Хоч чужі, та рідні

Тепла кухня у старій хаті баби Марусі наче медом намазана. Родина товчеться у ній цілісінький день, і лише на ніч Степан з Ларисою йдуть у свій дім — на цьому ж подвір’ї. На запитання, хто у них керує, Степан Григорович жартома каже:

— Вчора баба Маруся керувала! Варила холодець і хліб пекла...

З рук колишньої тещі колишній зять годується й нині.

— Питає баба увечері: «Що будемо завтра варити?» Лариса: «Що зварите!» — «Хитрі!..» — сердиться баба. Тоді вже я кажу: варіть капусняк. Чи голубців накрутіть. М’яса- сала одне від одного не ховаємо, — розкриває «секрети» співжиття Степан Григорович.

Баба Маруся поважно сидить на покутті під образами і чаює з кумою-сусідкою. У старій хаті знов, як у рукавичці. Приїхав провідати Степана двоюрідний брат Льова із села Зелене.

— І що то за добра тітка була! — пригадує Степан Григорович Льовину матір. — Будувався я, то вона хоч сто рублів перекине, аби мені легше.

Новий просторий дім на тещиному подвір’ї Олійник будував не для Лариси, а для Зіни, баби Марусиної дочки. Із Зіною у законному шлюбі вони прожили вісім років. Дітей не було, і з цим фактом, здається, усі змирилися. Проте «по доленьці», за словами Григоровича, стелилося так, що Зіна його покинула і пішла у Горохів до чоловіка з двома дітьми. Яких виростила й які її «дуже уважають».

— А ця (з усмішкою показує на Ларису) недалечко жила. Бачила моє горе — як я плачу... То, як Шевченко писав: прийшла, привітала, втерла мої сльози і поцілувала.

Друга Степанова дружина пережила свою велику біду: померла перша дитина, хоронила чоловіка, будучи вагітною другою. Видивившись добру вдовицю, Степан... пішов питати поради у колишньої тещі.

— Ларису можеш брати! — сказала баба Маруся. Сама ж дитячою коляскою привезла додому найдорожче Ларисине придане: дворічну дочку Іринку.

Ще при Зіні Степан забрав до себе матір. Кажуть, свахи так здружилися, що одна без одної й їсти не сідали («Жили з любов’ю!»). Тещі та свекрусі виділили у домі окрему кімнату, в якій вони вживалися краще, ніж рідні сестри (це вже згодом так само разом перебралися у хату баби Марусі, щоб не пустувала). Але Зіна була своєю хоча б для матері. А Ларисі баба Маруся геть чужа. Проте за 26 років, що вона зі Степаном, з хати не пішли мир і спокій. Мало того: сюди не забула дорогу (хоч щаслива у другому шлюбі) і його перша дружина та численні родичі її чоловіка.

— Що зробилося, те вже зробилося. Чого я буду ревнувати Зіну до Романа чи Романа до Зіни?! Ось цієї осені заїхали вони до нас, забрали мою Ларису на опеньки. Та ще й збирали не собі, а їй у кошик! Значить, перша дружина непомітно так турбується, щоб потішити мене опеньочками! — за жартом Григорович у кишеню не лізе, але має і філософське, так би мовити, пояснення того, чому їхня родина з гідністю вийшла з критичної ситуації.

— Краще хай буде добре, ніж погано. Людина все одно має відійти з цього світу, але якщо вона проживе з добром до людей, то її таки довше споминатимуть. Біда, як люди не прощають! А я простив.

Про те, що і йому нелегко далися прощення й розуміння, свідчить душевна лірична поема, яку Олійник написав після остаточного розлучення з першою дружиною (шкода, що запис на диктофоні не зовсім чіткий). «Золоту, як сонце, скромну й молоду, покохав троянду соловей в саду. Покохав безмежно... Гості чарку осушили за хорошу дружбу, молоду сім’ю і гуртом бажали щастя солов’ю. Та уже на другий чи на третій день менше став співати соловей пісень. «Що не вистачає?» — дивувався жук. Глянув, придивився... Ах, матінко моя! Всі шипи троянда вплела в солов’я! «Досить, на прощання я сказала все!» — а сама за чуба смика і трясе. Потім стало навпаки: відлетіли з квітки ніжні пелюстки, осталися шипи... «Що це означає? — ахнув соловей. — Я ж не спав для неї тисячу ночей...» Покохав троянду соловей в саду: думав, що на щастя, вийшло — на біду».

Поема висловлює й мораль: «Якщо ти красуню щиро полюбив, придивись до неї, чи нема шипів».

«НАД ОЗЕРОМ ЧАЕЧКА ВЬЕТСЯ, НЕГДЕ БЕДНЯЖКЕ ПРОЖИТЬ...»

