Колоніалізм: переосмислення

Протести, пов’язані з рухом BlackLivesMatter, вказали, зокрема, на низку й досі недостатньо проговорених питань. Стало зрозуміло, що встановлення принципів «усі люди мають рівні права», «потрібно бути толерантними» не може цілком замінити діалог, де будуть висловлені позиції різних сторін, представлені різні погляди й пропозиції. Крім расизму, ці події зачепили ще одне задавнене питання. Як зазначає в одній зі статей Єгор БРАЙЛЯН, історик-британіст, редактор блогу Фундації Тойнбі: «І тепер проблема расизму з побутового рівня знову постала в політичній площині —  хоча за сучасними претензіями ховаються образи за колоніальне минуле». Тож «День» вирішив розібратися, як нині осмислено період колонізації та процес деколонізації, наскільки часто Російська імперія стає об’єктом дослідження в цьому контексті та як потрібно вибудувати публічний діалог на тему колоніального минулого. Детальніше — в інтерв’ю з Єгором Брайляном.

«ВНУТРІШНІЙ КОЛОНІАЛІЗМ — НАЙБІЛЬШ СУЧАСНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ТА СРСР»

— Усе частіше можна помітити тенденцію до спрощення поняття колоніалізму. Але ж насправді він був різним, це зовсім неоднорідне явище. Чи могли б розповісти про типи колоніалізму?

— Загалом, якщо ми беремо новий і новітній час, XVI — XX століття, було чотири типи колоніалізму. По-перше, переселенський колоніалізм. У такий спосіб було створено колонії в Північній Америці, Австралії, Південній Африці, Новій Зеландії. Такі колонії створювали  європейські релігійні дисиденти або каторжани, борючись з місцевим корінним населенням. Цей тип колоніалізму вплинув на становлення Британської та Французької імперії. Він домінував у XVIІ—XVIІІ, частково ХІХ ст.

Другий тип колоніалізму — експлуатаційний. Це вже ХІХ ст., коли створюються глобальні колоніальні імперії: створення інфраструктури в Африці, трансокеанічна торгівля. Тоді імперії позбуваються впливу бізнес-кіл. Нагадаю термін «джентльменський капіталізм», яким британські історики Кейн та Хопкінс позначають вплив бізнес-кіл на становлення Британської імперії в XVIІ—XVIІІ столітті. Відомо, що Індією управляла Ост-Індська компанія, це тривало до середини ХІХ ст. А вже друга половина ХІХ ст. — це становлення класичної бюрократичної імперської системи в Британській імперії.

Третій тип колоніалізму — сурогатний. Після Першої світової війни Британія і Франція управляли таким чином Близьким Сходом, частково африканськими територіями. Четвертий тип колоніалізму — внутрішній, він надзвичайно цікавий, тому що це найбільш сучасний підхід до вивчення Російської імперії, СРСР, Австро-Угорщини. Зокрема, я радив би почитати Олександра Еткінда, флорентійського історика російського походження, який досліджує феномен внутрішньої колонізації, себто яким чином імперська ідеологія впливала на населення та яким чином росіяни завойовували навколишній простір.

Щодо українського виміру Російської імперії, в нас складається дуже цікава ситуація, що українці одночасно були будівничими імперії та її жертвами. І написання глобальної української історії передбачає цей вимір. Моя особиста позиція, як науковця, який уже певний час вивчає колоніалізм, полягає в тому, що ми не маємо відмовлятися від нашого імперського минулого, тут дуже важливо його правильно прописати. Ми не маємо робити вододіл, що те, що імперське — жодним чином не пов’язане з українськістю, українцями, а все, що пов’язано з національно-визвольним рухом, було однозначно українським. Так само коли ми були в Радянському Союзі, частина людей підтримувала цей режим, частина боролася проти нього.

Побічним напрямом внутрішнього колоніалізму є нова імперська історія, коли ці території вивчають через взаємозв’язок політики, економіки та культури. Ми звикли бачити колоніалізм у хронологічному вимірі: XVIІ ст. — Великі географічні відкриття; XVIІІ ст. —   суперництво з Османською імперією, в Індії... А зараз історики застосовують здебільшого проблемний принцип, аналізуючи згадані три виміри колоніалізму. Причому соціокультурний — це релігія, спорт, мова, культура, повсякдення. Дуже популярним є напрям вивчення їжі, скажімо, яким чином індійська аристократія, смакуючи їжу, яку їм прищеплювали британці, намагалася стати на рівні з колонізаторами.

«ОСТАННІХ 20 РОКІВ У КОЛОНІАЛЬНИХ СТУДІЯХ ДОМІНУЄ ГЛОБАЛЬНА ІСТОРІЯ»

— Ви вже трохи зачепили цю тему — то які є способи дослідження типів колоніалізму?

