«Країна стала моєю особистою справою»

Про Марію Берлінську — спочатку волонтерку при батальйоні «Айдар», потім організатора «Центру підтримки аеророзвідки», а тепер уже випускницю Києво-Могилянської академії — писали і знімали телевізійні сюжети ще з кінця минулого року. Але у що вкладалися ці історії? «Відрізала косу і втекла на фронт», «дівчина на війні» і навіть «українська амазонка», але сама Марія далека від цих штампів і стереотипів. Її справжню можна було почути під час Конвокації-2015 у Києво-Могилянській академії, де Марія Берлінська виголошувала промову (безпосередньо перед промовою Петра Порошенка) як почесна випускниця НаУКМА. За два дні запис цієї промови на YouTube подивилися 28 тисяч людей, зараз там — більше 44 тисяч переглядів. Марія сказала ключову фразу під час свого виступу: «Не бійтеся». Колись цим закликом почав свій понтифікат Іван Павло ІІ, «найбільш народний» із Римських Пап...

— Моя промова була про страх, про те, як важливо не боятися, — розповідає «Дню» Марія. —  Коли думаю про причини невдач особистих чи всієї країни, розумію, що в основі цього лежить страх. Страх щось змінити, страх вийти і сказати, страх не дати хабар чи просто бути собою. І саме зараз, коли країна увійшла в період, який почався революцією і продовжується війною, період великих випробувань, найважливіше — не боятися. Як не боялися люди, які вийшли на Майдан. Сміливість — це не тоді, коли ти абсолютно не боїшся, а тоді, коли боїшся, але йдеш вперед. Під час війни важливо не боятися — тим, хто залишився тут, в тилу, і тим, хто зараз на передовій і захищає нашу країну. Йти і змінювати систему щодня. Не боятися того, що нам протистоїть імперія із ядерним потенціалом.

«ЗАРАЗ ІСНУЮТЬ ДВІ ПАРАЛЕЛЬНІ СИСТЕМИ — ДЕРЖАВНА І ВОЛОНТЕРСЬКА»

— Крім зовнішнього ворога, ми маємо внутрішнього — систему, про яку ти згадала. Як зробити так, щоб час тих, хто зараз цю систему обслуговує, більше ніколи не настав?

— Знаю, що буде велика хвиля відкату, на нас усіх ще чекає багато розчарувань. Швидких змін не буде, система повністю складається зі старих людей. Кілька десятків одіозних осіб із самої верхівки втекли, інші сидять у своїх кріслах і далі. Система працює, просто маскується. Це такий собі фарбований лис, який тільки чекає свого часу. Чекає, коли ми втомимося від війни, коли втомляться ті, що паралельно від держави виконують державні функції — цей величезний волонтерський потік, коли їм стане страшно від того, що зміни не відбуваються. Люди з системи не йдуть, тому що нічого іншого не вміють робити. Єдине, що вони вміють — це повільно вбивати свій народ і свою країну. Наше завдання — не допустити цього більше ніколи.

— Побутує твердження серед громадських активістів, що «Україна — це країна паралельних інституцій». Волонтери — окремо, державні структури — окремо. Чи є зараз реальна можливість «соціальних ліфтів», щоб запустити уже перевірених часом людей на вищі посади, і чи принесе це практичну користь нашій армії?

— Зараз існують дві паралельні системи. Неефективна державна і ефективна волонтерська, яка стане в основі громадянського суспільства. Ніхто нас не пускатиме до владип. Владі не іманентно самоочищатися. Ми повинні самі просочуватися, проходити і змінювати. Система не буде впускати, кожен новий буде кісткою в горлі. Це одна із причин, чому адекватні, хороші і психічно здорові люди всі ці роки йшли з армії, МВС, правоохоронних органів, судової системи, плювалися при слові «політика», інколи виїжджали з країни, а інші мирилися і закривали на це очі.

«У ВІЙНІ, ЯКА ТРИВАЄ НАОСЛІП, НЕМАЄ ОПЦІЇ ПЕРЕМОГИ»

— Ти також займаєшся волонтерством, зокрема організацією «Центру підтримки аеророзвідки». Як ти дійшла до потреби створення такого центру?

