Кримінальний кодекс від Протагора

Наші філософи, які пишуть про право, судячи з усього, не читають кодекси. Вони читають філософів, котрі не читають кодекси, та продукують глибокодумні висловлювання про природу права. У свою чергу юристи не знайомі з якісною літературою з філософії. Звідси плачевний стан нашої філософії права. Взагалі філософію права можна визначити як розмову про право мовою філософії. Юристи-теоретики або тлумачі законодавчих актів виходять на таку розмову, проте, не відаючи, коли зачіпають базові юридичні категорії або загальні положення. Очевидно, ця практика спонукає їх винаходити малозрозумілі визначення на зразок того, що подане в одному «Великому» словнику: «Філософія права — наука про найзагальніші теоретико-світоглядні проблеми правознавства та державознавства». Але це так, до речі. А прикладом звернення правознавців до мови філософії може слугувати тлумачення статті 1 КК України. Тлумач пише: «об’єктом кримінально-правового захисту, відповідно до ч. 1 ст. 1 КК, є людські (індивідуальні), суспільні та державні цінності».

Філософське поняття «цінність» вводять тут на позначення, що саме є об’єктом злочину. У самому формулюванні ст. 1 його не використовують. Там зазначається, що з допомогою КК забезпечується охорона ЛЮДИНИ, ВЛАСНОСТІ та ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ. Сказано там, щоправда, не так стисло, але суть саме в цьому. Отже, людина, власність і громадський порядок — фундаментальні цінності. Відчуваючи, що добре б тут пояснити, що є цінність, Тлумач скочується до банальності: «цінності — це те, що має важливе значення для людини та суспільства загалом». Мій комп’ютер «важливе значення» підкреслив і повчально повідомив мені, що тут допущено помилку лексичної сполучуваності і що це словосполучення надмірне. Та Бог із нею, з лексикою, а як бути з логікою? Студент будь-якого гуманітарного вищого навчального закладу легко виявить тут тавтологію. Проте не присікуватимемося. Звернення до «цінності» — важлива новація наших юристів. І не їхній обов’язок роз’яснювати, що це таке.

А важлива новація тому, що десятки років наші юристи чудово обходилися без «цінності». Ще в 1999 році Тлумач не наважувався вдатися до цього поняття. І в 1978-му — також. Ви запитаєте, до чого тут 1978-й? А я відповім: чверть століття тому, тобто за часів Української РСР, завдання КК визначали точно так само, як сьогодні. З тією відмінністю, що «порядок» був «соціалістичний», і «власність» також. Про те, що й людина була соціалістична, згадувати не вважали за потрібне. Новація полягає і в послідовності обговорюваних цінностей. Раніше на першому місці стояло суспільство (держава), а на останньому — людина. Тепер порядок зворотний, що, як усі розуміють, — прогрес, хоч би і на словах.

ПРО НОРМИ ТА ЦІННОСТІ

В описуванні соціального порядку часто використовують словосполучення «цінності або норми». У суспільствознавців звичайна справа — ставити ці поняття поряд, і особливої помилки тут немає. Можна стверджувати, що норма — емпірично первинна. Іншими словами, спостерігаючи поведінку людей незнайомої нам культури, ми виявляємо норми раніше, ніж цінності. Норми — це розпорядження, й особливо важливі норми — це є ЗАБОРОНИ. А коли ставиться питання про сенс заборони — ЧОМУ чогось не можна робити, ми наближаємося до виявлення цінності. Трактування цінності на рівні повсякденного життя цілком задовільне. Цінність — те, що для людей дороге, чому вони готові поклонятися, чому навчають дітей, за що готові йти на жертви. А ось нібито зовсім просте визначення: «Цінності — те, за що люди готові платити» (Д. Нейсбіт). Просте і точне. І не потрібно вбачати тут буржуазне спрощення, адже платять люди не тільки грошима. Узагалі кажучи, люди платять за цінності менш значущими для них цінностями. Один мій знайомий, Сева, — напрочуд широко мислячий юрист, наполягає на тому, що стаття третя Конституції сформульована не зовсім точно. Там сказано: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність… тощо «визнано в Україні найвищою соціальною цінністю». А Сева стверджує, що найвищою цінністю є СВОБОДА, бо за неї, за свободу, люди віддають життя.

Напрошується висновок: цінності — це те, що втілене в соціальному порядку, а норми — ніби ОХОРОННИЙ ПОЯС цінностей. Норми захищають цінності від посягання. Тому Тлумач справедливо визначає цінності як об’єкт кримінально-правового захисту. Таким чином, із кожною цінністю можна співвіднести певну норму. Наприклад, ЧЕСНОСТІ відповідає норма «не бреши!»; ЦНОТЛИВОСТІ — норма «не чужолож!» (це — етичні норми); ВЛАСНІСТЬ — норма «не кради!» тощо.

