А відомості про нинішнє японське суспільство досить уривчасті й поверхові. При згадці назви Країни Вранішнього сонця виникає якась дивна асоціативна суміш із шкільних уроків історії про закінчення Другої світової війни, вражень від фільмів Куросави і назв відомих корпорацій, що підкорили світ своєю електронною технікою та автомобілями.

Нещодавно у Києві посольством Японії в Україні було організовано серію лекцій про сучасне японське суспільство, прочитану професором соціології Токійського інституту технологій Діазабуро ХАСІДЗУМЕ. Судячи із заповненості аудиторій, лекції викликали інтерес не тільки фахівців-сходознавців і студентів, котрі вивчають японську мову. Після однієї з них професор розповів «Дню» про деякі соціальні особливості сучасної Японії.

— Щодо економічного й соціального успіху Японії існує такий стереотип: цей успіх — результат поєднання традиційних корпоративних цінностей японців із західними технологіями. Це справді так?

— Це лише половина правди. Обережне розуміння необхідності західних технологій і способів громадської організації у японців було завжди. Однак ставлення до національних традицій, особливостей завжди було дуже педантичним. Тут вся справа в балансі. Мабуть, вся історія Японії в цьому сторіччі — це чергування періодів відвертості, запозичених із західної, європейської цивілізації, з періодами прагнень до національної замкненості.

— Якщо говорити про здійснення влади й ухвалення політичних рішень, то японське суспільство — це корпоративне суспільство?

— Так, у цьому значенні його можна назвати корпоративним. Причому часто авторство рішень залишається невідомим, а процедури їхнього ухвалення є закритими. Зазвичай автор і ініціатор політичних рішень і володіє реальною силою та впливом. Наприклад, стосовно правлячої Ліберально-демократичної партії багато хто в Японії вважає, що справді впливовою людиною, котра «знає», є пан Такесіта — один із колишніх прем’єр-міністрів. Однак доказів цього факту немає. Я б назвав таке становище знеособленою корпоративністю.

— Криза, що приголомшила Росію та Індонезію, показала — при всіх відмінностях цих країн — неспроможність корпоративних систем влади. Чи вся справа в «засадах» корпоративності?

— Я не думаю, що кризу, подібну індонезійській чи російській, можна прогнозувати. Інша справа, що корпоративне політичне мислення, будучи за своєю природою дуже інертним, не дозволяє діяти в умовах фінансової кризи швидко й ефективно. На мою думку, приклад саме старого корпоративного мислення перед обличчям фінансової загрози зараз показує міністерство фінансів Японії на чолі з паном Міядзавою.

— На одній із своїх лекцій ви сказали, що Україна вам нагадує Китай. Не думаю, що таке порівняння поділяють багато українців. Чим Україна схожа на Китай?

— Передусім я мав на увазі простір — великі площі сільгоспугідь, великі відстані між містами, особливості сучасної міської архітектури тощо. Крім того, неготовність і поки що відсутність звички до ринкових відносин. За цими двома моментами Україна мені нагадує Китай, в якому я бував не раз.

— Із ваших лекцій випливає, що головними цінностями, позитивними міфами, які забезпечили прогрес післявоєнної Японії, були мирна конституція, «мій будинок, моя сім’я» і «моя робота, моя фірма». Чи змінилося щось сьогодні?

— Зараз сталася індивідуалізація цінностей — «кожному своє». Для багатьох японців кар’єра і сім’я залишаються головними життєвими цінностями. Правда, тепер, і теж для багатьох, ці цінності вже не здаються безперечними й природними. І сьогодні з’являється нова проблема — надто багато свободи, надто багато можливостей вибору життєвих сценаріїв. Думаю, що багато японців виявилися не готовими до такої кількості можливостей. Їм ще треба буде й навчитися вибирати із цього різноманіття, й навчитися відповідальності за свій вибір.

— В Україні соціологи регулярно визначають рівень довір’я громадян до основних інституцій влади. Останнім часом він гранично низький. Наприклад, Президентові довіряє лише кожен десятий українець. Ситуація з парламентом і урядом не краща. Які аналогічні показники в Японії?

— Звичайно у нас визначають рівень довір’я кабінету міністрів. Спочатку, після виборів (парламентських — в Японії уряд формує партія або коаліція, що перемогла на виборах, прем’єр — фактично глава держави. — Ред.) уряду довіряють близько 50% громадян. Потім цей рівень, зазвичай, знижується. Межа у 20% вважається небезпечною. А якщо ця цифра наближається до 10%, то уряд протягом, максимум, півроку буде зміщено або він подає у відставку. Таких низьких, як в Україні, показників довір’я до влади в Японії не буває. І мені навіть важко уявити собі, як можна коментувати українські дані. Можливо, для Японії не має такого великого значення особистісний чинник влади.

№226 25.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»