«Кримчани насправді хотіли не в Росію, а в Москву. Це їхня фатальна помилка»

«День» уже неодноразово публікував думки «живих» сил Донбасу та Криму, які вимушені були залишити свої домівки (див. інтерв’ю з професором міжнародником Ігорем Тодоровим у № 202 від 29 жовтня, соціологом Тетяною Єресковою у № 214 від 14 листопада, активістом Андрієм Щекуном у № 53 від 25 березня тощо). Ми продовжуємо давати історії наших співвітчизників та разом із ними шукати відповіді на запитання: чи можна було запобігти катастрофі на Кримському півострові та сході країни? Як змінити ситуацію на краще?

Ліза Богуцька — відома громадська діячка, блогер, патріотка України, яка нещодавно через свою активну громадянську позицію вимушена була покинути Крим (нагадаємо, «День» писав про її затримання і допит співробітниками російської ФСБ. № 166 від 9 вересня 2014 року. — Ред.). Що там говорити — після першої весняної хвилі переселенців саме вона довгий час була своєрідним символом опору в Криму. І якщо серед кримських татар кількість людей, позиція яких не узгоджується з політикою Кремля, не така вже й мала, то серед росіян півострова Ліза Богуцька була чи не єдиною «дисиденткою», до того ж із явним українським сентиментом. Нещодавно ми зустрілися з нею в центрі Києва, і я зміг поговорити з Лізою про те, що хвилює багатьох українців. Першим моїм запитанням було таке: — Звідки у вас такий український патріотизм?

—  Я стала російськомовною патріоткою України в 2014 році. До того я не помічала за собою якоїсь особливої проукраїнськості. Але свого часу я багато подорожувала Україною. Зустрічалася з різними людьми і ніде не бачила негативного ставлення до себе. Важко сказати, чому я стала патріоткою... Очевидно, у мене з дитинства було закладено риси борця і загострене почуття справедливості. Поки Крим окуповано, я не можу поводитись інакше.

— Чи є в Криму ознаки якогось ненасильницького спротиву окупації?

— Напередодні 1 вересня я купила синові футболку з тризубом і написом: «Україна понад усе!» Син у мене старшокласник, я думала, що керівництво школи протестуватиме проти такого одягу. Але протестів не було, навпаки — його однокласники навіть по-доброму позаздрили і почали розпитувати: де ти купив таку форму, ми також хочемо! Треба сказати, що в Криму тепер продається  багато українських вишиванок. Раніше цього не було, але в серпні чомусь з’явилося досить багато. Принаймні в Алушті я звернула на це увагу. Також була велика кількість українських сувенірів. Може, це пов’язано з тим, що таким чином хочуть привабити українських відпочивальників, а може, у кримчан тепер прорізався певний український сентимент, але незаперечним залишається факт, що попит на українське є. До речі, продавці, які торгують українським товаром, охоче дозволяють фотографувати його, а ось ті, хто продає футболки із зображенням Путіна, чомусь категорично проти фотографування. Треба сказати, що в сімферопольських школах поставилися до поголовної русифікації досить негативно. На батьківських зборах люди обурюються, що в школах зовсім немає української мови. Адже у травні всі писали заяви, щоб була й українська мова, тим паче, що вона поряд із кримськотатарською визнана державною мовою Криму. Але влада до побажань батьків зовсім не дослухається... Тільки в українській гімназії залишили декілька годин української мови на тиждень. А в інших і цього немає. Тому деякі батьки збираються писати Аксьонову, щоб таки залишили українську мову в школах.

Я дуже мало зустрічала людей у Сімферополі, які захищали б Росію. Просто якщо такі є, то вони роблять це сміливо і  голосно. А це дає ефект. Після весняної хвилі біженців я залишилася чи не єдиною «демонстративно проукраїнською» кримчанкою, але цього було вже достатньо, щоб про мене дізналися і в Україні, і в Росії, і в США, і в Канаді... Коли мене заарештували, то навіть із Австралії приходив запит щодо мого арешту. Це я до того, що чим відвертіша позиція людини, чим голосніше вона говорить, тим більше її чують. Відверто проросійських людей, може, відсотків 10%, але чути їх скрізь. Тому таке враження, що всі за Росію. А хто за Україну — ті більше мовчать, тому що це небезпечно та й хвалитися поки нічим. А коли я пишу про кримські проблеми у «Фейсбуці», мені всі кажуть: які там проблеми? Справжні проблеми на сході, на Донбасі. Я розумію, там війна, але прикро, що держава забуває про Крим.

