Коли впаде ворог твій
Не радій, коли впаде ворог твій, хай не веселиться серце твоє, коли він спіткнеться.
(Книга притч Соломонових)
Класифікації, стереотипи, ярлики — це друзі людини. Довіряючи попередньому досвіду, чужому і своєму, індивід позбавляється необхідності щоразу ґрунтовно аналізувати той чи інший об’єкт та економить час і зусилля. Але ці ж «друзі людини» можуть послужити й погану службу, якщо ми довіряємо їм завжди й в усьому і не робимо спроб хоча б час від часу перевіряти справедливість ярлика, прикріпленого до когось чи до чогось.
І людей, і тварин ми поділяємо на корисних, некорисних і шкідливих (небезпечних) та поводимося щодо них стереотипно, залежно від їхнього місця в цій класифікації.
Проте інколи стаються події, що змушують нас подивитися по-новому на наших «ворогів» і «друзів». Буває так: ми опиняємося в якійсь скруті, й нам допомагають, на наш подив, не друзі, а ті, кого ми вважали «некорисними» або навіть «ворогами». Друзі ж старанно вдають, що не помічають наших проблем. Або вчиняють ще гірше.
Усе не так просто і з тваринами, яких ми, зазвичай, теж однозначно зараховуємо у «вороги» чи «друзі».
Ось, наприклад, змії та миші. Ми, люди, не любимо їх, відносячи й тих, і інших до шкідливих істот, які заважають нам спокійно насолоджуватися життям. Тому, безумовно, ми псуємо їм життя, і вони, знаючи це, прагнуть не зустрічатися з нами, так би мовити, лицем до лиця. Проте інколи уникнути зустрічі не вдається, і тоді відбуваються різні історії, що часто закінчуються трагічно, принаймні, для однієї зі сторін. Утім, таке спілкування буває й повчальним.
Про дві зустрічі з нашими заклятими «ворогами» зі світу тварин і наслідки цих зустрічей я почув від добре знайомих мені людей, гідних довіри, і хотілося б запропонувати ці історії читачам «Дня».
Пенсіонер працював у себе на дачі й раптом побачив змію. Для обох зустріч була несподіваною: змія почала втікати, а дачник побіг по лопату, аби покарати стратою швидко уповзаючого гада, який посмів забратися на чужу територію. Схопивши лопату, дачник побачив, що змія поспішає геть і кинувся за нею навздогін. Коли він був уже майже поруч, змія озирнулася й подивилася йому в очі. Він змахнув лопатою, розітнув її надвоє, а потім розрубав на шматки, після чого, задоволений, продовжив роботу.
Але спокійно працювати далі він не міг: хай що він робив, він у думках бачив перед собою очі змії в останні миті її життя. Це був погляд живої істоти, яка розуміє, що перед нею смерть. У цьому погляді були подив і запитання — за що? До самого вечора він не міг звільнитися від цього погляду. Вранці було те ж саме — перед його уявним поглядом постійно стояли очі вбитої змії. І в нього, колишнього військового політпрацівника, почалася депресія. На третій день він не витримав і розповів усе своїй дружині, яка була віруючою. Вона, подумавши, сказала йому: «Ти занапастив живу тварину ні за що. Поховай змію, потім підемо в церкву, поставиш свічку й вибачся і перед Богом, і перед нею».
І колишній політпрацівник — атеїст! — пішов разом з дружиною до церкви, поставив свічку і покаявся в убивстві. Це було щире каяття. Лише після цього він повернув собі душевний спокій.
У підземному переході стояв ряд кіосків. Одна з продавщиць вирішила перекусити, випила кефіру і поставила приблизно до половини заповнену склянку на стілець, аби допити пізніше. Вона сходила до подруги в сусідній кіоск, а повернувшись, вирішила допити кефір. Підійшовши до стільця, вона закричала — в стакані була миша. Прибігли продавщиці з сусідніх кіосків і теж, як побачили мишу, за одвічною жіночою звичкою почали верещати. Зухвалу тварюку постановили віддати на розтерзання охоронцям-чоловікам. І в цей момент одна з продавщиць раптом сказала: «Погляньте на її мордочку!»
Миша була страшенно перелякана. Аби не потонути, вона, мабуть, стояла на задніх лапках, і її мордочка тягнулася вгору, а витріщені очі-намистинки виражали і страх, і благання про допомогу. Ставлення жінок до нещасної полонянки різко змінилося. Вони взяли стакан з мишкою та пішли до того місця в далекому кутку підземного переходу, де була мишача нора. До них підійшли охоронці й запропонували свої послуги для знищення впійманого «шкідника», але продавщиці категорично відмовилися. Біля нори мишу витягли зі стакану. Вона, вже абсолютно змучена, вимазана в кефірі й жалюгідна, деякий час лежала на землі, а потім, невправно піднявшись, почала якось оклигувати. Охоронці спробували до неї прорватися, але продавщиці стали на її захист грудьми, і кровожерлива варта порядку відступила, хоч далеко й не пішла, чекаючи, доки надмірно жалісливі жінки відійдуть, аби розправитися з мишею.
Зрештою мишка трохи прийшла до тями, і одна з продавщиць почала підштовхувати її до мишачої нори, але жертва кефіру та своєї необачності чомусь не виявляла бажання повертатися до «своїх». Вона вчинила навпаки — сховалася під туфлею на високому підборі, взутою на ногу однієї з продавщиць. Та прибрала ногу, але мишка знову прошмигнула під рятівну туфлю. Насилу продавщицям удалося «умовити» її сховатися від впертих охоронців у норі — надійнішому притулку.
І тепер продавщиці з цього підземного переходу не бояться мишей.
