Конфлікт породжує конфлікт

Слово «війна», певна річ, асоціюється у більшості з нас з картинами руйнування, загибеллю людей, пораненими і біженцями. Все це, на жаль, логічні результати далекого від необхідності процесу масового знищення розумних істот такими самими, що в останні роки називають «локальними конфліктами». Проте є й інші наслідки воєн (руйнування не менш страшне), які, проте, до пори до часу не так впадають в око чи то об'єктив телекамери. Виправляти їх теж значно важче, аніж відновлювати розбомблені будинки і заводи.

Ідеться про деформування людської психіки, що невідворотно стається, коли десь неподалік відбуваються військові дії, і вже тим більше — якщо людина сама є учасником цих дій. Можна розмежувати результати впливу війни на мирних жителів і на тих, хто безпосередньо нею займається — тобто на солдатів (зокрема, й офіцерів на полі бою, і тих, кого протилежна сторона схильна називати «членами бандформувань»). І все-таки церозмежування є досить умовним — все залежить швидше від психологічних установок кожного окремого індивідуума, адже і солдат може бути, в принципі, нездатним убити, і мирна раніше людина може стати, скажімо, в партизанах талановитим тактиком і жорстоким бойовиком. «Мирний» тип, потрапивши в обставини бойових дій, зазнає щонайсильнішого стресу, який може просто звести з глузду і принаймні надовго позначитися на психіці. Тип «військовий» небезпечний не тільки для себе — він, на жаль, часто потенційно небезпечний для оточення.

Світова практика знає безліч випадків вияву немотивованої агресивності до навколишніх з боку осіб, які побували в зоні бойових дій. Зі слів доктора психологічних наук, завідувача кафедри соціальної психології Київського університету імені Тараса Шевченка Миколи Корнєва, антисоціальні інстинкти тою чи іншою мірою закріпляються у свідомості практично кожного, хто прямо чи опосередковано брав участь у здійсненні бойових операцій. Тобто психіка потерпає, навіть якщо людина сама нікого не вбила, а лише бачила, як це робили інші. Коли ж така людина потрапляє в мирне середовище, її мозок довго ще не може позбутися рефлексів і стереотипів «воєнного часу». Звідси й агресивність, яку, буває, переносять на найближче оточення — сім'ю, домашніх, друзів. З цією проблемою першими зіткнулися американці, змушені свого часу мати справу з чималою кількістю молодих людей, що пройшли В'єтнам. Пізніше, під час Афганістану, та сама проблема постала і перед суспільством колишнього СРСР. От тоді й розгорнулися дослідження на цю тематику.

Нарешті, не треба забувати, що такий психологічний ефект є «палицею на два кінці». Особливо гостро, зі слів М.Корнєва, це відчули на початку 90-х радянські громадяни, коли миттєво оголена правда спричинила раптову і, на жаль, невідворотну «зміну орієнтирів» у суспільній свідомості. Так, ще вчорашні герої-«афганці» для багатьох стали окупантами і слугами злочинного режиму. На жаль, громадська думка має величезну інерцію і тому з крайності може трансформуватися тільки в іншу крайність. Та коли і без того травмована душевно людина зустрічає вороже ставлення, мотивоване тими її вчинками, які вона сама вважала обов'язком (можливо, навіть почесним), виникає своєрідна ланцюгова реакція: взаємна ненависть, що живить сама себе, рано чи пізно виростає в конфлікт. І цей конфлікт буває не лише міжособистісним. Навряд чи можна заперечувати, що, наприклад, Гітлер прийшов до влади не просто завдяки «великій буржуазії», як нас учили в школі, а й на плечах мільйонів німців, що пройшли Першу світову і не знайшли себе в мирному житті...

Нині в різних країнах світу діють центри соціальної реабілітації людей, які пройшли «локальні конфлікти». Хочеться, звичайно, сподіватися, що потреба в них зникне якомога швидше разом із самими конфліктами. А доти найважливіший, на думку автора, урок історії полягає в тому, що тільки толерантність і взаєморозуміння кожного з кожним допоможуть уникнути трагедії для всіх.