КIЛОМЕТРИ ЙОГО IСТИНИ

— Шановний Ізраїлю Цальовичу, ви знаходитесь серед активних учасників творення документального кіно ще з 30-х років минулого сторіччя, пережили зі студією «Укркінохроніка» всі злети і незгоди, що випадали на її долю. Коли, на вашу думку, були найкращі часи для нашої студії, якій нещодавно виповнилося 70 років?

— Це період, коли ще не з’явилось телебачення. У ті благословенні часи ми ставилися до своєї роботи з надзвичайною повагою і відповідальністю, бо розуміли, що те, чим ми займаємось, — це не тільки спосіб подачі інформації населенню, а й (зараз ти будеш, мабуть, протестувати) вид мистецтва, котрий несе в собі функції пропаганди. Я на цьому наголошую і наполягаю. Це непрофесіонали вигадали, що документальне кіно не повинно бути пропагандистським, не повинно навіть показувати своє ставлення до того, що відбувається на екрані. Мовляв, треба сповіщати тільки про факти, щоб було начебто об’єктивно. З моєї точки зору — це абсурд. Ми ж створюємо не телевізійний випуск новин, а документальне кіно, тому повинні відображати у своїх фільмах суб’єктивне бачення подій.

— Я не тільки не буду протестувати проти пропагандистської функції документального кіно, а й вважаю, що саме воно має нести в собі ще й функцію ідеологічну. Це добре розуміли комуністи і активно підтримували розвиток кінодокументалістики. Ми старі ідеї забракували, а нові, на жаль, не створили; отже, документальне кіно зараз для нашої влади нібито й не потрібне, бо пропагувати економічну нестабільність, безробіття та ідеологічний хаос не вигідно. Тому наша кіногалузь зараз занедбана.

Інші ж країни чудово розуміють величезні можливості кінодокументалістики — насамперед пропагування способу життя своєї держави. У США, наприклад, документальне кіно уряд фінансує через певні фонди та організації, і всі фільми, про що б вони не розповідали, пропагують ідеологію американського способу життя. Французи взагалі документальне кіно взяли під опіку держави, у них є підрозділ Міністерства культури Франції, який цим займається. Англійці навпаки — дотримуються офіційного принципу «на відстані витягнутої руки», тобто у них всі види мистецтва розвиваються без державного втручання. Хоча в екстремальних ситуаціях усі держави згадують про надзвичайно ефективну функцію документального кіно і активно її використовують. Так було, наприклад, у роки Другої світової війни.

КНЯГИНЯ ОЛЬГА З... ВЕСЛОМ ДЛЯ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА

— Особисто мене, як фронтового кінооператора, на війні цікавили люди: їхні думки, характери, воєнний побут, поведінка. Нам на фронті знімати конкретну людину було важко, бо в таких екстремальних умовах не кожен був ладен розкритися перед кінокамерою. До того ж на фронті, як ви знаєте, стріляють. От, бувало, знайдеш нарешті прекрасний, колоритний характер, знімеш його і щасливий їдеш проявляти плівку. Повертаєшся, а тобі кажуть: «Немає вже нашого Івана Петровича, загинув у минулому бою…»

— Треба, я думаю, зазначити, що «Укркінохроніка» — єдина студія в Україні, котра пишається іменами своїх славетних фронтових кінооператорів: Ян Мєстєчкін, Валентин Орлянкін, Михайло Гольбрих, Борис Вакар, Микола Биков та інші. Для вас війна — це окрема сторінка, як для кінохронікера.

— Одного разу я знімав матеріал про Окремий Гвардійський мотоциклетний батальйон, який очолювала чудова людина, Герой Радянського Союзу, полковник Білик. Цей батальйон був такою організацією, котра не входила до складу жодного військового з’єднання. Головне завдання у них було цікаве: на своїх мотоциклах з колясками раптово вриватися у села, де стоять військові німецькі частини, і зненацька підривати, обстрілювати і підпалювати все, що горить. Так у тилу ворога вони «наводили шороху», сіючи суцільну паніку серед німців. І це, треба сказати, їм дуже добре вдавалося.

От якось зупинились ми у невеличкому селі, і у дворі під вишнею налаштувались поїсти (героям теж треба обідати). Раптом я бачу, як з хати виходить вельми колоритний дідуган, звали його дід Шамриха. На грудях чотири Георгіївські хрести — повний Георгіївський кавалер. Хлопці його почали обіймати, пригощати, а мене якось ніби потягнуло — знімати треба цього діда. Я схопив кінокамеру і таки зняв про нього цілий епізод.