— Це постколоніалізм і глобальна історія. Постколоніалізм вивчає впливи колонізаторів на підкорені народи в соціокультурному вимірі, здебільшого цей напрям розробляли дослідники з колишніх колоній. Це Палестина, Індія, африканські території. Засновником є Е.Саїд, американець палестинського походження, професор, його найвідоміші праці це «Орієнталізм», «Культура й імперіалізм».

Глобальна історія, якщо коротко, це вивчення всесвітньо-історичних процесів у взаємозв’язку, тобто зважають на глобальний контекст певної проблеми, а не лише контекст окремої держави чи регіону. Цей напрям здобув підтримку в 2000-х і 2010-х роках, тож останніх 20 років у колоніальних студіях домінує глобальна історія. Загалом, вона деконструює ті речі, про які говорив постколоніалізм. Тому що не всі сприймають останній як повноцінну теорію. Крім цього, також є вужчі напрями дослідження глобальної історії — глобальна історія середнього класу, історія глобальних культурних зустрічей, зіткнень (cultural encounters), глобальна інтелектуальна історія.

ФОРМАЛЬНИЙ І НЕФОРМАЛЬНИЙ ВПЛИВ

— Як нині визначають колоніалізм?

— Потрібно розуміти, що світовий колоніалізм не можна зрозуміти в суто імперських межах. Зокрема, дуже багато підприємців, які були пов’язані з імперським бізнесом, проводили свої схеми через Швейцарію, хоч власних колоній ця країна не мала. Тож колоніальні ідеї пронизували всі західні суспільства.

Також нині беруться до уваги не лише формальні колонії або інші залежні території, якими володіла метрополія, а й неформальний вплив. Тобто у випадку Британії це були держави Південної Америки — Чилі, Аргентина, деякий час, до завоювання, Фолклендські острови. Так само у випадку Британії це був Іран, частково Китай (ХІХ ст.).

До того ж 2018 року вийшла праця про глобальну історію Американської імперії. Насправді американська історія зараз дуже переосмислюється. Хопкінс щодо цього написав книжку, там тисяча сторінок, і це одна з найкращих праць, яку я читав. Він дивиться на Американську імперію з погляду впливу Британії. Дослідник постулює тезу, що британський політичний та соціокультурний вплив завершився лише після закінчення громадянської війни в США. Тому основні дати Американської імперії визначені так: 1898—1959. В Американської імперії було чотири колонії/заморські території: Пуерто-Рико, Куба, Гаваї, Філіппіни, які різнилися між собою. Пуерто-Рико і Гаваї були більш лояльними до Вашингтону, натомість Куба й Філіппіни були повстанцями, тому що на Кубі був рух на чолі з Хосе Марті, на Філіппінах була партизанська війна. На мою думку, це дуже важлива праця, особливо зараз, коли в Штатах відбуваються такі події.

«ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ 1960 — 1980-Х РОКІВ ОХОПЛЮВАЛА ПОЛІТИКУ Й ЕКОНОМІКУ, А СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ВИМІР ЗАЛИШАВСЯ»

— Якою була специфіка деколонізації в різних країнах? Як відбувався цей процес, якими були етапи? І чи закінчився він взагалі?

— На думку сучасного британського історика з Оксфорду Джона Дарвіна, деколонізація не завершилася, тому що в 1960— 1980-ті роки відбулося лише формальне проголошення незалежності. До того ж сучасні німецькі історики Янсен та Остергаммель говорять, що основний період деколонізації — це 1945—1975 роки. Деколонізацію, на їхню думку, потрібно аналізувати в трьох вимірах — це імперський, регіональний та глобальний (міжнародний рівень). Тому що деколонізація вирішувалася за допомогою міжнародних організацій.

До речі, зараз зовсім по-іншому сприймають місце й роль Ліги націй. Для нас це квола організація, яка не зуміла вберегти мир у міжвоєнний період, а нині її вже розглядають як платформу для антиколоніальних діячів, завдяки якій була можлива подальша деколонізація. На жаль, зараз у Принстонському університеті перейменували заклад, що вивчає міжнародні відносини, який носив ім’я Вудро Вілсона. А без нього не можна уявити самовизначення підкорених народів після Першої світової війни.

Як на мене, ще один важливий чинник деколонізації, що її фактично рухали вихідці середнього, по мірках тогочасної метрополії, класу, це нащадки вождів, шейхів, діти аристократії, місцевих бізнесменів, наприклад, Нкрума з Гани, Ерік Вільямс із Тринідаду й Тобаго; Хо Ші Мін, щоправда, був із селянської родини. Тому деколонізацію потрібно  розглядати і з погляду імперської мобільності, що люди певного соціального класу мали можливість отримати сучасну західну освіту в кінці ХІХ ст. — першій половині ХХ ст. І, маючи цю сучасну за тими мірками освіту, здобуту в метрополії, вони потім мали змогу утворити свої партії і вимагати незалежність від метрополії.

