ потребує їх і делегує своїм представникам. І сьогодні такими мали б бути депутати. Адже вони виконують головне в цій державі — законодавчі функції. У середні віки, про які ми говоримо, навіть у XVI столітті — що було? Тодішнє населення якось не усвідомлювало держави як території. Легітимний володар був тим чинником, який давав змогу стверджувати, що це і є держава. І з огляду на це саме Вишневецькі були легітимними володарями. Вони виконували законодавчі, виконавчі функції. Вони були легітимними в очах тодішньої Європи. Тому їхня роль у цьому сенсі була визначальною на законодавчому, звичаєвому рівнях. Тож для посполитих людей було не так важливо, які рішення ухвалювали в Кракові, Вільно чи Варшаві, — для них важило те, що тут керував представник того стану, який був легітимним у той час, традиційним. Бо то була місцева еліта. І вони делегували їй усе. Ми розуміємо, що вони були людьми свого часу, але таким чином творився той процес, коли народ і вищий стан мають певні співвідношення і регулюють саме ці відношення влади, держави і народу.

— А хто, на вашу думку, повинен сформувати нову українську еліту?

— Напевно, наші моральні авторитети. Але в нас завжди інтелігенція чомусь традиційно була прошарком, як це трактувала колишня ідеологія. Так, у нашій державі влада народу, але мусить бути еліта — освічена, професіональна, якій народ делегує свої права. Нині українці, мабуть, чи не єдина нація, яка «боїться» вибирати моральних людей. Треба пам’ятати, що в Україні тим скоріше відбудуться позитивні зміни, чим більше буде у нас незалежних, свідомих громадян. Проте нинішня ситуація склалася в українському суспільстві через те, що ми ніколи не виховували національно налаштованого громадянина, як, наприклад, у Польщі. Бо в нас раніше фактично ніколи не було власної держави і не було відповідного попиту. У нас завжди було так: українізація рік-два-п’ять, а далі — русифікація.

— Тобто еліту потрібно виховувати з дитинства?

— І так, як виховувалася наша історична еліта. Їх виховували в традиціях, яких треба було дотримуватися. Якою була родова традиція Вишневецьких, зосібна? Робити обов’язково щось для Церкви і для загалу. Бо статус людини знатної — це статус доброчинної людини. То є головне, і в цьому дусі виховували. Чи мала та людина ці задатки до доброчинності, чи не мала, але якщо предки її були доброчинцями, тож і нащадки мусили продовжувати цю традицію. І давали нові фундації, підтримували колишні, позаяк то був обов’язок вельможної особи. Нинішня ж доброчинність дуже рідко буває із власної кишені. Це відбувається за рахунок державних коштів і тому не виховує християнської доброчесності, про яку ми говоримо.

— Любове Миколаївно, який історичний урок, на вашу думку, подали князі Вишневецькі сучасним поколінням українців, які, здобувши понад двадцять років тому державну незалежність, ніяк не вирішать, що з нею робити?

— Гадаю, найголовніший їхній урок для нас полягає в тому, що треба бути патріотами свого краю. А Вишневецькі завжди були ними, захищали цю землю до останнього подиху навіть тоді, коли Україна не мала самостійності. Це було їхньою традицією, і вони ніколи не забували про свої обов’язки перед людьми, щоб цей край процвітав. Тому Вишневецькі завжди дбали про те, щоб освіта поширювалася серед народу. Недаремно серед них було багато фундаторів, котрі створювали навчальні заклади (і не лише початкові), монастирі, братства яких були осередками всього найсвідомішого, що було в тодішньому українському суспільстві. Вишневецькі поширювали монастирський дух, церковну дисципліну, відкривали друкарні та друкували книжки. Варто зазначити, що по собі Вишневецькі залишили неабияку культурну спадщину. Немає жодного великого музею в Європі, де не було б експонатів зі збірок Вишневецьких та їхніх нащадків Мнішеків. В Україні перший публічний громадський музей — Національний музей історії України було створено на базі колекції Вишневецьких, а перша наукова публічна бібліотека ім. В. Вернадського формувалася, зокрема, зі знаменитої книгозбірні Вишневецьких. Це була одна з найбільших цілісних колекцій. Тобто вони насправді були патронами цієї величезної території, яку населяв наш український народ, і це є головний урок, який вони нам дають — як потрібно ставитися до рідної землі, свого народу та його майбутнього.