У цей час у Москві наш відомий кінорежисер Олександр Довженко передивлявся всі фронтові кіноматеріали, що пересилали кінооператори з України. І коли він побачив мій матеріал з дідом Шамрихою, відразу ж забрав його до себе в монтажну. Минув час, і одного разу я побачив свій епізод у відомому фільмі О.П.Довженка «Битва за Правобережну Україну». Бачу я на екрані, як сидять за столом під вишнею мої хлопці з дідом, а диктор говорить: «І розповідав дід Шамриха, який він був бойовий товариш, а які в нього були бойові товариші… І падали вороги за кожною чаркою сотнями…» Та в голову мені не міг прийти таких влучний, соковитий коментар, коли я знімав цей епізод під тією вишнею. Я дивився на екран: «Як чудово! Хто це так влучно придумав?» А це, виявляється, придумав Довженко. От вам роль талановитого, розумного режисера в роботі з кінодокументом.

— Вам пощастило працювати з Олександром Петровичем. Він уже тоді був майже класиком, як ви його сприймали?

— До сьогодні, хоча минуло вже півстоліття, я вважаю, що не з’явився ще режисер у нашому кіно, котрий би перевершив особистість Довженка за своїм талантом, розумом, здатністю створювати екранні образи. Перед зйомками вже чітко знав, що саме він хоче. Так, у воєнній Москві він мені на аркуші намалював розкадрівку завдання, яке я мав для нього зняти на фронті. Цей аркуш у мене зберігся ще з війни. На ньому Олександр Петрович намалював шкільний клас у селі, за партою сидять двоє школярiв, позаду ще один, там ще один, а там ще два — і все. Більше нікого немає. Решту забрали німці… Так він придумав документальний епізод. Але саме так і було в житті.

— І ви зняли такий кадр?

— Не зняв, не знайшов, а брехати не хотів категорично… А от ще одне завдання великого майстра кінодокументалістики: «Зніми мені, — каже, — княгиню Ольгу…» «Олександре Петровичу, — питаю вражений, — як це?» «А от зніми мені просту жінку, величну у своїх діях. От хоча б жінку, яка перевозила на своєму човнику червоноармійців через Дніпро, коли наша армія наступала... І зніми ти мені її так, щоб стояла вона, спершись на своє весло, велична, як княгиня Ольга. А далі я тут скажу слова…» Довженко вже знав навіть, який текст він скаже на цих документальних кадрах. Далі Олександр Петрович намалював цей образ на аркуші і дав його мені. Через десятки років я зняв документальний фільм про О.Довженка, який так і назвав — «Аркуш із записної книжки».

— А цю жінку вам вдалося для Довженка зняти?

— На щастя, вдалося, і ці кадри увійшли в його відомий фільм «Визволення Правобережної України». Ці два фільми залишились на віки завдяки генію Довженка, а хроніку війни для них знімали десятки фронтових кінооператорів.

«ТИ Ж САМОГО МИКИТУ ХРУЩОВА ПОСЛАВ»

— Ви зняли на кіноплівку сотні людей. Хто з ваших екранних героїв у житті справив на вас найбільше враження?

— Траплялися надзвичайно цікаві особистості і серед відомих осіб, і серед простого люду. От хоча б один хлопець, якого я зняв в окопах війни. Він, учитель математики в сільській школі, казав мені: «Як мені осточортіли ці німці. Коли скінчиться ця «заворушка», я хочу тільки одного — щоб сиділи дітки в маленькій сільській школі, а я їм роз’яснював ази арифметики. Я так люблю цю справу». Це була надзвичайна людина — командир танкової бригади на Південно-Західному фронті. Але доки він не вчив арифметиці дітей, він добре давав прикурити німцям.

Була у них ще одна непересічна особистість — начальник штабу, надзвичайно цікавий дядько. Він нам з Борею Вакаром (це мій напарник, ми разом працювали кінооператорами на війні) казав: «Є таке французьке прислів’я: «Коли дають по сідницях, так входить у голову». Так от зараз вони (німці) нас б’ють по сідниці, але коли нам увійде в голову, тут їм буде лихо». І дійсно так і стало, як він сказав.

