Храми, хороми й печери

Погода була не дуже, але сидіти вдома й дивитися на небесне клубочення не хотілося. До того ж створювалося враження, що вгорі не вирішили, якою має бути погода: сонячною чи похмурою. Тому щогодини декорації мінялися: то починало пекти, то раптом норовило полити. А одного разу сонце, підпірнувши під запону небес, пробило променями зливу, й вийшов абсолютно дивний потік: чи то водних променів, чи то променистої води.

Ну, коротше, приблизно в такий-от погодний розклад ми з друзями вирішили поїхати на вихідні в Чернігів. На дисплеї мозку маячило щось про його старовину, величезну кількість соборів і відносну близькість до столиці.

Думаємо, будь що буде. У подорожі навмання, без напівнав’язливого опікунства екскурсоводів, також є резон.

З’явилися о 9-ій на Київський автовокзал. Ранкова макдональдсна чистота, прямо як у Західній Європі, хлопці мокрою шваброю труть кам’яні плити, що ще не встигли просякнути запахом смаженої картоплі.

За вікном автобуса продовжував з натугою боротися, як висловлюються погодні провісники, — циклон з антициклоном, біле з чорним, наче Кличко з Льюїсом…

Прибуваємо на автовокзал славного міста Чернігова, поряд морквяного кольору залізничний. Архітектура останнього незвичайна, щось на зразок міні-Кремля. Напівказковий терем-теремок, але із сучасною начинкою й продавцями книжок, які докучливо пропонують детективи, психологічні тести або гороскопи на третє тисячоліття, з розкладом на кожен день. Після 10-хвилинної лекції спритний продавець горобиних розмірів нарешті зупинився відновити дихання: «Не переобтяжую?» — «Зовсім трішки. Останні хвилин сім…»

Купили карту, щоб відчепився, й рухаємося по ній, як діти капітана Гранта по 37-й паралелі. До найближчого собору, Троїцького.

Крокуємо стандартними вулочками, з акуратно укладеними обабіч кубиками хрущовок. У пошуках екзотики парочка з нашої компанії вирішила увіковічитися на тлі «мальовничого муру». Хоч я нічого примітного в його цегельних візерунках не угледів. Він також явно з дитячого будівельного конструктора Микити Сергійовича.

Але тут з’явилися набагато затишніші провулки, звідки дивилися чистими очима вікон одноповерхові помешкання початку XX століття. В них, напевно, всім місце знайдеться: і людям, і домовикам, і котам з собаками.

Раптово посеред цих одноповерхових крихіток постала з-під землі величезна дзвіниця! На відміну від дзвіниці Печерської лаври — вона не кругла по периметру, а трикутна.

За нею й ховався гігантський Троїцький монастир із зеленими куполами.

Дзвіниця Троїцького монастиря щодо висоти не менша за Києво-Печерську, але краєвид з неї, звичайно, не так вражає. Немає і якогось особливого стану, в який занурює наша київська красуня. Вдалині, за гігантським тулубом Троїцького монастиря, видно було, як туляться до Десни, наче стадо на водопої, дачні будиночки.

Уздовж річки рухаємося до Болдіної гори, де преподобний Антоній Печерський заснував підземне місто. Я й не думав, що у Київського унікального монастирського комплексу може бути дублікат. Проте він існує. І заснований однією людиною.

А підземні комунікації, ймовірно, не тільки для відлюдництва, а й від ворогів порятунок. Коли налітали чергові татаро-монголи, діри затикалися, як у мурашнику. І — до побачення. До наступного нашестя...

Біля входу в Антонієві печери кам’яний вартовий, що нагадує стародавнього ідола. Але «дідусю» насправді років п’ятнадцять. Як пояснив худорлявий хлопець (все-таки найнятий нами екскурсовод. За п’ятірку з носа — можна дізнатися будь-які таємниці).

«Я, — вагомо сказав парубок, — між іншим, за освітою археолог». До того ж з белетристичними схильностями, що стало очевидно пізніше.

Худий молодик повів нас численними лабіринтами підземної споруди. Його комплекція відмінно вписувалася в ширину проходу. Але раптово ми вийшли в простору нішу з куполоподібним верхом. «Це найбільша на території СНД підземна церква, — повідомив екскурсовод-археолог. — Висота — 4 метри».

