Каплиця для губернатора?
Межуючи з чотирма східноєвропейськими державами (Угорщина, Словаччина, Румунія, Польща), Закарпаття має чи не найкращі можливості стати базовим регіоном нашої держави у сфері прикордонного та міжнародного співробітництва на західному напрямку. Тим більше, що є вже реальні напрацювання, втілені в життя на найвищому міждержавному рівні. Це різномасштабні проекти в рамках організації «Карпатський Єврорегіон», розбудова транскордонної транспортно-експедиційної інфраструктури, у відкритті стратегічних об’єктів якої (реконструйований міст через р.Тису, термінали СП «Автопорт-Чоп») брали участь президенти України та Угорщини Л.Кучма й А.Гьонц.
Були спроби реалізації декількох проектів і в сфері духовно- культурній. Щоправда, менш вдалі. Згадати хоча б події дворічної давності навколо спорудження на кордоні Закарпатської та Львівської областей монументального пам’ятного знаку в честь 1000- ліття приходу угорців у Тисо-Дунайську низовину. Після доволі суперечливого політичного резонансу до спорудження згаданого пам’ятника справа так і не дійшла. Однак негативних наслідків на рівні угорсько-українських міждержавних відносин вдалося уникнути. Не останню роль у цьому відіграла ідея спорудження міжконфесійної церковної споруди-каплиці, що мала б символізувати дружбу і співробітництво народів сусідніх держав напередодні 2000-ліття Різдва Христового.
З ідеєю нібито все гаразд. Однак існувала необхідність ретельного узгодження й урахування всіх історичних, політико-правових та канонічних аспектів її практичної реалізації. На це пішло чимало часу — майже рік. Спочатку місцем спорудження каплиці планувалось обрати гірський Рахівський район, де поблизу с.Ділове, як доводить традиція, розташований географічний центр Європи (існує навіть відповідний пам’ятний знак у вигляді невеличкого обеліска). Однак виникали додаткові проблеми. По-перше, надзвичайна віддаленість від угорського та словацького кордонів. По-друге, необхідність залучення в тій чи іншій мірі румунської сторони, оскільки Рахівський район безпосередньо межує з цією державою. Зрештою, все якось владналось, і місце майбутньої каплиці перенесли на територію Ужгородщини поблизу Чопа.
Навесні поточного року робота змістилась у більш практичне русло. З’явилось відповідне доручення глави Президентської Адміністрації, а за ним і розпорядження губернатора про початок будівництва каплиці. Проте, погоджена на найвищому рівні ініціатива отримала чомусь нелогічне й спотворене продовження. Невідомо, чи місцеві чиновники переоцінили свої можливості, чи забракло їм елементарної організованості й послідовності, але спорудження об’єкта, який мали урочисто відкрити восени цього року президенти України, Угорщини і Словаччини, перетворилось в недолугу епопею.
На першому етапі, коли йшла підготовка проектно-кошторисної документації, обласне керівництво піддалось незрозумілому пориву гігантоманії. За рахунок яких коштів губернатор однієї з найбідніших областей України сподівався спорудити каплицю вартістю 400 тис. грн. — до цих пір не ясно. Тим більше, чи варто було це взагалі робити? Адже мова йшла не про повноцінний храм, а пам’ятну каплицю-символ. Зрештою, як з’ясувалось, проблеми виникли і з набагато меншою сумою коштів. Упродовж літа проект зазнавав постійних змін у плані вартості й розмірів будівлі. У Київ один за одним летіли заспокійливі рапорти. Мовляв, усе гаразд, будівництво йде згідно графіка. Насправді ж, ніякі роботи не велись, а дату відкриття каплиці з різних приводів переносили з місяця на місяць. Коли терміни почали «припікати», в авральному порядку заклали фундамент, звели стіни і купол.
І саме тоді стали очевидними інші суттєві прорахунки, допущені внаслідок непродуманих (а то й безвідповідальних) дій обласної влади. По-перше, одразу ж стало зрозуміло, наскільки невдало було обрано місце для спорудження каплиці. Адже розмістили її у безлюдній низовині, на узбіччі шосейної дороги, насип котрої вивищується над основою будівлі. Отже, з архітектурно-мистецької точки зору, це, як мінімум, неповага до сакральної споруди такого значення.
По-друге, в процесі будівельної «гарячки» канонічне облаштування каплиці було проведено таким чином, що зробило її малопридатною для вірників реформатської церкви (провідний конфесійний напрям серед угорського населення Закарпаття). Беручи до уваги той факт, що жителі навколишніх сіл якраз і є переважно угорцями-реформатами, напрошується один невтяішний висновок. А саме, новозбудована каплиця має усі шанси перетворитись на відлюдну, пустуючу споруду, яку відвідуватимуть сановні делегації лише в дні приурочених ювілеїв. Хіба таким має бути символ дружби і співробітництва народів?
По-третє, чи варто було взагалі зводити таку помпезну будівлю висотою 22 метри (не дотримуючись визнаних у Європі стандартів скромності й простоти подібних споруд) та витрачати чималі кошти, якщо в області є чимало недобудованих соборів і церков? Може, слід було спрямувати хоча б частину згаданих коштів на добудову церков у селах, де і донині мають місце майнові суперечки між православними і греко-католицькими громадами?