— Ну, не всі ж забули...

— Ви не забуваєте, я не забуваю, але ж держава забула. Я вимушено покинула Крим, приїхала в Київ, і тут виявляється, що я не є повноцінною громадянкою України. Хоч я принципово відмовилася від російського громадянства. Але закони, прийняті останнім часом, повністю обмежують мене у правах. Я не можу відкрити рахунок у банку, не можу відкрити депозит, не можу отримати грошовий переказ у банку, не можу взяти іпотеку на купівлю квартири... Там все залишила, приїхала в Київ, і тут я ніхто! Нерозумні закони.

— Як ви вважаєте, за Крим варто було збройно боротися?

— Мене дратує, коли кажуть, що в Криму неможливо було чинити спротив окупації, оскільки на півострові було 20 тисяч російських військ. І коли наші бабусі кричать, що «зате в Криму немає війни», то я кажу: «Зате війна є на Донбасі...» Але її не було б, якби українці відразу почали чинити опір. Путін пішов на Донбас тому, що йому легко все вдалося в Криму. Хоча у Криму нам воювати з російськими військами було б набагато легше, тому що немає такого великого сухопутного кордону, як на Донбасі. Варто було «закрити» Керченську протоку, і ніяке підкріплення до Криму вже не потрапило б. Недавно я читала інтерв’ю Мамчура, він там говорив, що військові чекали наказу від керівництва застосувати проти окупантів зброю. Але його не було. Навпаки — була чітка установка «не провокувати»... Аналогічні вказівки були й цивільному населенню Криму. Хоча із «зеленими чоловічками» можна і варто було вести роз’яснювальну роботу. На початку березня я підійшла до групи військових без розпізнавальних знаків, принесла їм пиріжків, мінеральної води... Це було після того, як Путін сказав, що на півострові немає російських військових. Я підійшла і сказала: «Хлопці, ви всі молоденькі, вам по вісімнадцять-двадцять, а моєму синові шістнадцять. Я уявляю, як би ваші матері переживали, якби знали, що вас кудись відправили окуповувати чужу територію. Ось бачите — я з вами розмовляю російською мовою, мене ніхто й ніколи тут не утискав, ніхто не примушував розмовляти українською чи шанувати Степана Бандеру. Ви сюди даремно приїхали. Крім того, знайте, що Путін вас учора «кинув». На вашому телебаченні він заявив, що російських військ у Криму немає. Не мені вам пояснювати, що ви тут сьогодні — бандити й терористи. Вас можуть накрити ураганним артилерійським вогнем, і ви всі загинете. Вас сюди прислали як гарматне м’ясо... Я мати, я приїхала вас нагодувати, а завтра я привезу вам мобільні телефони, щоб ви могли зателефонувати додому. Скажете, що з вами все гаразд. Але якщо вам накажуть стріляти і ви будете стріляти в жінок, то знайте: ви стріляєте у своїх матерів. Коли я так почала докоряти «зеленим чоловічкам», один із них заплакав і, пересилюючи хвилювання, сказав: «Спасибо вам!» Скоріш за все, цей хлопчик уже ніколи не вистрілить в українця.

— Чи можна тепер впливати на політичні погляди кримчан, на їхні настрої?

— Переконувати «ватників» у тому, що вони неправі — безнадійна справа. Якщо людина не здатна слухати, то діалогу не вийде. Хоча, коли діалог налагоджено, то зовсім не обов’язково, щоб говорили двоє. Достатньо, щоб один із них умів слухати. Як на мене, з кримськими росіянами зараз не варто розмовляти і переконувати їх. Вони розуміють лише мову економічного тиску. Хотіли Росію? Отримайте її сповна! Світло, вода, газ, комунальні послуги, продукти — все за російськими тарифами і цінами. Зарплати і пенсії -вирівняти за російськими нормами. Адже поки що в Криму зарплати і пенсії в півтора разу вищі, ніж у центральній Росії. Кримчани насправді не хотіли в Росію... Вони всі хотіли в Москву. В цьому була їхня фатальна помилка.