Він вправно нагнітав обстановку таємничості й напруження: «Коли я особисто займався розкопками, тут, наприклад, бачив привид одного ченця. Він любить ось так виплисти з коридора й постояти під цим склепінням».

Усі задумливо розглядають склепіння.

«Тут же, — він показав кудись убік, — було сховище кісток ченців за багато століть. Спочатку просто залишали померлого, а через рік він мав «чисто» всохнути. Без ознак розкладання. Після трьох років «витримки» кістки, якщо вони залишалися чистими, ще й мили. Звідси й вислів — перемивати кістки. Мили їх у чистилищі. Й переносили тоді до сховища з іншими святими кістками. Якщо ж тіло гнило, то чекали ще рік. Якщо й це «не допомагало», то цього ченця ховали на мирському кладовищі. Він вважався недостатньо «чистим»… У зв’язку з тим, що туристи іноді могли поцупити якусь кістку, — перевів він стрілку на сучасність, — над ними зробили скляний купол. Однак той протримався недовго й розсипався при мені. Причому без будь- якого видимого приводу. Чую, якийсь тріск, — хлопець дав потрібну паузу. — Раптом склом побігла тріщина Я доторкнувся, й купол розсипався на дрібні друзки. Потім ще довго скло вибирали. Як зараз заведено говорити, — археолог поважно підняв тонкий вказівний палець, — енергетика!

— А ось там, — показав він на іншу нішу, — місце, де молився особливо святий чернець. Говорять, що якщо кинути туди монетку й загадати бажання, то воно обов’язково виконається. Я, звичайно, не закликаю вас кидати монети, справа ваша.

Чи варто говорити, що хвилин десять стояв стійкий монетний дзвін. Тим більше, виконання майже з гарантією. Судячи із сили дзвону, замовляли навіть не одне бажання, а оптом...

Щасливі громадяни, звільнені й від бажань, і від дрібних грошей, з почуттям найглибшого (куди глибше, й так під землею) внутрішнього задоволення й прояснення, підіймалися вгору.

З печери завжди приємно виходити. Погода була як і раніше похмура, але тепла (приблизно як результат сутички Кличка й Люїса: хоч і технічний програш, але гріє). Коли ж усі виявилися на поверхні, то ці півтора десятка градусів Цельсія показалися спекою.

У парку між древніми, ще язичницькими курганами, зроблено майданчик з пам’ятником, присвяченим Великій Вітчизняній. Після нашої Матері-Батьківщини — нас важко здивувати, але тут був дуже цікавий соціальний склад фігур: колгоспниця, робітник, солдат і… богатир. В кольчузі й з мечем!

Незвичайним був і вітальний жест трійці. Вони вітають вас лівою рукою. Богатир також тримав меч лівою. Може скульптор лівша, і він передав цю особливість власним витворам? Я радісно сфотографувався з «лівацькою» компанією, спробувавши своєю правою рукою впіймати вісь перетину з їхніми долонями…

Назустріч нам виходили один собор за іншим. Усі дуже представницькі, самобутні й СПРАВЖНІ. Поле всередині них посилювалося від одного храму до іншого і досягло піку в Спаському соборі.

Ми зовсім не чекали, нерозпещені «світською» архітектурою Чернігова, за храмами виявити фешенебельний центр міста.

Не знаю, чи можна в Києві зараз знайти, після всіх цих перебудов, дійсно велику площу, та ще бруковану, якою приємно прогулятися й поглядом, і ногами. Не натикаючись на козаків з кіньми, Берегинь, безглузді арки чи макдональдси? Центральна площа Чернігова в цьому плані вельми тішить!

Завершилося відвідування древнього міста урочистою вечерею у вуличному кафе, де ціни були по 3-4 гривні за страву.

Усі зраділи — ціни нереальні. Але коли салати принесли порціями по півблюдця, зрозуміли — ціни правильні. Якщо помножити на кількість їжі.

Загалом, хто хоче отримати яскраві враження (і не може для цього вирватися в Париж або на Гаваї), може частково задовольнити прагнення мандрів у старовинному сусідові Києва.

P.S.: Забавна деталь. Для тих, хто хоче дістатися до міста маршруткою Київ—Чернігів (м.Лiсова) — 7 гривень. Ті ж, хто повертатиметься тією ж машиною увечері з Чернігова в Київ — 8. Гривня — податок на «столичність». Київський житель — плати, а то ви там зовсім «зажерлися». Принаймні на 1/8 порівняно з жителями Чернігова.