24 березня цього року — з падінням першої натовської бомби на Югославію — конфлікт навколо Косово перетворився на кризу європейського й світового масштабу. За кількістю залучених до нього країн балканський конфлікт уже сьогодні прирівнюється до світової війни. Гуманітарна катастрофа, що вибухнула в регіоні, також виходить далеко за його межі. Я маю на увазі не тільки вихід із Косово сотень тисяч албанських біженців, а й злиденне становище мільйонів югославів внаслідок тотальної руйнації економіки країни. Додамо сюди повну безпорадність міжнародних інститутiв, безпрецедентне порушення права, важливі геополітичні зрушення... Й стане цілком очевидним: йдеться не про локальний конфлікт, що спонтанно спалахнув. Косово — найважливіша ланка у великій геополітичній грі «можновладців», новий її етап. І, як не дивно, пряме продовження «холодної війни».

В Україні з великим занепокоєнням сприймають те, що кожний новий етап геополітичних прирощень Заходу пов’язаний із більш жорстким і безапеляційним обмеженням сфери впливу Росії. На першому етапі — на початку 90-х — Росія добровільно «залишила» чимало сфер впливу СРСР. Лік йшов на десятки країн в Африці, Азії, навіть у Латинській Америці... На другому етапі здійснювався доволі сильний тиск із метою примусити Росію змиритися з розширенням НАТО. Росіян витіснили з більшої частини Східної Європи. На третьому етапі в обхід не тільки російських інтересів, а й міжнародного права було застосовано силу. Після чого черга реальних кандидатів на вступ до НАТО зросла практично вдвічі, в тому числі за рахунок деяких республік колишнього СРСР.

Україна та Середня Азія залишаються останніми великими «призами» в небезпечній грі. З кого із них почнуть та якими будуть засоби на четвертому етапі — питання не настільки гіпотетичне, як може здатися. Ми віч-на-віч зіткнулися з величезною загрозою нашій національній безпеці, яка з певного моменту може стати невідворотною. Світ не пройшов випробування балканською кризою. Захід — через те, що був недостатньо передбачливим та об’єктивним, Росія — через те, що виявилася недостатньо цілісною. Україна — тому що не змогла бути доволі відвертою навіть сама з собою.

ПАТ НА БАЛКАНАХ

Сьогодні на Балканах — пат. Обидві сторони шукають вихід із кризи. На це є як тактичні, так і стратегічні причини. Деякі з цих причин достатньо очевидні, але для повноти картини спробуємо їх визначити...

Становище Мілошевича здається найважчим. Кожен день бомбардування посилює руйнацію югославської економіки. Нафтове ембарго загрожує довершити процес. І до того ж створює надто несприятливі умови для опору у разі наземної фази війни. Всередині Югославії більш виразно здіймає голос опозиція, постійно нагадує про себе лояльна до Заходу Чорногорія. Надій на втручання Росії для Мілошевича майже не залишилося. Останній «шанс» — можливість силового опору Росії нафтовому ембарго.

Але за найближчого розгляду для Заходу ситуація виявляється не менш складною й заплутаною. Хоча руйнація югославської економіки рано чи пізно обернеться зростанням невдоволення Мілошевичем, не відомо, наскільки швидко це станеться. Мілошевич підштовхує армію до репресій в Косово й багато хто із командирів пов’язаний із ним страшною «кривавою» порукою. А отже, армія може залишатися лояльною до влади ще невизначено тривалий час. Доволі непевності й в інших питаннях. Наприклад, як нав’язати Росії нафтове ембарго. Раптом Росія не піддасться тиску й підкріпить свій танкерний флот військовими кораблями? Пропустити російський флот? Блокувати? Бомбити? Адже вірогідним є удар у відповідь по кораблях США. А кожен потоплений корабель — це сотні трупів... Суцільний шок для західного обивателя, котрий не звик до жахів чеченських кампаній.