Ну от, а після війни цікаві люди зустрічались іще частіше. Я пригадаю Микиту Сергійовича Хрущова. Я б його назвав «багатокваліфікаційна людина». Ми з ним багато їздили по Україні. От приїжджаємо в одне село. Він іде в поле, де сидять такі собі сільські жіночки і обрубують хвости у буряків. Микита Сергійович вів з ними розмову абсолютно професійною мовою. Так спілкувався, що потім, коли ми їх запитали: «Дівчата, а ви знаєте, хто це у вас був?», вони відповідали: «Та це бригадир з сусіднього села заїжджав». Це величезна похвала. Він не просто балакав «за жизнь», а розмовляв мовою професіоналів різних галузей.

Він геніально розбирався як в ситуації, так і в людях. До того ж я був свідком його справедливості і мужності. На війні, коли нас перекинули з Харкова у Сталінград, я бачив його хоробрість і мудрість керівника. Коли до Сталінграда прибула оперативна група управління штабу фронту, на всякий випадок вони розмістились по той бік Волги. Побачивши таку ситуацію, Хрущов дав наказ усіх перевести безпосередньо у Сталінград, щоб усе було під рукою — управління, зв’язок, керівники тощо. Саме завдяки йому передовий пункт був у Сталінграді, що, мабуть, було немаловажно для моральної підтримки солдатiв.

Після війни, керуючи в Україні, він об’їздив усі її куточки. Ніхто не знав, де Микита буде завтра. До того ж він був доступною людиною, не «забронзовів». Як керівник найвищого рангу розумів, де треба знімати кінохронікерам, і через своїх помічників передавав, щоб була «Кінохроніка» або щоб «Кінохроніки» і близько не було. У ситуацію, як кажуть, «в’їжджав» миттєво і реагував адекватно.

Одного разу ми приїхали до Тернополя, де в обкомі партії відкривалась виставка, присвячена досягненням у кукурудзяній справі. Хрущов повинен був вітати відому «кукурудзівницю», двічі Героя Соціалістичної Праці знамениту Долинюк. Нас удвох з освітлювачем впустили до обкому. Наказали далі вказаної позначки не ходити. Стоїмо, чекаємо. Невдовзі виходять Микита з Долинючкою, він вітає всіх, дістає з внутрішньої кишені величезну кукурудзину і показує — от яку кукурудзу вирощує Долинюк. А мені не вистачає світла, щоб крупним планом показати цю кукурудзину. Я тихо шепочу освітлювачу: «Ближче». Хрущов почув і подумав, що це йому, і зробив кілька кроків. А мені все одно не вистачає світла, і я, хвилюючись, шепочу: «Мать твою, ближче!» І Микита зовсім близько підійшов до мене. Я благополучно зняв цей епізод. Після зйомок наш директор знімальної групи О. Кубильський мені каже: «Ну що, суши сухарі». Я дивуюсь: «А чому це?» — «Ну як же, ти самого Микиту послав…» Я ледве не впав: «Та це ж я освітлювачу кричав!..»

Але він міг зробити і так, щоб те, чого не треба, на плівку не потрапило. Якось нам треба було зняти виступ Хрущова на якусь дуже непросту тему. Засідання Верховної Ради тоді ще проходило у будівлі Оперного театру. Ми встановили камери, засвітили свої освітлювальні лампи, вийшов на трибуну Хрущов, побачив, що тут «Кінохроніка», зорієнтувався і так лагідно каже: «Товариші, будь ласка, вимкніть ці фари, вони мені заважають». Ми вимкнули і спантеличені чекаємо. Ось уже закінчується доповідь. А ми ще жодного метра плівки не зняли. Тоді ми звертаємося до начальника 9-го відділу полковника Простолупова: «Товаришу полковнику, дуже важливе засідання, а ми нічого не зняли. Врешті-решт, ви будете відповідати — нам не забезпечили зйомку». Він каже: «Так. Я розумію. Ну давайте ризикнемо. Вмикайте своє світло». Вмикаємо світло, а Микита розводить руками: «Товариші, ну ми ж домовилися?!» Все. Зйомка закінчилась. У чому ж справа? А просто Хрущов знав, що у доповіді були такі тези, котрі він не хотів би пропагувати. Нащо йому потім щось шукати, вирізати те, що він сказав. Розумний мужик був. Усе змикитив, а головне — ніхто не може закинути, що хтось комусь забороняв. Просто «фари заважали«…

«ПРОПАГУВАТИ «ЛИЦ ЕВРЕЙСКОЙ НАЦИОНАЛЬНОСТИ» — НЕ НАША МЕТА»

— Щоб не склалося враження, що ви знімали тільки «генералітет», давайте згадаємо ваших різних героїв, адже немає професії, яку б ви не фільмували.

