Хто має прийти у Києві на місце Леніна

Поки деякі вітчизняні ліберали перебувають в істериці, мовляв, як це можна, зносити пам’ятник Леніну у Києві, — це дикунство, це зробили кляті галицькі націоналісти, а кияни не виступали за знесення монумента, він їм близький та рідний, — представники київської міської влади по-діловому обговорюють, що ж поставити на місці статуї лідера російських більшовиків.

Так, голова постійної комісії Київради з питань культури й туризму Дмитро Нікульшин («Батьківщина») заявив: «Члени нашої комісії на місці Леніна хотіли б бачити якийсь загальнонаціональний символ. Наприклад, тризуб і цитати з Гімну України або ж православний хрест». А голова комісії з питань земельних відносин, містобудування та архітектури Анатолій Шевченко («Столичні реформи») вважає, що варто було б поставити на початку бульвару Тараса Шевченка пам’ятник Кобзареві. При цьому обидва депутати заперечують можливість відновлення монумента Леніну: у Київраді відсутні комуністи, проводити через неї рішення про відбудову пам’ятника нікому.

Але, видається, найбільш обґрунтованою є пропозиція заступника голови Київської міськдержадміністрації Руслана Крамаренка: «Видається, найбільш правильним й об’єднуючим для всіх киян буде поставити на цьому місці пам’ятник Ніколі Терещенку. Людині, якій ми зобов’язані появою Національного художнього музею, КПІ, Театру оперети, Володимирського собору, лікарні Охматдит і багато-багато чого іншого. Тим більше що кварталом вище розташована Терещенківська вулиця».

Щоправда, при цьому Крамаренко відзначив, що, на його думку, знесення історичних пам’ятників — це вандалізм, і якщо монумент Леніну не влаштовував жителів Києва, то його слід було перенести на інше місце або поставити до музею. Тут виникають закономірні запитання: невже знесення пам’ятників Сталіну у 1961 році було також варварством? І невже знесення нацистських монументів у Німеччині в 1945 році — це теж варварство? І пам’ятника Дзержинському у Москві на Луб’янці у 1991 році — також? А якщо статую Леніна треба було перенести, то хто мав цим перейматися, як не КМДА, яка за відсутності обраного киянами мера кермує у столиці? І хіба не красномовна відсутність комуністів у Київраді, хіба це не показник ставлення столиці до комуністичних ідей та символів? Принагідно запитання й до Дмитра Нікульшина: а чому в центрі Києва мав би стояти православний хрест? А як бути з греко-католиками, римо-католиками, протестантами, які аж ніяк не є громадянами другого ґатунку? Зрештою, а як бути з кримськими татарами — що, Київ то не їхня столиця?

Та повернімося до особистості Ніколи Терещенка.

Цей уродженець Глухова прожив довге й непросте життя. Нащадок козацького роду, він не одержав ані повної середньої, ані вищої освіти, проте це не завадило йому самотужки здобути потрібні знання і стати не тільки вельми успішним підприємцем («мільйонщиком», як тоді казали), а й знаним меценатом. Руслан Крамаренко загалом правильно описує внесок Терещенка у розбудову Києва, хоча дещо з названого ним — це головним чином результат благодійної діяльності дочки Терещенка Варвари та її чоловіка Богдана Ханенка. Благодійниками були й інші члени сім’ї Терещенків, аж до тих її нащадків, які сьогодні живуть у Франції (це, між іншим, наслідок діяльності Леніна та партії більшовиків, їхнього терору проти більш-менш заможного люду) і не мають великих грошей, проте займаються у Києві меценатством.

Що ж до конкретних справ Ніколи Терещенка, то у 1881 році відкривається побудоване ним училище для сліпих, єдине в той час у Російській імперії. Того ж року він виділяє 23 тисячі рублів на будівництво Маріїнського дитячого притулку. На кошти, виділені Ніколою Терещенком, були побудовані: 4-та гімназія (нині Транспортна академія), 5-та гімназія по Великій Васильківській, притулок-училище для глухонімих, колонія для малолітніх злочинців, жіноча гімназія на Покровській вулиці, школа при Борисоглібській церкві, Троїцький народний дім (зараз там розташований Театр оперети), будинок працьовитості по Гоголівській вулиці, Покровська церква на Солом’янці, собор св. Миколи в Покровському монастирі. Значні кошти він виділив на будівництво Володимирського собору, був одним з інвесторів будівництва в Києві Політехнічного інституту, перерахувавши до фонду будівництва близько 150 тисяч рублів. Загалом же Нікола Терещенко пожертвував Києву два з половиною мільйона рублів — за нинішніми цінами це приблизно два з половиною мільярда гривень. А Варвара та Богдан Ханенки додали до цього коштів та цінностей (тисячі картин та скульптур, тисячі археологічних старожитностей, кілька будинків, понад три тисячі книжок тощо) приблизно на таку саму суму.

Отож без Ніколи Терещенка Київ не був би таким, яким він є сьогодні (попри те, що більшовики зліквідували чимало з подарованої місту спадщини його родини, зокрема вивізши і продавши за кордон сотні картин із зібрання Терещенків — Ханенків). Тож пам’ятник Ніколі Терещенку на місці пам’ятника Леніну мав би подвійне, а то й потрійне символічне значення. Перше — як данини вдячності киян своєму славетному землякові. Друге — як уособленню перемоги добродійності над терором, культури над її нищення. І, нарешті, третє — як взірця для нинішніх вітчизняних олігархів та просто бізнесменів.

Адже, як раніше, так і зараз одна з найпоширеніших та найефективніших форм благодійності пов’язана з меценатством, тобто з грошовою допомогою тим, хто її потребує. Гроші, між тим, не падають з неба. Їх заробляють або крадуть. Але гроші треба не тільки заробити, а й розпорядитися ними.

Мовою економічної теорії те, про що наразі йдеться, пов’язане з проблемою ефективного власника. Якщо будь-який приватний підприємець витрачає свої доходи переважно на власне споживання, якщо він не інвестує кошти в розвиток своєї справи, в науку, в освіту, то він не є ефективним власником. А для того, щоб бути ефективним власником, мало суто прагматичних вкладень в наукову й освітню інфраструктуру. Треба, щоб тобою рухали співчуття до хворих та до літніх, співпричетність до довкілля і до історії. Відомо, що психологічно легко любити все людство і важко конкретних людей. Так і з меценатством — куди простіше вкладати гроші в якісь грандіозні проекти, бажано зі скандалом і неодмінним піаром, ніж у лікарні та школи...

Окремо слід вести мову про меценатство в культурі. Тут свою роль у цивілізованому суспільстві відіграють не лише великі власники, а й дрібні. І, мірою можливості, наймані працівники, які беруть приклад з еліти. Слід визнати, що стан меценатства в культурі нині такий самий, як і стан самої сучасної культури: і те й те потребує розвитку, те й те — нагальної допомоги й активної участі всіх небайдужих українців. І тут приклад Ніколи Терещенка та його дочки є надзвичайно потрібним і красномовним. Агов, хто з нинішніх скоробагатьків готовий вкласти у розвиток соціально-культурної сфери української столиці хай не п’ять, не два з половиною мільярди, а хоча б мільярд гривень?

І на закінчення. Ставлячи пам’ятник Ніколі Терещенку, слід обов’язково створити нову скульптурну постать, яка б відображала зміст його діяльності, його внесок у розбудову того Києва, в якому ми живемо. Бо вже існуюча скульптура, створена на початку минулого століття, — то радше пам’ятник чиновнику, а не Людині з великої літери, яким був київський меценат.