Хто стане наступним Київським митрополитом?
13 серпня 2014 року має відбутися Собор єпископів УПЦ на якому виберуть наступного митрополита Київського. Майбутнє відоме одному Богові, але у даному випадку багато що можна спрогнозувати, тому що у минулому основні партії, які існують в єпископаті УПЦ, мали можливість на практиці показати яким було б їхнє правління. А як говорив Ісус Христос: «За ділами пізнаєте всіх», і навіть атеїстична наука вчила, що саме «практика — критерій істини».
Три роки тому митрополит Володимир серйозно захворів. Проросійська партія на чолі з митрополитами Агафангелом Одеським та Іларіоном Донецьким вирішує перейти у наступ. Підтримка влади у Києві та Москві для них гарантована, митрополита вже всі «списали» — біля нього буквально кілька людей. До заколотників приєднується митрополит Павло, намісник Києво-Печерської лаври. Пасіонарний тріумвірат діє нахрапом, користуючись тим, що митрополит Агафангел — старший член Синоду і саме йому за статутом — очолювати Синод на час хвороби митрополита Володимира. Воля поміркованої більшості у Синоді, очолюваної митрополитом Онуфрієм — тимчасово паралізована несподіваним натиском трьох проросійських митрополитів. Вони йдуть на поступки, але при цьому не відправляють у відставку за недієздатність самого митрополита Володимира. Суттєві поступки дві. По-перше, виривається благословення швидше опрацьовувати пропозиції щодо поправок у статут УПЦ з метою зменшення прав цієї церкви всередині загальної структури РПЦ. По-друге, відправлено у відставку багаторічного помічника митрополита Володимира — владику Олександра (Драбинко). Відправлено за намагання одноосібно правити УПЦ від імені старого і хворого Предстоятеля, за нечувано зухвалу поведінку молодого архієрея по відношенню до єпископату УПЦ. Згідно із православним вченням, голос собору єпископів — це вираз істини, натхненний Святим Духом. Протидія думці собору, критика всієї єпископської корпорації з боку молодого владики Олександра була оцінена як «хула на Святого Духа». Звичайно, все це було перебільшенням, і були владики, які просили зняти таке богословське формулювання, незрозуміле для світської аудиторії та маловикористовуване у самій Церкві.
Так чи інакше, триумвірат митрополитів Агафангела-Іларіона-Павла в кінці 2011 року прийшов до влади в УПЦ. Проросійська меншість в єпископаті торжествувала власну перемогу. Але тут же виявилося, що вони не можуть провести собор єпископів, на якому відправити у відставку Блаженнійшого митрополита Володимира і вибрати нового Предстоятеля. Патріарх Кирил публічно підтримує заколотників та вважає їхні дії канонічними. І тим не менше, усі умовляння з боку триумвірату не допомагають зібрати більшість серед єпископату УПЦ. І навпаки — митрополит Володимир несподівано отримує підтримку більшості єпископату під час першого ж публічного кроку — ще до офіційного повернення до влади. Блаженнійший митрополит пише листа всім архієреям із висловленням сумнівів чи взагалі потрібні проросійські зміни у статуті УПЦ. Дивно, але 35 єпископів із 70-ти миттєво надсилають письмові відповіді із підтримкою позиції Предстоятеля. Існуючий статус УПЦ як де-факто автокефальної Церкви, формально пов’язаної із Москвою, оцінюється як оптимальний. Але головне — публічна підтримка предстоятеля, висловлена більшість собору єпископів. Блаженнійший заявляє про кращий стан свого здоров’я і скликує Синод. На підтримку митрополита Володимира у Київ з’їжаться авторитетні архієреї з провінції, відбувається розширене засідання Синоду. Наслідки правління «путчистів» сумні: навіть у митрополії УПЦ місяцями не виплачувалася зарплата, усі загальноцерковні проекти від телебачення до будівництва кафедрального собору зупинилися і негативні наслідки тодішнього обривання природного процесу видно навіть через роки. Триумвірат засмучений, але віддає владу.
