Костянтин Гнатенко — «біла ворона» в «Барі «Чорний кіт»

Хоч би хто й хоч би як ставився до епатажного телеведучого Костянтина Гнатенка — свого часу саме він став піонером жанру ток-шоу на українському телебаченні. Його ток-шоу «Бар «Чорний кіт», що виходить нині на телеканалі «Інтер», уперше відкрило глядачам багатьох нинi знаних діячів української культури, порушило незвичні для телеекрана теми. Неординарна постать Гнатенка визначає всю стилістику передачі, вибір співрозмовників і тем для діалогів. Він уміє поєднувати парадоксальність із інтелігентністю, глибину та інтимність питань із їхньою тактовністю. Костянтин «розкриває» своїх візаві з м’якістю і шармом, не обсипаючи їх лестощами, але й не намагаючись стати суддею. І хоча кожна його передача, звісно ж, і про нього самого, хотілося почути від Костянтина Гнатенка про те, що завжди залишається за рамками екрана.

— Костю, як ви самі визначили б свою нішу в телеефірі?

— Для мене в телебаченні більше мистецтва, ніж ремесла. Потрапив на нього я випадково і, смію дещо самовпевнено стверджувати, змінив уявлення про українське телебачення. До мене, мабуть, тут не було такої сучасної, розкріпаченої молодої людини, яка була б освіченою та до того ж добре володіла мовою. Потім за мною на ТБ прийшло багато людей, але я дедалі більше переконуюся, що молоде покоління — це здебільшого дилетанти. На відміну від колишніх зірок, таких як Цимбал, Стратієнко, Сафонова, які чудово поводилися в кадрі й прекрасно володіли мовою.

Дуже цікаво стежити за телепрограмами із записничком. Інколи почуєш такі перли! Ми з професором Білодідом, моїм керівником із української мови, збираємося навіть видати такий собі «Словник перлів українського телебачення».

Ми в нашому «Барі» не нав’язуємо свого бачення. Я завжди пам’ятаю, що біля екрана можуть бути люди розумніші за мене. Деякі ведучі в інших програмах думають, що ті, хто їх дивиться, ідіоти, а «круті» лише вони. Телебачення дає шанс цілком пересічній людині, яка потрапила в кадр, стати популярною. Твоєї особистої заслуги в цьому немає — звикають до візуального образу, от і все. І є лише одиниці, які справді володіють магнетизмом, внутрішньою інтелігентністю і по праву займають собою екран.

— Як ви ставитеся до своїх друзів-суперників по ефіру?

— Взагалі я часто дивлюся передачі своїх конкурентів, але не всі. Ось «СВ-шоу». Я цього не дивлюся. Раз посміявся, і більше не вмикаю. Хоча я розумію, що Вєрка Сердючка — це, хоч би хто що казав, дзеркало нашої української культури, української ментальності. Або «Довгоносики». Зазделегідь знаєш, що вони битимуть один одного по голові. Нудно. Яке суспільство, така й культура. Так, це «їдять». Але хто? Натовп. А от серйозні культурологічні програми завжди збиткові. Проте чим зріліше суспільство, то наполегливіше воно приділяє їм увагу. Керівники ГРТ випускатимуть монологи Радзінського, хоча вони явно не комерційні. Є певний відсоток людей, яким ці передачі потрібні, і російське ТБ сьогодні намагається задовольнити смаки всіх, а не тільки більшості.

— Цікаво чути це від вас — ведучого рейтингової передачі.

— Я до себе ставлюся дуже суворо, повірте. Не думаю, що хтось іще так аналізує кожну передачу, як ми з Сашком Баром, режисером «Чорного кота». Я готуюся до програм, вигадую цікаві запитання, прогнозую ситуації з майбутнім візаві.

За ці роки «Бар» знайшов свого глядача. Одна дівчина, подивившись програму із Соломією Павличко, сказала, що це для неї ідеал сучасної жінки, вона рада, що є в Україні такі представницi слабкої статi, якi мислять вільно, оригінально, екстравагантно. А перш ніж запросити Соломію, я спробував зібрати й прочитати все, що вона написала.

Багато телеканалів хотіли запросити до себе Володимира Войновича. Він усім відмовив. А коли його познайомили зі мною, він погодився: я був єдиним із журналістів, хто знав його прозу. З Войновичем у нас відбулася прекрасна розмова, яка, сподіваюся, була цікавою й нашим глядачам.