У ширшому значенні цінність можна визначити через опозицію натура- культура. Культура є результатом людиноузгоджуваної зміни природи. Ці зміни можуть, звичайно, супроводжуватися непередбаченими та небажаними наслідками. Загрозливий приклад — екологічний стан планети. Але саме оцінка цих наслідків як небажаних вказує на існування спочатку бажаної мети. Цінність і мета — слова близькі за значенням. Цінність — те, чого хочуть, мета — те, до чого прагнуть. Зміни, про яких тут ідеться, здійснюють через бажання досягти НАЛЕЖНОГО, перетворити ІСНУЮЧЕ, що не задовольняє людину. Мета — це образ належного. Отже, своєю діяльністю людина підвищує цінність того, що застає в природі. Природні цінності і те, що стає продуктом праці, — все це є обмеженим ресурсом. Звідси конкуренція і, отже, необхідність правил гри, гри, що називається життя. Моральні та правові норми є ніщо інше, як інформація, потрібна людині на шляху до цінностей або обмеженого ресурсу.

Є можливість знецінити в свідомості будь-який предмет природи. Для цього потрібно зробити його предметом наукового розгляду. Наука там і починається, де замість запитання «навіщо?» ставиться запитання «чому?». Адже запитання «навіщо?» передбачає мету й оцінку покрокових дій на її досягнення як позитивних/негативних, або, інакше, правильних/неправильних. А наукова свідомість робить природу «самою по собі», ні для кого і ні для чого не існуючої. Те, що в такій природі відбувається, допускає тільки запитання «чому?».

МІФ ПРОТАГОРА

Інший читач, можливо, подумає, що факт незмінності призначення, або, як пише Законодавець, «завдань КК України» протягом десятиріч, тобто навіть за істотної зміни державного устрою, підозрілий. Чи не свідчить це про глибокий консерватизм правової системи, про небажання деяких реакційних сил здійснювати такі очікувані суспільством реформи? На жаль, не свідчить. Більш того, в будь-якій нормальній державі саме так повинні формулювати ці завдання. Я заявляю це апріорі, не маючи під рукою КК цих самих нормальних держав. Бо й тисячі років тому цінності, про які йдеться, цінності, які охороняють за допомогою сучасних КК, у європейській культурі були вже відомі. І вишиковувалися вони в такій самій послідовності — ЛЮДИНА, ВЛАСНІСТЬ, ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК. Дуже добре про їхнє походження розповідає міф із платонівського діалогу «Протагор». Там знаменитий софіст Протагор розмовляє з групою афінян про своє заняття — він навчає молодих людей доброчесності. А Сократ не вірить, що цьому можна навчити. Тоді Протагор береться довести, і запитує, як це зробити: «чи з допомогою міфу, які розповідають старі молодим, чи з допомогою розмірковування?» А присутні відповідають: «як йому хочеться, так нехай і викладає».

Давайте, читачу, на цьому місці трохи затримаємося. Славні це були часи — часи інформаційної рівноцінності ЛОГОСУ та МІФОСУ. Іншими словами, людина могла передати щось шляхом строго логічного, сухого міркування та повідомити те саме, розповівши яскравий міф. Згодом паритет порушили, логос висунувся на перший план, наука підім’яла під себе всі пояснювальні практики. За міфосом залишилася белетристика — романи, вигадки, фантазії, загалом, щось несерйозне, суб’єктивне. Така думка поінформованої спільноти — неправильна, на мій погляд, думка. І тоді стали можливими такі, наприклад, думки: «його (міфу) строкатий характер — це ніби зовнішній покров, у який убраний логос» (О. Лосєв). Ну, не міг радянський філософ, який схилявся перед наукою, визнати рівноцінність логосу та міфосу.

Але послухаємо Протагора. Він розповідає, як з’явилися на світ (у буквальному значенні) «смертні роди», тобто живі істоти і люди також. Їх створювали боги в глибині Землі з суміші землі та вогню. Коли настав час вивести їх на світ, боги наказали братам Прометею та Епіметею (також богам) остаточно їх доробити — розподілити здібності, належні кожному роду. Імена братів значущі. «Про» та «епі» вказують на модуси простору та часу, відповідно — вперед — назад, майбутнє — минуле. «Метей» — щось на зразок «розмірковувати». Отже, Прометей — далекоглядний (передбачливий), про-мишляючий, про-гресивний, Епіметей — думаючий опісля, як кажуть, «мудрий по шкоді». А ще кажуть: «був би я такий розумний до, як моя дружина після». Можливо, Епіметей втілює простий досвід, метод «проб та помилок», а Прометей — розвинену, пророчу науку.

