Комунальна революція поки що відміняється
— Володимире Миколайовичу, чи під силу місцевим органам влади реформа ЖКГ?
— Період становлення ринкової економіки нашої незалежної держави, нові принципи лібералізації цін призвели до істотного подорожчання житлово-комунальних послуг. Під загрозою соціального вибуху Верховна Рада ухвалила Закон про заморожування тарифів на комунальні послуги. У результаті всі підприємства і організації ЖКГ залишилися сам-на-сам із споживачами і державними монстрами-виробниками газу й електроенергії. До чого ж ми прийшли: зношення основних фондів галузі на 60 — 70 відсотків, щорічні збитки по Україні (наприклад, за 2002 р. — понад 650 мільйонів гривень), величезні суми дебіторсько-кредиторської заборгованості і, нарешті, далека від позитива якість послуг, якi надаються. Навіть міністерство з питань розвитку ЖКГ ліквідували. Інакше як розвалом ситуацію і не назвеш.
Згідно з Указом Президента «Про прискорення реформування житлово-комунального господарства», розпочалася робота у цьому напрямі. Було створено при Кабінеті Міністрів міжвідомчу комісію з реалізації реформування ЖКГ, до якої ввійшли і представники регіонів. Поки її очолював тогочасний віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко, справа, здавалося, зрушила з місця. Але після його відставки комісія більше жодного разу і не зібралася. Півтора року тому спохватилися і створили Державний комітет із питань ЖКГ. Він же і розпочав розробку проекту Загальнодержавної програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2003 — 2010 роки.
Спочатку планували винести проект на обговорення Верховної Ради у березні нинішнього року — не вдалося. У квітні на базі Академії міського господарства Харкова було проведене розширене засідання науково-технічної ради Держжитлокомунгоспу. Сподівалися, що документ уже у вересні розгляне й законодавчий орган. Але навряд чи цьому судилося здійснитися, оскільки високопоставлені чиновники, і, насамперед, із Міністерств фінансів та економіки, усіляко гальмують процес. Їхня позиція така: якщо житлово- комунальне господарство обслуговує населення — минулого року йому надано послуг на 4,1 млрд. гривень із загального обсягу 6,6 млрд., — то це проблема органів місцевого самоврядування, оскільки поставка послуг — їхня прерогатива. І при цьому геть відкидається те, що у власності територіальних громад не більше половини основних фондів ЖКГ!
Але навіть не це «найвужче місце»: у Бюджетному кодексі країни нормативи не повністю передбачають кошти на утримання житлово-комунальної галузі, в тому числі на дотацію або субвенцію тих збитків підприємств, які вони мають від різниці тарифів на послуги та їхньою собівартістю. Підвищення ціни на електроенергію призвело до того, що енергетична складова у послугах тільки водозабезпечення — 55 — 57%. У жодній країні немає такого! Наприклад у Франції — 7%. Держава, яка встановлює такі тарифи і ціни, повинна компенсувати їхню різницю виробникам послуг — це за логікою. Природно, і згідно із законом, який повинен бути. На це ми, члени міжвідомчої комісії, звертали увагу керівників усіх рівнів, у тому числі й голови комісії віце-прем’єр-міністра Віталія Гайдука, міністрів фінансів та економіки, але поки що безрезультатно.
— Напевно, своє слово спершу повинні сказати законодавці?
— На жаль, поки що не підтвердили доцільність винесення проекту Загальнодержавної програми на розгляд Верховної Ради ні Міністерство фінансів, ні Міністерство економіки. Категоричної відмови немає, але триває мишача метушня навколо розмірів фінансування: п’ять мільярдів на її реалізацію — це багато чи мало? А чому така сума, а не інша? А чому з державної кишені — це ж населення міст? (Немовби і не громадяни держави це саме «населення») тощо. Дана позиція — уникнути відповідальності за рахунок критики проекту і «глибокодумних» порад — дуже насторожує, а ще точніше — шкодить.
До речі, я вивчав досвід відновлення ЖКГ у Франції. Так ось, там після інвентаризації водопровідних мереж довжиною 850 тисяч км дійшли висновку, що їхня модернізація обійдеться у 85 млрд. євро. Галузевий синдикат розробив проект їхньої поетапної заміни, процес розраховано на 100 років із щорічними інвестиціями в 1 млрд. євро. Й оскільки у Франції бюджети систем водопостачання не включають до загальної скарбнички муніципалітетів, то місцеві податки не можуть бути використані для фінансування оновлення мереж. Отже, гроші дає держава.
Гаразд, ми не у Франції, і нашій державі поки що далеко до їхнього життя. Але робити усе навпаки також негоже. Місцева влада, що найближче до людини, звичайно ж, не сидить склавши руки. Ми маємо острівці цікавих ідей: у Луцьку — непогано пішов процес реформування житлової сфери, в Одесі — знайшли механізм мобілізації коштів від споживачів послуг, у Харкові вперше в Україні розпочато санацію водопровідних труб безтраншейним методом, що обіцяє до того ж колосальну економію електроенергії і підвищення якості питної води. Виправдав наші надії й експеримент із впровадження нових технологій для регульованої подачі тепла в соціальні об’єкти: ми економимо на цьому 30 — 40% бюджетних коштів, якi призначенi для оплати енергоресурсів шкіл, поліклінік.
— Проте острівці — ще не материк…
— Так, маленький архіпелаг. Він не залучить активного інвестування у ЖКГ. Законодавство у сфері житлово-комунального господарства не адаптоване до законодавства Європейського Союзу, а це не сприяє створенню привабливого інвестиційного клімату. І свої банки не виявляють інтересу до збиткового господарства в умовах цілковитої відсутності дотацій як із місцевих бюджетів, так з державного. За вирішення проблеми необхідно братися всім світом, а не тільки знизу. Це наболіле, і не тільки у мене, а й у людей, для яких аварії на харківських очисних спорудах вiсiм років тому на недавніх Суходольських обернулися великими стражданнями.
— Володимире Миколайовичу, пробачте за прямоту, але на виборах до місцевих органів влади кандидати у депутати або в мери обіцяють населенню і тепло в будинках, і безперебійне водопостачання, і надійний транспорт. Може, Київ не так уже й помиляється, делегуючи комунальне господарство у сферу турбот місцевих рад?
— Так, проблеми житлово-комунального господарства — козирна карта для політиків. Але самі ми — міста, селища, села — таку дорогу справу, як наше житлово-комунальне господарство, не потягнемо. Ось приклад: харківському міському електротранспорту потрібні 30 мільйонів гривень дотації на електроенергію. Беремо ми нині у свою власність підприємство «Харківські теплові мережі», так ось — там борг НАКу «Нафтогаз України» за газ становить 100 мільйонів гривень. А тепер давайте візьмемо мінімальне підвищення рівня заробітної плати — це ще 15 мільйонів, які держава не має наміру покривати. І я готовий перерахувати ще чимало позицій. Таким чином, щонайменше потрібно 200 мільйонів, ми їх і близько не маємо. І наступного року планується не більше 100 мільйонів гривень власних доходів територіальної громади.
Як ми можемо обіцяти городянам покращання комунального обслуговування за такої ситуації?
На мій погляд, перекладення усієї відповідальності за відновлення ЖКГ на органи місцевого самоврядування і місцеві виконавчі структури без міцної законодавчої і нормативної бази, без достатнього фінансового супроводу — непоправна помилка.