Є труднощі й з повітряною війною. Вона виявилася недостатньо ефективною у воєнному сенсі. Регулярно «помилково» завдають ударів по цивільних об’єктах, у тому числі по біженцях, гуманітарних конвоях. Бомбардування виявляється настільки «високоточним», що іноді потрапляють не в ту країну, по якій стріляють. Верховний комісар ООН із прав людини Мері Робінсон уже заявила, що НАТО може стати відповідачем у Міжнародному трибуналі для колишньої Югославії, якщо бомбардування цивільного населення визнають військовим злочином.

Щоб спробувати переламати ситуацію, доведеться подолати психологічний поріг висоти бомбардування в 3000—3500 метрів (досяжності для переносної зенітної зброї). Тоді й біженців можна буде краще роздивитися, й югославську техніку, яку все важче виявити серед зазеленілих у квітні дерев. Але спроби зменшити висоту й швидкість польотів призведуть до різкого зростання втрат ВПС... Можна, звичайно, бомбити з колишньої висоти й ширше застосовувати для розвідки командос, але раптом знову хтось потрапить у полон?

За великим рахунком, також зрозуміло, що майже неминучий перехід до сухопутної фази операції. Її законність більш ніж сумнівна, а наслідки —непередбачувані. Громадська думка в країнах НАТО настроєна щодо сухопутної фази без оптимізму. І загалом західна громадська думка дуже нестабільна. Будь-яка помітна невдача, не кажучи вже про серйозне затягування війни, може критично порушити баланс...

Звичайно, змінити ситуацію можуть несподівані успіхи на фронті (передбачимо — несподівано високий ефект від застосування «апачів» або невисокоточної зброї, успіхи переозброєної й навербованої заново АВК), готовність Росії де-факто підкоритися ембарго, відвертий розкол у керівництві СРЮ і т.п.

Але поки що сторони зайшли в глухий кут. І цей глухий кут дає надію на активізацію мирних ініціатив, а заодно — привід для підбиття перших підсумків операції НАТО на Балканах.

ПРОБЛЕМА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ НЕДОСТАТНОСТІ?

Процес встановлення нового світового порядку йде повним ходом. І навряд чи ми могли б йому перешкодити. Навряд чи йому взагалі є сенс перешкоджати — зміни давно назріли, відбувається лише оформлення нового співвідношення сил у різних регіонах. Україну, по-моєму, повинно турбувати інше — яким саме буде новий порядок. Наскільки він буде справедливим і я навіть сказав би — розумним. Чи не обернеться створення «глобальної політики» на таку ж страшну й алогічну кризу, до якої призвів поспішний розвиток глобальної економіки?

У тому, що відбувається на Балканах, розумного виявилося не так вже й багато. Було багато ідей, багато міркувань і побоювань. Але політики та військові до них не прислухалися. Ситуацію «розгойдали» настільки, що вона почала розвиватися за всіма законами теорії нестабільності — коли прорахувати, спрогнозувати і скоректувати щось майже неможливо. За великим рахунком ми зіткнулися з проблемою інтелектуальної недостатності в світовій політиці кінця ХХ століття. Глобальні процеси виявилися такими стрімкими і складними, що їх не встигають адекватно осмислити. Щось подібне спостерігалося в СРСР за часів його розпаду... Причому, повторюся, ідей у інтелектуалів достатньо. Але далеко не всі політики готові їх сприйняти...

Кожна з країн, втягнутих так чи інакше в конфлікт, отримала не зовсім те, що чекала. Серби недооцінили небезпеки майбутньої «напіввійни», бомбардувань з погано прихованим економічним і соціально-політичним підтекстом. Вони нічого не зробили протягом цілого десятиріччя, щоб змінити громадську думку на Заході на свою користь. Можливо, навіть «переграли» в самостійність — курс Тіто не був по-справжньому ізоляціоністським. Він був вигідний Заходу, і Захід лояльно ставився до Тіто, як згодом «на зло» СРСР підтримував Польщу, що бунтувала, і прощав їй багатомільярдні борги. Західні туристи збагачували Югославію, югославів охоче використовували як робочу силу багато європейських країн...