Епіметей напросився сам розподілити здібності смертним родам. Одним він дав силу, іншим, позбавленим сили, швидкість, третіх озброїв, беззбройних наділив різними засобами порятунку тощо. Усе вдалося органічно, системно, всіх, у певному розумінні, зрівняли, кожен рід зайняв свою екологічну нішу. Природно, кожен рід отримав і свою їжу. А коли справа дійшла до людини, виявилося, що нетямущий Епіметей усі здібності повністю витратив. Люди залишилися без здібностей, властивих іншим живим істотам. Вони нібито і є, але ніякі — залишилися в стані, який точно характеризує слово «напівфабрикат», тобто продукт первинно оброблений, але до кінця недороблений. Довелося Прометею вкрасти у Гефеста й Афіни їхнє премудре мистецтво — оперувати з різноманітними предметами природи і разом із вогнем передати все це людям. Отже, Прометей навчив людей праці. За що, як відомо, і постраждав.

Як хочете, читачу, а мені здається, що в цьому міфі міститься вся інформація про людину, якщо брати її в загальному вигляді, яку має сучасне суспільствознавство. У першому наближенні людина — тварина або, як висловився Десмонд Морріс, — «гола мавпа». У міфі Протагора це виражене образом — боги творять усі смертні роди в глибині Землі. І Адама, до речі, створили на першому етапі з праху земного. Тим часом відмінна риса людини — вміння працювати. Не природні здібності характеризують її суть, а принципово інший, ніж у інших тварин, тип поведінки. У міфі це виражене причетністю людини до божественного. Їй передали вміння та мистецтва, властиві богам. Завдяки цим умінням і мистецтвам людина створює речі культури. Сама вона і плоди її праці (її власність) — ось дві перші базові цінності. Протагор акцентує на істотному моменті: «відтоді як людина стала причетна до божественного, тільки вона одна з усіх живих істот завдяки своїй спорідненості з богом почала визнавати богів і взялася споруджувати їм вівтарі та кумирів».

Але це не все. Перші люди, вже у всьому схожі на нас, не володіли ще однією цінністю — «мистецтвом жити спільнотою». Вони жили розкидано, гинули від звірів, а якщо сходилися разом, починали ворогувати та вбивати одне одного. І ось Зевс, стурбований можливою загибеллю роду людського, посилає Гермеса, щоб ввести серед людей СОРОМ і ПРАВДУ. Це, звернуть увагу, — милостивий дар головного бога, на відміну від мистецтва створювати речі культури, яке вкрав у богів Прометей. Чи не тому ця цінність вища? І ще одне свідчить про це. Гермес запитує Зевса: як розділити сором і правду, так само, як інші мистецтва, тобто дискретно — одного лікаря, скажімо, вистачає на багатьох, які не володіють мистецтвом лікування, і так з іншими майстрами — чи ж наділити цією доброчесністю всіх. «Усіх. — Відповів Зевс. — Не бувати державам, якщо тільки небагато цим володітимуть, як володіють звичайно мистецтвами». Іншими словами, не може бути фахівця з сорому, совісті, правди, справедливості. Кожен зобов’язаний бути до цього причетним. А хто не може, того «вбивати як болячку суспільства», — підсумовує свій указ Зевс. З’являється, як бачимо, тема покарання. І сильна медична метафора: людина безсоромна, яка йде проти правди, — є болячкою суспільства. Таких потрібно вбивати, тобто відсікати від соціального тіла (суспільства), щоб попередити його загибель. Сучасні цивілізовані держави відмовилися від вбивства злочинців як радикального методу відлучення (відлучення від буття) та застосовують м’якші методи. Але ідея відлучення залишається. Її реалізації в ході історії різноманітні: відлучення від батьківщини, заслання, остракізм, домашній арешт, нарешті, ув’язнення.

Отже, нібито знайшли джерела кримінального права в древньогрецькій міфології. Але читач, можливо, помітив у моїх міркуваннях щось на зразок натяжки. Адже дар Зевса, завдяки якому зберігся рід людський, — «мистецтво жити спільнотою», є право в цілому, скажімо так, право в гегелівському значенні — абстрактне (юридичне) право, мораль і моральність. А я пов’язую з цим даром тільки категорію громадського порядку, як її використовують у сучасному кримінально-правовому мисленні. Проте моя стаття для тих, кого ця натяжка не хвилює. З тими, кого хвилює, потрібна окрема розмова.