Шипи печалі й втрат за роки притупилися, а дві сім’ї, які могли стати ворогами навіки, породичалися. Дочка Романа, другого чоловіка Зіни, і дочка Лариси стали кумами. Степанова і Ларисина внучка Таня і не задумується, що прабаба Маруся геть чужа, бо вона з нею й виросла.

— А восени три дні мені буряки Зіна з Романом копали. Так і живемо! — каже Лариса Йосипівна.

— Зіна бабі Марусі таки рідніша, бо то — дочка! Але по доленьці живе з Ларисою. Чи посварилися, чи потім помирилися, бо між людьми всяко буває, але вони разом кожен день. Теща мусить дожити віку у своєму куточку (баба ж Євдокія, Степанова мати, дожила до 88 років і дев’ять літ тому померла. Кажуть, баба Маруся довго за нею скучала. — Авт. ). І нам добре, що живого замка маємо, — вважає Степан Григорович. — Кажете, що моя Лариса — геройська жінка, бо аж дві свекрухи одразу мала?.. То за щастя їй було, бо поміч! Мама і теща не дали їй відчути, що у чужій хаті, а вона їх базарувати навчила, бо дуже бідували. Ладили! А знаєте, як людину пізнати? Коли голод...

— Тяжка доленька на мамині плечі лягла. Осталася вдовою у 35 років — а була як ягідка. Не шукала чоловіків, хоч не раз сваталися, — пригадує Степан Григорович і змахує непрохану сльозу. На його, п’ятирічного, очах німець застрелив батька...

— Хотів ще з ним під’їхати, а він погрозив батіжком, я й остався. Тато від’їхав — назустріч два німці. Один вистрелив, тато впав. Я прибіг додому: «Дідуню, німець тата встрелив!» Дивимося, фашисти почали село палити. Я в картоплю — та в борозенку! Плакав, плакав — і заснув. Люди надвечір посходилися на згарища, тата принесли й поклали у клуні, мама стала мене шукати. Де яка головешка — плаче, думає, чи не я?.. Проснувся, дим котить на мене. Злякався, почав кричати, сестра почула і привела...

А після війни, під час голодовки, аж із Сумщини добилася у Смоляву, де жили Олійники, жінка, яка назвалася Ганкою. Олійники всім прохачам подавали милостиню. Навіть якщо вдома залишався один малий Степанко, він знав: у коморі алюмінієва кружка, якою треба відміряти зерна. А якщо жебрак з дитиною, то і дві кружки дати. Ганка залишила у них малу дівчинку, попросившись назбирати у полі колосків. Вже звечоріло, а її нема.

— Дідусь питає: «Маєш своїх двоє, а як ще цю покине?..» — «Як покине, то таки надвір не вижену!» — «Що, боялися, аби дитину не оставила?» — запитала і Ганка вже поночі. Другого дня та східнячка так само попросила поглядіти малу, щоб ще колосків назбирати. І як пішла, то повернулася... через два роки!

У голодні післявоєнні роки сім’я вдовиці не надто розкошувала, але була в Олійників корова. Мати варила пшоняну кашу, якою Степанко годував малу. Дитина обвиклася, почала Євдокію мамою називати, а татом — старшого Степанового брата.

— Знаєте, дитина хоче комплєкту! Йому вже під двадцять було. Збирається до дівчат на вечорниці, а вона з плачем біжить: «Куди ви, тату?» — «А, я тобі дам «тату»!» — жартома береться за лозину. Нужди було, брат нас обох обстриг наголо, то я ще з малої сміявся: «Лиса Катерина! Лиса Катерина!»

Катрусина мама приїхала і впала на коліна. Простіть, бо на Сумщині залишилося ще двоє дітей, мусила їх рятувати! Та тиждень жила в Олійників, бо дочка не признавала. Просила Катруся Євдокію: «Мамочко, не віддавайте мене!» А ще у Смоляві довго жив, пригадує Григорович, східняк Іван Вікторович Висоцький, який теж прибився у післявоєнну голодовку. Такий, каже, симпатичний був, як дівчина, чорнявий, круглолиций, і на пасовищі, де хлопці корів пасли, дуже гарно співав тужливу пісню «Над озером чаечка вьется, негде бедняжке прожить...»

По доленьці так склалося, що і Степан, і Зіна годували не своїх дітей. Але і вона не стала чужим мачухою, і він так зріднився з Ларисиною Іринкою, як не кожен рідний батько. Поповозив її до Луцька (щоб розвивалася!) то у цирк, то на морозиво... На каток (ставок під хатою) взимку виводив...

— Знаєте, він дуже толковий чоловік. Кажу не тому, що він мій. А так і є. І він кожного виведе на путь істинну, — вважає Лариса Йосипівна.