— Це історія людини, яка зіштовхнулася з проблемою і зрозуміла, що її потрібно вирішувати. Приїхала на фронт і зрозуміла, що проблема аеророзвідки в Україні на даному етапі одна — це її відсутність як такої. Люди масово гинуть тому, що воюють всліпу. Я зрозуміла, що потрібно вчитися керувати безпілотниками і бачити, що відбувається на нашій землі, зайнятій ворогом. Потім я зрозуміла, що потрібно навчати людей системно. Навіть коли волонтери «нашкрябують» з миру по нитці на БПЛА (безпілотний літальний апарат або Дрон. — Авт.), то часто ці БПЛА розбиваються під час першого ж польоту — ними потрібно вміти користуватися. Друга проблема — це фактично відсутність безпілотників. В Україні БПЛА виготовляє «волонтерський воєнпром», зроблений на колінах ентузіастами-авіамоделістами. Їхня максимальна дальність польоту — 20—30 км, їх вартість — 3—5 тисяч доларів. Для порівняння той же російський «Орлан-10» літає на 500—600 км, і його вартість вимірюється у сотнях тисяч доларів. Військових безпілотників у нас поки немає. Я зрозуміла, що у війні, яка ведеться всліпу, немає опції перемоги. Тому було створено «Центр підтримки аеророзвідки». Знаю, що він стане об’єднавчою платформою для всіх хороших розробок, ідей і втілень у цій сфері в Україні. До того ж, що важливо, кадри аерозйомки — документація і підтвердження злочинів російської агресії для міжнародного трибуналу у найближчі роки.

Зараз у центрі працюють більше десяти осіб, хтось займається фінансовими питаннями, хтось — зв’язками з громадськістю, є льотні інструктори, викладачі. У нас горизонтальне управління, всі є співорганізаторами процесу. На сьогодні ми провели п’ять випусків, це близько 50 людей. Ми забезпечуємо їм повністю безкоштовне навчання, проживання і харчування, але безпілотники просимо шукати самостійно. Частина — бідні як церковні миші, кілька бригад ми таки забезпечили самі апаратами за підтримки діаспори. До речі, діаспора багато допомагає. Нещодавно я була у Лондоні з академічним візитом на запрошення Кембриджського університету і відчула там колосальний фідбек. «Ти кажеш, що аеророзвідка — це очі війни. Так-от, ти відкрила нам очі», — говорили мені з боку діаспори.

«ІСНУЄ СВОЄРІДНИЙ «НЕВИДИМИЙ БАТАЛЬЙОН» — ЖІНКИ НА ФРОНТІ»

— Наскільки у тебе змінилася «картина світу» після того, коли ти відвідала фронт? Яка ситуація сьогодні з жінками на фронті?

— Нам завжди кажуть, що війна   — це не жіноча справа. А я кажу: війна — це взагалі не людська справа            — ні чоловіча, ні жіноча, ні дитяча. Жінок на війні сприймають спершу насторожено, але коли переконуються, що приїхала не жінка, а фахівець, то далі відбувається звичайний робочий процес. Багато жінок на рівні, а іноді навіть сміливіше беруться за свою роботу, здобувають довіру і навіть керують цілими підрозділами, медичними корпусами, як Яна Зінкевич у «Госпітальєрів». Розмежувань немає, все з’ясовується дуже швидко за людськими і професійними факторами. Але є юридичні обмеження. На жаль, жінки там у напівлегальному становищі з боку держави. Згідно законодавства, вони не можуть займати бойові посади, які вони фактично посідають, за документами проходячи кухарками, начальницями бань чи максимум медиками. Це впливає на рівень зарплат, на статус. Та навіть такі дрібниці — немає форми чи взуття жіночих розмірів. Це не означає, що жінки хочуть поблажок, але дуже складно щось робити в бушлаті, який удвічі більший за тебе. До того ж у нас в армії жінки не можуть становити понад 1—2%. Таким чином існує своєрідний «невидимий батальйон», якого ми не бачимо. Я вирішила, що потрібно досліджувати цю проблему, знаю багатьох таких жінок. Робоча назва моніторингового проекту, який здійснюватиметься зараз влітку спільно з Українським жіночим фондом — «Невидимий батальйон». Ми хочемо проінтерв’ювати жінок на фронті, з’ясувати їхні проблеми і посади. Наскільки їх влаштовує така ситуація.

«ПОЗАЯК ЗАЛИШИЛИСЯ ЖИВИМИ МИ, ЦЕ — СПРАВА НАШОГО ЖИТТЯ»

— У тій же промові ти сказала: «Країна стала моєю особистою справою».

— До революції я не пов’язувала своє життя з Україною. Думала, що любитиму її на відстані, бо так любити її найлегше. Ми не мали надії, ми змирилися з Януковичем, виборами, протягуванням своїх у адмінресурс. Революція все змінила. Революція дала нам шанс дуже високою ціною. Але я знаю, що ті люди, які йшли свідомо під кулі беззбройними... Якби вони залишилися живими, вони зробили б усе, щоб у їхній улюбленій країні все було добре. Щоб та країна, про яку вони мріяли, відбулася. Я знаю, що якби вони залишилися живими, це стало б їхньою особистою справою. Позаяк залишилися живими ми, це — справа нашого життя.