Сербії Мілошевича залишалося тільки рішуче зблизитися з Росією. Москва хоч і загравала із Заходом, багато в чому залишалася великодержавною. Внутрішня спорідненість Югославії та Росії очевидна. Ще й тому розгром сербів настільки хворобливо сприймається імперською Росією. Її життєвий уклад, вся система цінностей довели свою нежиттєздатність. Про православ’я і слов’янофільство сусіди Югославії забули, лише запахло місцем у ситій Європі. «Спочатку «базис», потім «надбудова», — навчили їх «класики»...

У Мілошевича було кілька шансів для завчасного зближення з Росією. Наприклад, прийми серби рішення про вступ до Союзу Росії й Білорусі навіть у січні—лютому цього року, бомбардувань просто могло не бути. Та й залежність Мілошевича від партнерів була б суто номінальною. Міра незалежності Лукашенка, схоже, тільки постійно зростає... Зараз же зруйнована Югославія — сумнівне придбання.

До плюсів сербської позиції я б відніс її цілісність, повну ясність орієнтирів. Видимо, не треба недооцінювати або переоцінювати Мілошевича. Він — дуже сильний тактик, але навряд чи такий же сильний стратег...

На відміну від керівництва Сербії, їхні російські колеги чіткої й навіть єдиної лінії в балканській політиці не виробили. Російська інтелектуальна гра виявлялася блокованою на стадії прийняття рішень. У засудженні агресії всі провідні політичні та інтелектуальні сили зовні були єдині. Але коли втрутився «Бог деталей»... Виявилося, що вибір лінії поведінки в югославському конфлікті «занадто буквально» має на увазі вибір майбутнього шляху розвитку Росії. Або порушення режиму ембарго (на постачання зброї) та ізоляція без кредитів, торгівлі й інвестицій, або лояльність Заходу й відсутність реальних дій.

До речі, та ж дилема паралізувала Україну. Країна досі не визначилася, в якому напрямку вона йде. Досі не вирішила для себе, чи обстоювати власні економічні інтереси, чи випрошувати подачки...

Американці в черговий раз прокололися на горезвісному американському лінійному (чи прямолінійному?) аналізі.

— Ми натиснемо — вони відступлять.

— Чому відступлять?

— Бо ми натиснемо...

США не тільки не оцінили глобальні наслідки конфлікту — як-то стимулів для ядерного й ракетного озброєння порогових країн. Вони кілька місяців (а неявно — напевно кілька років) проробляли ситуацію в Косово, але не мали жодних резервних варіантів дії. Народжувалися експромти, ситуативні альянси з різними європейськими партнерами. Правова й ідеологічна база під багато конкретних кроків не була підведена навіть всередині США. Ні під бомбардування, ні під ембарго, ні під сухопутну фазу.

Захоплення силою було таке велике, що коли церква попросила припинити бомбардування на Великдень, їй було відмовлено. Тепер очевидно, наскільки недалекоглядним був такий крок. Бомбардування тривають півтора місяця без особливого успіху. Якби їх припинили на кілька днів, у військовому значенні це нічого не змінило б. Зате набагато менше було б сумнівів у тому, що країни Заходу відстоюють у Косово моральні цінності, а не банальні економічні та політичні інтереси.

Не передбачили США протиотрути і на «асиметричну» відповідь сербів — створення хвилі біженців або захоплення в полон американських солдатів. Не оцінили можливих психологічних наслідків від утрат «чудо-техніки». З величезною помпою застосували F-117A, один iз яких раптом виявився збитим. З таким же шумом та ентузіазмом розгорнули «Апачі» і два втратили вже, при тренувальних польотах...

Балкани завжди були такою же тонкою справою для європейської політики, наскільки й Схід. І американці марно сподіваються, що грубою силою тут можна буде вирішити всі питання.

Плюс для американців — величезний досвід, набутий у ході нинішньої кризи. Жодна з попередніх військових кампаній iз часів В’єтнаму не давала їм стільки поживи для роздумів.

Європейці несподівано для себе зіткнулися з проблемою албанських біженців (а з їхнім розповсюдженням, напевно, і проблему розповсюдження впливу албанської наркомафії). Отримали контрольоване американцями джерело постійного тиску на євро. Мусульманські анклави на території Європи і надалі гратимуть таку роль...

