Конструктивістсько-кубістичний Кобзар

Задум спорудити в місті пам’ятник Шевченку виник на початку ХХ століття, коли в Україні тільки-но стартував процес увічнення постаті митця. Трохи пізніше цією ідеєю пройнялася не тільки полтавська інтелігенція, але й губернське земство, голова котрого Михайло Токаревський у міру своїх сил просував українські цінності у громадсько-культурне життя краю. Цього ж прагнула й Полтавська спілка споживчих товариств, що замовила художнику Михайлові Гаврилку бюст Шевченка й виготовити форму для масового виробництва його залізобетонних погрудь. Митець виконав погруддя Кобзаря для Полтавського театру, однак до повсюдної «шевченкізації» Полтавщини справа не дійшла, оскільки незабаром, у жовтні 1920 року, Гаврилка заарештували і стратили як керівника антибільшовицького повстання на Диканьщині.

Утім, від ідеї вшанувати Шевченка не відмовилася і нова комуністична влада, котра прагнула використати постать «поета-революціонера» для свого політико-ідеологічного утвердження. Створити високий монумент із бетону запросили скульптора Івана Кавалерідзе, який перед тим спорудив пам’ятник поету в Ромнах. Власне, його він і узяв за зразок для свого полтавського дітища, надавши йому стильових рис конструктивізму й кубізму. Пам’ятник із гаслом «...і вражою, злою кров’ю волю окропіте» мали звести в Полтаві під дату до чергової «революційної» річниці, в жовтні 1925 року. У березні вже все було готове, проте відкриття монумента затягувалося, оскільки у СРСР запанував метод соціалістичного реалізму, котрий був, м’яко кажучи, неприхильний до різноманітних «кубізмів». Тому поки компартійні функціонери від культури гальмували справу, Кавалерідзе зробив точну копію бетонного Кобзаря в Сумах. Це, можливо, спонукало полтавців заворушитись і нарешті встановити в березні 1926 року оригінальний пам’ятник поету.

«Що собою являло відкриття? Натовп був величезний, зібралися люди з Полтави та навколишніх сіл. І коли під мелодію «Заповіту», яку написав Гордій Гладкий, із пам’ятника зняли покривало, кількатисячний хор почав співати. Усі, хто тоді приїздили в Полтаву, були співучими людьми і знали творчість Шевченка, — розповідає завідувач науково-дослідного відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею Галина Галян. — Особливість пам’ятника полягає в тому, що постать Шевченка наче виростає з землі, а сам поет сидить на узвишші. Думаю, що Кавалерідзе невипадково зробив прив’язку до місця в центрі старої Полтави, адже Шевченко, ймовірно, бував там, коли йшов малювати Воздвиженський монастир і хату Котляревського (до речі, кажуть, саме за картиною Тараса Григоровича відтворили вигляд садиби автора «Енеїди». — Ред.). Припускаю, що свідомим було й розташування пам’ятника навпроти будівлі колишнього губернського земства, котре скульптор розглядав як Парфенон».

Хоча, як пізніше показала історія, доля полтавського монумента не була легкою: під час німецької окупації міста фашисти, не заглиблюючись у деталі, ледве не знищили Кобзаря, помилково сприйнявши за ворожого їм комуністичного вождя Леніна. Та й у повоєнний час пошкоджений пам’ятник українському поету, з якого стирчали шматки арматури, не був у великій пошані. Радянська влада не поспішала його відновлювати не тільки через те, що Полтава начебто прихильно зустріла гітлерівську армію, а й тому, що сам стиль виконання, за словами Микити Хрущова, був незрозумілий народу. Відтак керівник Радянської України, який приїжджав у місто в жовтні 1947 року, запропонував залишити пам’ятник як промовисте свідчення фашистського вандалізму і спорудити натомість щось схоже на бронзового київського Кобзаря (спогади про цей сюжет залишив колишній головний зодчий Полтави Лев Вайнгорт у «Записках провінційного архітектора», де є невеличкий розділ «Зустріч із Хрущовим»). Утім, новий «правильний» монумент поету в Полтаві так і не звели, проте і старий близько десяти років не поспішали реставрувати, а його сумського «побратима» — під час боротьби з формалізмом у мистецтві — взагалі демонтували в 1960-х роках. Намагаючись урятувати своє полтавське дітище, Кавалерідзе пропонував замінити його на бронзовий відповідник і навіть виділив на це 100 тисяч карбованців. Однак, на щастя, автентичного конструктивістсько-кубістичного Кобзаря таки вдалося вберегти. Можливо, не останню роль у цій справі зіграв один із місцевих компартійних «босів» Максим Оніпко, який не був повністю позбавлений українських сентиментів і сприяв відновленню пам’ятника.

Незважаючи на те, що Шевченка добре вписали в радянський ідеологічний контекст, він так і не став для системи справді «своїм». Його вшановували радше ритуально, аніж за покликом серця. Квіти біля підніжжя монумента можна було побачити хіба що 9 березня, у день народження поета, або після завершення якоїсь наукової конференції з гуманітарних питань. Тоді як з’являтися біля пам’ятника в день перепоховання Шевченка, 22 травня, було категорично заборонено й небезпечно, за чим пильно стежило недремне око спецслужби. Послаблення цих тенденцій відбулося тільки наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, коли Україною прокотилася нова хвиля національного відродження. Здобуття незалежності зробило нормою зустрічі й офіційні урочистості біля Кобзаря, який залишається потужним символом невитравного українського духу Полтави і, звісно, є одним із найцікавіших монументів міста.