— Ось тобі надзвичайна особистість — науковець, тоді він був директором виробничого об’єднання ім. Корольова — Згурський. Більш вдалого випадку знаходження людини на своєму місці мені важко згадати. Він мене вразив своєрідністю характеру, професіоналізмом і розумом. Я тоді знімав фільм з автором сценарію В.Кузнєцовим «Діалоги директора Згурського». Ми довго працювали над картиною, бо нам треба було знайти ті ситуації, де б виникали по-справжньому цікаві діалоги. От автор сценарію говорить Згурському: «Ми сьогодні хочемо зняти, як ви проводите «лєтучку». Він відповідає: «Я не проводжу «лєтучку». — «Як це? Може, ви її проводите по селектору?» — питає спантеличений Владлен. — «І по селектору я не проводжу «лєтучку». —«Так що ж ви робите? Як ви керуєте колективом?» — питає. «А я п’ю чай», — відповідає Згурський. «Як це?» — « Я три рази на день п’ю чай. Мені секретарка приносить. У мене 15 заступників (а в нього величезне об’єднання. Там і завод, і інститут, і проектне бюро, і військова та цивільна частини…). Кожен заступник має свою ділянку роботи. Якщо в когось проблеми, тоді він приходить до мене і каже «допоможіть» — і я допомагаю. А якщо все нормально, то чого мені влазити, навіщо проводити ці «лєтучки», накачки. Це нікому не потрібно». А відповідальність у нього була величезна: прямий телефон з Москвою, Політбюро, бо він очолював одне з найбільших оборонних підприємств. Надзвичайно розумна людина, доктор наук, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державної премії СРСР і т. ін. Свого часу ця неординарна людина дуже сподобалася нашому Першому секретареві ЦК Компартії України, і він його рекомендував головою міськради столиці. А навіщо? Людина була на своєму місці. Думаю, як науковець і виробничник він задоволення від нової посади не отримав…

— Я знаю ще одну людину, від якої ви в захопленні до сих пір. Проте й сьогодні про цю людину вам так і не вдається зробити фільм.

— Так. Ти, «дєточка», на студії вже 20 років. Десь приблизно скільки ж я не можу зробити про лікаря Сігалова бодай коротенький фільм. Ще у 80-ті роки минулого століття я дізнався, що на вулиці Михайлівській живе відомий професор Сігалов. До нього у квартиру запрошують поважних іноземних гостей України, бо зібрав наш професор величезну колекцію образотворчих робіт, і всі картини — оригінали відомих світових майстрів пензля. У мене було 80 метрів плівки, і я її всю використав, побачивши, яка це надзвичайно цікава людина. Я зняв його інтерв’ю, зняв частину колекції, навіть на прийомі у «Охматдиті» його зняв. Він оглядав маленьку дівчинку. До речі, діти в нього не плакали, бо він якось позитивно на них впливав. Зняв я його тоді із задоволенням і пішов до тодішнього директора студії пропонувати зробити про цього незвичайного лікаря фільм. «Авжеж, — каже директор, — я знаю його, він мого сина вилікував». — « Чудово, — радію я, — так будемо знімати кіно?» — « Воно- то так, але він з мене взяв десятку.» — «А ви що, хотіли, щоб він вам дав десятку?» — «Ні, знімати не будемо». — «Чому?» — «Це не наша мета — пропагувати «лиц еврейской национальности». Все…