Блаженнійший має всі можливості відправити усіх у відставку, але не робить цього. Єдина радикальна зміна торкається наступного: митрополит Агафангел та його партія втрачають право вето, яким неодноразово користалися. Справа у тому, що Блаженнійший завжди підписував рішення Синоду, лише якщо це рішення було підтримано консенсусом. Через таку політику прогресивні зміни в УПЦ з 1992 по 2011 роки завжди проходили у пакеті із поступками консерваторам або взагалі не проходили. Тепер більшість може правити як завгодно, оскільки меншість дискредитовано і вона позбавлена власних особливих привілеїв.
Користуючись поразкою проросійського триумвірату Блаженнійший митрополит Володимир і неформальний лідер більшості у Синоді митрополит Онуфрій висувають на пост керуючого справами Ректора Київської Академії владику Антонія (Паканіча). Тут же керуючому справами делегується левова частина повноважень Предстоятеля. Фактично хворий Блаженнійший залишає за собою стратегічне керування, а вся оперативна діяльність передається у руки митрополита Антонія. І у даному випадку Блаженнійший не помилився: владика Антоній зміг зробити все можливе і неможливе, щоб митрополит Володимир помер як Київський Предстоятель, а не у відставці. При цьому про численні напади з боку церковних і позацерковних сил на Блаженнійшого можна було лише здогадуватися. У публічному просторі стала відома лише одна із спроб, яка мала місце після підписання Блаженнійшим звернення членів Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій на підтримку інтеграції з ЄС.
Сьогодні влада в УПЦ — у руках у більшості. Митрополит Онуфрій вибраний Місцеблюстителем переважною більшість голосів на Синоді 25 лютого 2014 року. Для його обрання були об’єднанні голоси людей самого Митрополита Онуфрія та людей Митрополита Антонія, і консолідована більшість не залишила жодних шансів проросійській меншості. Коли 13 серпня збереться виборчий Собор де-факто позиція цих двох лідерів більшості буде визначати хто з них стане Предстоятелем. Із митрополитом Онуфрієм пов’язуються надії на збереження УПЦ, із митрополитом Антонієм — надії на розвиток Церкви. УПЦ має всі шанси у найближчі роки добитися приєднання до себе УПЦ КП та УАПЦ у випадку предстоятельства Антонія. Саме усвідомлення можливої небезпеки мобілізувала Київський патріархат на участь у вкрай брудній кампанії, метою якої є дискредитація митрополита Антонія як «людини Патріарха Кирила і президента Путіна», як «духівника Януковича» та прислужника минулого режиму. Звернемося до фактів. Якби митрополит Антоній дійсно був таким, то після розгону студентів на Майдані УПЦ виступила б не зі закликом до миру та засудження насилля по відношенню до протестуючих. Як вимагала минула влада УПЦ б «підтримала наведення конституційного порядку» та «знешкодження проплачених екстремістів». Але ж такого не сталося ні у грудні, ні у січні, ні у лютому. Останній раз колишній президент Янукович вимагав відповідних заяв від митрополита Антонія 15 лютого, і при цьому не приховував що вся доля і навіть життя керуючого справами залежать від його слів та позиції УПЦ. Сьогодні підрив авторитету митрополита Антонія може зіграти виключно на підвищення шансів митрополита Павла. Того самого, який заявляв про відкриту підтримку «Беркуту», про проплачених студентів на Майдані, порівнював Януковича із Христом. Чи заслужив Блаженнійший того, щоб йому наслідував скандально відомий герой телесюжетів, авторитет якого в церковному народі катастрофічно низький? Відверто боляче спостерігати, коли митрополит Олександр Драбинко і УПЦ КП ведуть інформаційну війну проти митрополитів Антонія та Онуфрія, і все це ллє воду лише на млин руського світу та його уповноважених представників — єпископів-бізнесменів із проросійської меншості.
Всі єпископи — не ідеальні. Але давайте задумаємося над елементарним питання — хто кращий для Церкви та України: Онуфрій-Антоній чи Агафангел-Іларіон-Павло? Вибір очевидний. Третього (на жаль чи на щастя) не дано.