Деколонізація була в різних формах: або мирна передача влади, або переговори щодо надання незалежності, або затяжні колоніальні війни, які мали Франція, Нідерланди, Португалія. Проте слід розуміти, що деколонізація 1960—1980-х років охоплювала політику й економіку, а соціокультурний вимір залишався, про що свідчать ті ж монументи, встановлені колонізаторами в колоніях, які лише згодом почали зносити. Я думаю, що не треба зносити ці монументи, а варто просто зробити, умовно кажучи, музей колоніалізму, як, скажімо, в Угорщині є парк Мементо (музей просто неба в  Будапешті, призначений для статуй часів комуністичної Угорщини). 

Декомунізація — це інша річ. Тому що тут були типові монументи комуністичним вождям, які не завжди мають якийсь естетичний вимір. Крім того, якщо з СРСР для українців усе зрозуміло, то щодо Британської імперії ситуація дуже заплутана. Наприклад, соціокультурна деколонізація відбулася, коли їжа з колоній прийшла до метрополії —  індійська кухня в Британії. Це дуже цікавий амбівалентний процес і багатогранна тема. А призма політика-економіка-соціокультурний вимір уможливлює структурувати наші знання.

Загалом, ключова риса для інтерпретації сучасного колоніалізму на Заході — це те, що історики формують аналітичні структури для аналізу цих процесів. Тобто вони будують теоретичний базис і фактологічну надбудову, говорячи марксистськими термінами. В нас же важко уявити, що історик вивчає безліч теоретичних праць з історії, а потім сідає і пише глобальну історію України, бо в українських дослідників переважає фактографічний підхід.

ПРО РОСІЮ — ОБЕРЕЖНО, ПРО УКРАЇНУ — СТЕРЕОТИПНО

— Чи розглядають іноземні дослідники в цьому контексті Російську імперію? І чи згадується там Україна?

— Сучасні історики розглядають Росію дуже обережно, вони більше аналізують Британську імперію, Французьку, Нідерландську, Американську. Росія для них залишається загадковою країною, і вони її розглядають дуже опосередковано. Думаю, що українським історикам і публічним інтелектуалам ще потрібно попрацювати над тим, щоб у нас була своя версія історії Російської імперії, СРСР. Можна застосувати вимір міжнародної історії,  наприклад, розпад СРСР чітко вписується у пізню деколонізацію 1970-х — 1980-х років, коли була боротьба проти режиму апартеїду, деколонізація в Карибському басейні. Розпад Радянського Союзу — це ж також деколонізація, хоча й дуже специфічна.

Я читав багато праць і Джона Дарвіна, і Юргена Остергаммеля, про Україну там майже нічого немає. Вона або нелояльна територія Радянського Союзу, або житниця Російської імперії, тобто якісь стереотипні уявлення. І там не написано, наприклад, що Джозеф Конрад народився у Бердичеві. А без Джозефа Конрада не можна зрозуміти ні Британську імперію, ні взагалі колоніалізм кінця ХІХ — початку ХХ ст. Це до того, як ми зараз можемо працювати у культурній дипломатії.

ВІДСУТНІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ОБГОВОРЕННЯ

— У осмисленні досвіду колонізації є два аспекти: самих колонізаторів і колонізованих країн. Розкажіть, будь ласка, спочатку про те, як колишні колонії осмислюють цей досвід?

— Представники колишніх колоній сьогодні намагаються здобути провідні місця в західному академічному світі, університетах Великої Британії, Нідерландів, Франції, США, Німеччини, і частково вже здобули. Загалом, колоніальний досвід вони сприймають як негативний і намагаються довести, що вони мають рацію. Деякі громадські діячі, як наприклад, індієць Шаші Тарур, вимагають репарацій від Великої Британії за те, що вона колонізувала Індію, вивозила звідти ресурси.

З іншого боку, коли я був в Амстердамі, то спілкувався з одним чоловіком, уже похилого віку, який сам з Гаяни (країна у Південній Америці). Він розповідав мені, що коли приїхав жити в Амстердам, то побачив, що багато чого побудовано з деревини з його країв. У принципі, як він каже, йому там непогано. Тобто вихідці з колишніх колоній відчувають себе нині абсолютно рівноправними жителями.

— Який наратив, пов’язаний з колонізаторським минулим, переважає серед колонізаторів? Чи є у ньому відчуття провини?

