Хочу жити, працювати, навчатися хочу!

Невдовзі нас чекають вибори, та чи є це вихід для мене? Чому ця подія не дає мені ніякої надії? Надії на те, що ось скоро буде мені ліпше, що життя повинне тривати. Ні, я не піду на самогубство, на цей крок просто не можу наважитись. Але ж життя втратило сенс. В 14 років втратила дідуся, потім через місяць — бабусю. Минуло кілька місяців, пішов з життя мій батько, потім його мама — моя друга бабуся (дідуся свого я не бачила — він помер ще до одруження моїх батьків). Потім помер рідний дядько. У свої 15 років я боялась наступного ранку, здригалась, коли сусіди кликали до телефону, бо саме так нас ще недавно повідомляли про смерть. Залишилась я одна. Звичайно, мама та сестра — моя сім'я, але, живучи з ними, відчувала самотність. «За що? — завжди запитувала. — І що далі буде зі мною?» Через смерть батька не вступала нікуди після дев'яти класів. Але ж вчилася далі, закінчила школу на «4» і «5». Якою наївною дурепою була, думала, що тільки зараз, ось тепер, доля до мене всміхнеться. І що? Склала іспити. «Не добрала бала», — сказали. А ті вичепурені дівчата з повними кишенями грошей, з трійками, почали вчитись. Їх держава забезпечила безкоштовним навчанням.

Мама постійно заспокоювала: «Лєно, не переживай, ми якось викрутимось, навчатимешся на заочному, а там...».

Здали картоплю, позичили грошей, заплатили. Хоча і в інститут ходила ще в тій куртці, що купив мені тато, а гроші на проїзд мама заробляла тим, що продавала останнє на базарі, з підвалу. «Нічого, можна поголодувати, головне — що ти будеш навчатися». Вона завжди думала більше про нас. Безробітна, вона все-таки знаходила сили підбадьорювати мене. Якийсь знайомий, чи пак знайома, сказала, що якщо я закінчу «на п'ять» перший курс, то мене переведуть на безкоштовну форму навчання. Як охоче я бралася до підручників, ночей не спала, готувалася. Однокурсники кепкували: «Та що ти, то все дарма, невже ти й досі не зрозуміла?».

Ні, нікого не слухала, і ось очікуваний результат — відмінниця. Тепер чекала рішення комісії. І ось вирок — не перевели. Як? Я ж одна із ста — відмінниця, без батька, без грошової допомоги (пенсія, яку я втратила, бо мені вже 18 років). Це все — картопля не вродила, рідних нема. Кому тепер я потрібна? Мені ніде узяти 700 гривень, мене просто відрахують. Але ж як? Невже зараз гроші цінніші за знання? Невже не можна нічого зробити? Куди дивиться Президент, про що думає уряд? Яким шляхом крокує Україна, якщо вона позбавляє мене життя? Для мене немає місця! Але ж я ХОЧУ ЖИТИ, ХОЧУ працювати, навчатись ХОЧУ! Що робити? Куди ще звернутись? Допоможіть!

P.S. Від «Дня». Олено! Не впадайте у відчай! Допоможемо.