Прихований, але найважливіший плюс для європейців — вони зіграли в операції значну роль. Подолала післявоєнне «заціпеніння» і комплекси Німеччина, перехворіла на багато «забобонів» Франція, переступила через низку бар’єрів Італія. Європа стала самостійнішою і дієвішою. В операції вперше брало активну участь ядро ЗЄС...

«ВИКОНАВЧА» УКРАЇНА І КРИЗА

Спробувала попрацювати «на авторитет» і Україна. Але її інтелектуальні ресурси, як і в російському варіанті, було повністю заблоковано на стадії прийняття рішень. У влади не було чіткої позиції, розуміння задля чого вона робить зусилля. Не було ані найменшої рішучості обстоювати українські інтереси. Що могли прорахувати аналітики держструктур, не маючи елементарної точки відліку для обчислень?

Тому розмова велася в абстрактному ключі... Дозволить Рада безпеки ООН бомбардування — ми їх підтримаємо, дозволить розпочати сухопутну фазу, ми підтримаємо і її. Це далеко не повна, неповноцінна позиція. Порушення міжнародного права — лише один з аспектів проблеми. Але ж річ не тільки в формальному оформленні бомбардування через рішення Ради безпеки ООН. Є два найважливіші виклики, які української владі забракло мужності визначити. Перший — економічні втрати України. Внаслідок наполегливих виступів в Україні влада почала демонструвати деякі «потуги» на цьому напрямку... Але в наявності другий виклик — не розкритий механізм формування кризи. Офіційній Україні не забракло духу визначити, що ми все бачимо і розуміємо (а тому в себе подібного не допустимо). Українські ЗМІ, як і західні, поспішили все списати на шаленiсть Мілошевича і непримиренність АВК. Адже Югославію послідовно крок за кроком руйнували, рвали на частини і сфери впливу вже десять років. І в Косово албанців підтримували і провокували з самого початку. АВК — якщо не на 100%, то на 90% «рукотворна», штучно вирощена. А структури європейської безпеки, які мали важелі впливу на положення в Косово після жовтня минулого року, стабілізуючої ролі не зіграли. Чому це сталося — ось у чому треба розбиратися. Хто підбурював протиборствуючі сили в Косові і відтісняв помірних політиків від розв’язання проблем — от у чому треба розбиратися. І про що говорити, роз’їжджаючи по європейських (і не тільки) столицях.

Українська позиція і близько не відповідає виклику такої гостроти і глибини. Тому про неї вважали за краще умовчати. Вважали за краще зробити вигляд, що криза почалася 24 березня, а отже її можна вирішити миротворчими зусиллями...

До речі, я принципово розмежував би миротворство в німецькому, російському й українському варіантах.

У німецькому варіанті воно виглядає, як чергова спроба затвердження провідної ролі Німеччини в Європі. Воно вписане в усталену в цілому систему національних інтересів і є продовженням німецької політики всіх останніх років.

Російське миротворство — спроба зафіксувати хоч якісь позиції, стабілізувати провалений фронт нехай там, де це вдасться. Захистити хоч якісь власні геополітичні інтереси.

Українське миротворство — міфотворчість. Воно даремне, оскільки не спрямоване на фіксування якихось важливих власних позицій. Наприклад, «виконавча» Україна практично не акцентувала у своєму мирному плані тези про гарантії територіальної цілісності Югославії. Її цікавив тільки абстрактний «імідж». Але якщо імідж починається не з позиції, тоді — з чого?

Сьогодні про миротворчі плани України взагалі ніхто не згадує. Президент незалежної України, будучи невизнаним як миротворець європейськими і американськими керівниками, увірвав увагу прем’єра однієї з німецьких земель. Радиться з приводу участі України в миротворчій операції(!) Не завадило б проконсультуватися ще з Курською областю — про всяк випадок...