Минув час. Випадково в лабораторії я знайшов негатив тієї плівки, ті ж 80 метрів. Знову захотілося закінчити розпочату справу. Професора вже немає. Свою колекцію він заповів нашому Російському музею. Раз на рік вони дістають з фондів тільки 100 робіт і упродовж місяця виставляють експозицію. Я звернувся до Міністерства культури і мистецтв України, ми зверталися з тобою до різних фондів, та всі відповідають, що немає грошей. Та, видно, немає головного — бажання. Я пригадую, як один кінооператор знімав дуже відомого в Україні шахтаря, на жаль, забув його прізвище. Так він колись казав, у чому полягає секрет його «чотирьох норм»: «Розумієте, — казав він, — головне — це бажання. А решта як у всіх: я приходжу зранку в забій, канурюсь (тобто робить «конуру», по якій рухається врубова машина) і в’їжджаю (тобто машина рухається попереду, а шахтар повзе на животі за нею). Зубочки в мене вже готові, перші зітруться — так я їх швиденько міняю, і так вісім годин. От і все. Нічого особливого я не роблю, це ж вона (машина) працює, а моє — тільки бажання». Я це до того, що було б тільки бажання, а складнощі можна було б вирішити. Згадав, це був епізод з фільму про шахтарів режисера Мирона Білінського.

«ЯКЩО У ЛЮДИНИ ВИСТАЧИТЬ ФОСФОРУ В ГОЛОВІ, ВОНА ЗНАЙДЕ ВИХІД ІЗ ЗАСТІЙНОЇ СИТУАЦІЇ»

— У мене був такий випадок. Тоді в країні активно будувались штучні моря. І одного разу звернувся на студію «Укркінохроніка» Сергій Михалков, відомий дитячий письменник, автор слів кількох гімнів, з проханням зробити для «Фітіля» (він тоді очолював виробництво цього сатиричного кіножурналу) сюжет про шкідливість дніпровського каскаду електростанцій. Їдь, кажуть мені, знімай. А як зняти про шкідливість, якщо цей проект крокує «переможною ходою» серед будівель комунізму.

Поїхали ми по Дніпру. І у харківській філії Московського інституту імені Жука, у якому розроблявся проект каскаду електростанцій на Дніпрі, домовились з головним інженером про зйомки. Ну, ти ж розумієш, що відверто запитати в нього про шкідливість цього проекту для людей і екології краю я не міг, бо мене б просто викинули з інституту. А тому я наказав своїй кіногрупі, щоб вони не виключали апаратуру, доки я не дам особливого сигналу.

От прийшов наш головний інженер, розклав свої креслення, карти, діаграми, і ми знімаємо його інтерв’ю про те, як усе це добре. Плівки вгатили вдосталь. А потім, коли він усе заплановане сказав, я відводжу його вбік, ми закурюємо, і я питаю: «Шановний, це ми все як слід зробили, але так, між нами, я от нещодавно прочитав у «Известиях», що все це завдасть дуже великої шкоди». І він відказує мені: «Слухайте, воно-то так, але ви ж розумієте, що вся ця інформація зовсім не для кіно». Так я і отримав потрібну інформацію. Так ми методом так званої «провокації» здобули правду. Хоча для цього і довелося витратити 130 метрів плівки, які тут-таки викинули, бо істина була тільки на останніх кількох метрах…

Але цей метод, я вважаю, в кіно треба використовувати тільки тоді, коли ти стовідсотково впевнений, що правда на твоєму боці. Інакше це може призвести навіть до трагедії. Цим методом, як і методом прихованої камери, треба користуватися розумно, тільки у крайньому випадку.

— Ви стільки зробили в кіно, стільки бачили і пережили, насправді сприймаєтесь кінематографістами, як легенда студії…

— Яка там легенда… От роботи немає. Тільки робота може тримати людину на поверхні. Раніше, коли знімати було можна стільки, скільки хотіли, наприкінці року підраховували зроблене. У мене виходило найбільше, і я не знав, куди складати значки «Ударник першого року п’ятирічки», другого, третього… Я чесно казав: «Хлопці, я не спеціально, це мій нормальний стан — жодного дня без роботи». І те, що ми тоді знімали, зараз становить золотий фонд історії країни. Ти ж бачиш, що зараз немає жодного телеканалу, який би не демонстрував у своїх програмах кадри кінохроніки, зняті нашою студією. У кіноархіві апаратура, яка переганяє наші кіноплівки на телевізійні носії, не вимикається.

— Так, на жаль, до сих пір не діє закон, котрий передбачає повернення коштів кіностудіям-виробникам від використання їх продукції на телеканалах (як це робиться в усьому світі).

— Тоді кіностудії не просили б кошти з держбюджету, а самі були б прибутковою індустрією. В Америці, до речі, за прибутками кіноіндустрія стоїть на другому місті після автомобільної галузі.