— Хоч у Великій Британії багато популярних історичних програм, журналів, існує помітна й активна публічна історія й чимало історичних проєктів, рядові британці не дуже задумуються над цим періодом. Водночас на офіційному рівні нині в Британії кардинальним чином переглядаються навчальні програми щодо історії колоніалізму. Зокрема, у 2018 році Королівське історичне товариство прийняло документ, що треба більше уваги приділяти колоніалізму.

Крім того, в останні роки почалася деколонізація метрополій, коли колонізовані народи, перебуваючи в метрополії, змінюють публічний простір. Як казали на початку 1960-х, «імперія прибуває додому», адже британці, нідерландці до цього рідко бачили вихідців з колоній. Якщо ті й навчалися у метрополіях, то їх було дуже небагато. А після Другої світової війни — почалася масова міграція до Франції, Нідерландів, Британії, Бельгії. Я думаю, що нині все змінилося, і тепер вищість асоціюється з колонізованими народами, а провина — з колонізаторами.

Думаю, проблема полягає в тому, що в Західній Європі здебільшого не було спільного обговорення, яким є бачення власних країн після деколонізації. Наприклад, у Британії не було спільної дискусії, чим є Сполучене Королівство після Другої світової війни. В них просто розпадалася імперія, вони виводили свої війська з Близького Сходу, Південно-Східної Азії. У Франції все трохи по-іншому, в них ця тема травматична — Алжир, В’єтнам... Проте в них також не було цієї дискусії, хто ми є зараз. Те саме й Штати. В Німеччині ця дискусія була, і частково в Італії.

— Наслідки цього ми бачимо й зараз. В одній зі статей щодо нещодавніх подій, ви зазначаєте: «І тепер проблема расизму з побутового рівня знову постала в політичній площині — хоча за сучасними претензіями ховаються образи за колоніальне минуле».  Як саме це проявляється?

— Нині расизм як система дискримінації певної групи населення, що до того ж закріплена законодавчо, є анахронізмом, зважаючи на демократизацію політичних інститутів по всьому світу впродовж другої половини XX століття. За наявності Декларації прав людини, прийнятої ООН 1948 року, подібна практика навряд чи можлива. Щоправда, необхідно пам’ятати про існування расистських проявів на побутовому рівні. Але рух BlackLivesMatter показав, що ці питання вкрай важливі для певних етносоціальних груп ліворадикального спрямування, які прагнуть відновлення історичної справедливості за «минулі гріхи білих людей». Це стосується не лише рабства, а й дискримінації вихідців з Африки та Азії в західних університетах у XX ст. Політизація цих питань місцями заважає поглянути на цю проблему з різних аспектів та усвідомити її важливість для сучасних мігрантів з колишніх колоній або афроамериканців США.

ПОПУЛЯРИЗАЦІЯ ІСТОРИЧНИХ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ МОЖЕ СУПРОВОДЖУВАТИСЯ ПРОСУВАННЯМ ЛІВОЛІБЕРАЛЬНИХ ЧИ ПРАВОКОНСЕРВАТИВНИХ ІДЕЙ

— Тож чи потребує колоніальна історія у країнах-колонізаторах переосмислення?

— Зрозуміло, що варто розрізняти історію в академічному та публічному вимірі. Академічного наративу, напрацьованого за останніх 20—30 років, вистачить, щоб скласти певне уявлення, що собою являв колоніалізм як феномен світової історії. Щоправда, популяризація чи радше таблоїдизація історичних інтерпретацій може супроводжуватися просуванням відповідних ідей — ліволіберальних чи правоконсервативних. І в цьому аспекті варто розуміти, що лише відвертий діалог про минуле зможе убезпечити від подальшої ескалації напруження етнополітичної ситуації на Заході.

— Ви також згадували, що маємо кризу існуючої моделі співіснування колонізаторів і колонізованих. Розкажіть, будь ласка, трохи про це. І чи існують інші ефективні інструменти ведення розмови на цю тему?

— Поділ ролей на колонізаторів та колонізованих залишається вкрай спрощеним, адже минуле було досить багатогранним. Наприклад, ірландці були одними з перших рабів, кого завезли англійці в карибські колонії в середині XVII ст. Згодом вони стали рабовласниками, аболіціоністами та вже в новітню добу трудовими мігрантами в Британській Вест-Індії. З одного боку, ірландці допомагали англійцям розбудовувати глобальну імперію, а з другого —  самі зазнавали утисків та боролися за власну державність. Думаю, що ефективним інструментом стане поява більшої кількості матеріалів на тему імперської історії в популярних журналах, блогах. Запропонувавши різні бачення минулого суспільства, можна на певний час припинити суперечки про «правильність певних версій історії», адже історія є інтерпретацією минулого, а не самим минулим, яким би воно не було захопливим для нас.