Був у мене в програмі професор Кримський, дуже розумна людина. А відтак одна газетка іронізувала, хибно тлумачила відповіді Кримського. Я просто здивувався, як може — є таке українське слово — «невіглас» братися за аналіз програми з професором Кримським. Причому, сподіваюся, глядачі звернули увагу на те, з якими різними та несхожими людьми ми вступаємо в діалог: із Валерією Врублевською та Ладою Лузіною, Андрієм Жолдаком і Олесем Бузиною.

— Часто ви запрошуєте на свій диванчик людей, які відомі лише у вузькому колі. Чому?

— Адже у нас як: українські зірки, одні й ті ж, тусуються з передачі в передачу. Знялися в «Чорному коті» — побігли ще кудись, аби «засвітитися». А ми в своїй програмі принципово намагаємося знаходити нових, майбутніх зірок, творити національну культурну еліту. Бо політична еліта вже нібито є, економічна — давно існує, а от еліта культурна — вона ще наче плазма.

Якщо я запрошую когось із молодих, то лише дуже талановитого. Так було з ЕL Кравчуком. Його ніхто не брав на ТБ. Я його запросив до «Бару «Чорний кіт», сказав: «Зверніть увагу, це майбутня зірка!» Ми показали групи «Скрябін», «Табула Раса». Сьогодні це зірки. Показали Артура Кульповича, яскравого, прекрасного вокаліста. Нас сварили: як можна випускати в ефір невідомого, нерозкрученого співака! Однак якщо не розкручувати й не показувати, то ніколи ніхто взагалі не з’явиться. І, звісно, відкривати нові особистості складніше, ніж укотре вже дати помиготіти на екрані відомiй.

— Чи часто в своїй роботі вам доводиться йти на якісь поступки?

— Людей, які не продаються, у творчості не існує. Справа в ціні: скільки заплатять. Творча професія, публічна професія — це професія повії: чим більше заплатять, тим краще треба задовольнити замовника. Я звичайно запрошую до себе на диванчик тих, із ким було б цікаво й мені поговорити, і глядачам поспостерігати наше спілкування. Та іноді, трапляється, хтось дуже напрошується, здебільшого «зірки». Доводиться йти на компроміс. Проте я намагаюся показати їх такими, які вони є насправді.

— Костю, чи не вважаєте ви, що стилістика вашої передачі дещо приїлася? Чи будуть у «Барі» якісь зміни?

— Концепція програми залишається колишньою. Форма, стиль можуть мінятися. Може, ми підемо від космічного антуражу, вигадаємо щось інше.

Я досі ніколи не висловлював свого особистого погляду. У мене була маска відстороненості. А тепер, гадаю, вже маю право сперечатися зі своїм візаві.

І разом із тим, я не провокую людей, на відміну від інших шоу, де провокація входить до неодмінних правил гри. Моє завдання інше: мене цікавить їхній духовний, внутрішній стан. Якщо у мене в програмі режисер або філософ, мені хочеться, щоб вони якомога більше сказали самі. А запрошувати безкінечно повій, людей дна — не цікаво. Сьогодні треба культивувати не їх, а таких людей, як Митницький, Кримський, Ніна Матвієнко, Валерія Врублевська. Нам треба весь час показувати, що суспільство все-таки нормальне, в ньому є нормальні люди і цих людей треба оберігати.

— Що для вас важливіше: ваші телепрограми, концертне шоу, з яким ви нещодавно дебютували, чи все-таки вірші?

— Вірші. Я пишаюся: мене прийняли в Москві до Спілки письменників у 89-му році, на останній всесоюзній нараді молодих письменників. Моє головне призначення — поезія. Я не співак, безперечно, але я артист. Те, що я роблю, — це шансон. Жанр, який я намагаюся відродити у своєму шоу «Я — не монстр», — це кабаре. Ми довго працювали, аби в концерті звучали різні мелодії, були різні естетики, шматочки різних культур. Та загалом, гадаю, вийшло саме українське шоу.

Це мій наступний крок після телешоу. Тому що період учнівства я вже пройшов. І взагалі, мені вже стало важко спілкуватися — я шукаю камеру. Аби бути гарним, щоб очі горіли. Публічна професія вимагає, як наркотику, адреналіну в крові. А мені подобається жити в цьому ритмі, бути популярним!