Єдине досягнення — натовці кажуть, що в миротворчі сили українців включити треба. Чесно кажучи, що треба, то ще багато разів подумати, перш ніж погодитися на участь у контингенті. На яких умовах він буде вводитися, яким буде його склад, до якої міри запеклість доведе до цього моменту сторони конфлікт, наскільки справедливий порядок повинні будуть захищати миротворці...

Поки що окрім численних жертв і розмов у західній пресі про українську контрабанду миротворство в колишній Югославії нам нічого не дало. Реально країна на процеси не впливає, чіткої стратегії не має. Тому використати миротворців для відстоювання національних інтересів (а технології тут можуть бути різні) також не вдасться. Для чого тоді ризикувати людьми?

Були і конкретні прорахунки, викликані самолюбуванням власті, її нездатністю адекватно сприймати те, що відбувається. Приклад — поїздка Президента на саміт НАТО в розпал бомбардувань. Було вигадано непогане формулювання для центральних українських ЗМІ, мовляв, «шляхетно» поїхали погоджувати миротворчий план. Розрахунок був саме на українські ЗМІ, підконтрольні виконавчій владі. Вони і раніше будь-яку невдачу подавали як великий успіх...

Насправдi вийшло: план відкинуто, ГУУАМ оформлено — не в кращий час і не в найкращому місці... Як Росія на це повинна реагувати? Адже російські ЗМІ Кучмі не підконтрольні. Україна постала у найгіршому світлі і недовіра між Росією та Україною різко зросла. Моральні досягнення, пов’язані з підготовкою, підписанням і ратифікацією Великого договору повністю втрачено.

На думку деяких спостерігачів, антиросійський демарш Президента може бути ознакою відмови від виборів. Очевидно, що антиросійськи налаштований кандидат сьогодні в Україні не переможе. Зате він може в очах Заходу мати досить хороший імідж, щоб йому «зійшли з рук» розпуск парламенту і відмова від виборів (наприклад, через референдум, результати якого не будуть піддаватися такому ж контролю, як результати президентських виборів).

Я також сумніваюся в тому, що пронатовський вектор руху Києва викликано вищими міркуваннями, наприклад, турботою про інтеграцію в Європу. Швидше, справа в кон’юнктурному бажанні догодити США і отримати нові кредити від МВФ. Розплачуватися за маневри президентської команди будемо втратою контактів з Росією, часткою на російському ринку, робочими місцями. Як звичайно...

Нездатність з випередженням і адекватно реагувати на фінансову кризу, яка розгорталася на наших очах, на політичну кризу навколо Косова показує, що країні потрібні нові рішення і нові люди. Від цього багато в чому залежатиме, чи зможе вона реально захищати свої національні інтереси.

ДО РЕЧI

Гуманної зброї не буває

Нещодавно натовські ВПС застосували проти Югославії графітові бомби. Їх призначення — виводити з ладу будь-які об’єкти, які використовують електроенергію. Оскільки бомба розривається в повітрі, загроза для людей є нібито незначною. «Чудо-зброя», «гуманна зброя» — такі епітети натовських експертів із цього приводу з ентузіазмом транслювали західні ЗМІ.

А що думають українські фахівці?

Кандидат хімічних наук, заступник начальника управління природно-техногенної безпеки Мінекобезпеки Анатолій БIЛОУС прокоментував кореспондентові «Дня» Руслані ПIСОЦЬКIЙ цей факт таким чином:

— Я переконаний, що не буває гуманної зброї. З точки зору токсичності, графіт — безпечна речовина. Але оскільки це модифікація вуглецю, в умовах вибуху графіт може реагувати з вибуховими речовинами й утворювати токсичні сполуки.

Під час вибуху дрібні частинки графіту можуть осісти в легенях. Їхня дія на здоров’я людини нагадує дію дорожнього пилу, що інколи також набивається в легені. Але відомі професіональні хвороби шахтарів, що виникають при постійному контакті з вуглецем — це силікоз легенів та інші.

Крім того, графіт — діелектрична речовина. Його потрапляння на електричний дріт призводить до замикань, пожеж та відключень електромереж. У наші часи — це великий тиск на психіку населення.