«Хіба це хобі? Це – життя»!

У перекладі з англійської слово «хобі» означає «коник, пристрасть». Але ніяк не хочеться ні коником, ні тим паче пристрастю називати красу, яку десятиріччями з любов’ю збирає відома актриса Львівського Театру ім. М. Заньковецької — Таїсія Литвиненко. Причому не тільки збирає, а й на сцену одягає. Вона навіть точно і не знає, скільки в неї вишиванок, і каже: «Багато». Показуючи сорочки, мало не виспівує: «Ви подивіться, яка це тонка робота». Кожну прикладає до серця і аж світиться: «Яка ж це краса!».

У колекції актриси вишиванки з усіх регіонів України. Одну купила в якоїсь тітоньки — та несла селом гарячий чавунок, і, аби не попекти рук, завернула його... у домоткану сорочку. Таїсія Йосипівна розповідає, що коли їздила з театром на гастролі за кордон, то після вистав часто глядачки просили продати вишиванку, а вона всім відмовляла: «Це дуже старовинні, музейні речі».

Коли виникла у Литвиненко ідея про створення музею? Вона признається, що дуже давно, перебуваючи в Угорщині, якось почула про приватну збірку вишиванок. Тоді вона з чоловіком, Федором Миколайовичем Стригуном, проїхали 180 кілометрів спеціально з Будапешта, щоби подивитися на ті сорочки. Музей виявився дуже маленьким — одна кімнатка, в якій були старенька прядка і кілька сорочок: «Ну аж ніяк не стільки, скільки в мене!». Відтоді й мріє про власну експозицію. Лукаво усміхається: «І відкрила б, але мені не вистачає однієї кімнати».

Деяким речам — понад 100 років. Попри поважний вік, ні тканини, ні нитки не згнили і навіть не пожовкли. Є сорочки тонкі, є трохи грубіші, але всі — домоткані, зшиті вручну і вишиті нитками розмаїтих кольорів, від білого до чорного. Є вишиванки, оздоблені бісером. Багато сорочок бабиних і маминих. «А ще є сорочка хрещеної моєї мами — з коноплі. Помацайте, яка вона прохолодна. Це, казала мама, сорочка простенька, щоденна, дівоча. І з тим ніколи не хочеться розлучатися». Знайшлася й дівоча сорочка бабусі. «Скільки я у ній ролей зіграла! Маю до неї широкий фартушок. А доповнює костюм червоний турецький пояс. І все! Більше нічого не треба!». (До костюма є і червоні чобітки, які, згадує пані Литвиненко, їй колись подарував у Тернополі поклонник).

— Самі вмієте вишивати?

— Трошки.

Актриса показує сорочечку, котру понад 30 років тому власноруч вишила молодшому сину Назарчикові. Досі зберігає і строї, в яких одружувалися старший син Юрко та Оксана. Має в колекції кілька чоловічих сорочок, оздоблених білим шовком, і багато бабиних та маминих вишитих рушників. «Перекладаєш вишиванки — і ніби гортаєш сторінки свого життя»...