— У Росії в цьому напрямі пішли набагато далі, прийняли нормальні закони, і вони спрацьовують. Наші урядовці чомусь повторити їхнiй зразок не хочуть. У жовтні Українська студія хронікально-документальних фільмів відзначила свій ювілей. На сьогодні вона виробляє злочинно мало кінопродукції порівняно з попередніми десятиліттями. Яке майбутнє, на ваш погляд, може чекати «Кінохроніку»?

— Я певен, що «Кінохроніка» може і повинна й сьогодні активно працювати. Для цього є все необхідне: талановиті творчі працівники, спеціалісти унікальних професій серед технічної частини студії, факультет кіно і телебачення у стінах нашої студії щорічно продукує молоду зміну кінематографістів усіх професій. Отже, кінодокументалісти повинні знайти свою нішу, а ця ніша — людина на екрані. Наша функція зараз полягає не в оперативності подання інформації, а у розповіді про людину. Я б випустив сьогодні кіножурнал «Україна сьогодні». Мода на «чорнуху» охопила всі сфери ЗМІ. Люди відчувають нестерпну необхідність чогось зважено позитивного. Ми повинні зараз випускати фільми, нариси, кіносюжети, кіножурнали з ремаркою «Позитивне»: про нормальних людей, про вдалі справи, про перспективні наміри, і ми станемо тоді єдиними і унікальними, бо будемо розповідати правду обнадійливу і життєстверджуючу про наше сьогодення. І повір мені — телеканали перетворяться тоді тільки на те, чим вони насправді і є, — тільки на сучасний засіб електронного сповіщення. Адже їхня продукція — це в основному об’єктивна інформація та ще телешоу. Решта — це демонстрація того, що зроблено відео- та кіностудіями (художніми, документальними, анімаційними, науково-популярними). Так, зараз скажуть, що наші фільми суттєво програють закордонним за якістю. Але зважте, це тільки тому, що нам немає на чому розвинути наш творчий потенціал. Там, де велике кіновиробництво, там і великі творчі здобутки. Хоча ця теза практично не стосується нашого документального кіно. Скажу так: якщо іноземців, наприклад, щось і цікавить у кіногалузі України, так це тільки документальні фільми. Їх готові купувати, їх щорічно запрошують на десятки кінофестивалів світу. На жаль, останнє десятиріччя ми їм мало що можемо запропонувати, бо випускаємо обмаль фільмів.

— Хоча слід зазначити, що навіть випускаючи по п’ять фільмів на рік (замість 200 одиниць, як раніше), ці фільми привозять дипломи і нагороди міжнародних кінофестивалів.

— Не може так бути, щоб фосфор був тільки в наших головах. Я сподіваюсь, що він знайдеться і у головах наших урядовців та законодавців, вони схаменуться і повернуться до завжди актуального документального кіно. Адже дивіться, що виходить: до нашої незалежності ми можемо через кінолітописні кадри «Кінохроніки» відстежити кожен рік, кожен місяць життя країни. Останні ж 10 років — це біла пляма у кінолітописній історії України. Ми вже ніколи не зможемо побачити, які ми були на початку 90-х ХХ століття, як виглядали наші обличчя, наші вулиці, наш одяг, наші магазини. Зараз усе вже змінилось. Ми не побачимо живий образ українця з його тодішніми думками, сподіваннями. А зараз і наші думки, і наші сподівання зовсім не такі, як були, наприклад, у 1993 році. Ми все це ніколи не побачимо, бо «Кінохроніка» це не знімала. А телебачення зберігати свої плівки тривалі роки не в змозі. Так що виходить — живемо без документування новітньої історії для нащадків. Тут є над чим задуматись керівникам держави… От на їх здоровий глузд і здоровий історичний прагматизм я і розраховую на перспективу… Почалося нове тисячоліття. Воно покаже, чи є той фосфор, що засвітить промінь світла в суцільній темряві... кінозалу.

ДОВІДКА «Дня»

І.Ц.Гольдштейн — кінорежисер та кінооператор Української студії хронікально-документальних фільмів. Народився у 1918 р. у Києві, випускник ВДІКу (Москва), легендарний фронтовий кінооператор. Створив понад 60 документальних фільмів, сотні кіножурналів. Автор фільмів — призерів міжнародних кінофестивалів «Господарка Бранденбурзьких воріт», «Суфлер», «Прощавай, кіно!». Член правління Національної спілки кінематографістів України, народний артист України.