Куди йти Українi та з ким
З тридцятого травня по друге червня в Москві відбувається дійство, яке не можна обминути увагою хоча б тому, що на короткий час воно об’єднає тих, хто за логікою має бути по різні боки політичних барикад: відбудеться з’їзд слов’янських народів Російської Федерації, Республіки Білорусь та України. Ну що в наш час може об’єднати колишніх войовничих атеїстів- комуністів з лідерами російського православ’я або українських псевдопатріотів із російськими монархістами-шовіністами? Об’єднує їх усіх категоричне несприйняття української державності, незалежності України. Саме для створення ще одного ідеологічного фонду боротьби з незалежністю України витягнуто з нафталіну збанкрутілу ще на початку минулого століття ідею слов’янського братства та єдності під орудою Московського царя.
Одразу треба зауважити, що історія взаємовідносин слов’янських народів — це суцільна драма. Чи не єдиним винятком є період, коли Росія, виходячи перш за все зі своїх геостратегічних інтересів, підтримала боротьбу болгар та сербів проти Туреччини за свою незалежність. Скоріш за все, вислів «братья-славяне» з’явився саме тоді як політичне гасло, яке намагаються використовувати й зараз.
На той час Російська імперія вже підім’яла під себе Україну і Польщу, марила світовим пануванням і хижо дивилася на Константинополь, Босфор та Дарданелли. Ейфорія панславістів та слов’янофілів від воєнних перемог не знала меж. Ось тільки деякі зразки того стану, в якому перебувала значна частина суспільства:
«О, моя Русь! Моя Батьківщино! Тобі єдиній приречено укоронувати поступ людства і встановити справедливість у всьому світі. Хто може зрівнятися з нами, москвитами? Кого ми, москвити, не можемо примусити скоритися нам? Чи не в наших московських руках перебуває політична доля всього світу?» (М. Погодін, «Сочинения»).
А ось іще один із духовних батьків: «Кожний великий народ вірить, мусить вірити, коли хоче бути великим, що лише він має правдиву ідею, як рятувати людство. Він мусить вірити у своє призначення вести інші народи до остаточної мети людства. Таким народом, безперечно, є народ московський, бо ж усі його думки просторують до світового об’єднання. Московська ідея готує всьому світові оновлення. Та щоб таке сталося, треба, щоб політична вищість московського народу над усім слов’янським світом стала незаперечним фактом» (Ф. Достоєвський, «Дневник писателя»).
Не виключено, що вищенаведені ідеї «рятівників людства» комусь із наших сучасників здадуться маренням божевільних, комусь — дурницею, не вартою уваги, але, як переконливо показав російський філософ М. Бердяєв («Истоки и смысл русского коммунизма»), саме ця ідеологія стала поживним ґрунтом для реалізації перекрученого марксизму в окремо взятій економічно нерозвиненій країні.
Оскільки ідеологія і практика панславістів давно проаналізовані, буде цікавім познайомитись з оцінкою їх людьми, чий авторитет не викликає сумнівів.
Коротко й вичерпно висловився з цього питання Карл Маркс: «Московський панславізм — це лише одна з форм московського загарбництва. Метою московського панславізму є не свобода та незалежність слов’янських народів, а знищення всього того, що створила Європа за тисячі років своєї культурної праці» («Versus Russia»).
Спроба створити всеслов’янську цивілізацію під головуванням Москви не вдалась. Ідеологам панславістів так і не поталанило спокусити слов’янські народи Європи. Але у ХХ столітті, на історично короткий час, ця ідеологія в поєднанні з ідеологією «світового пролетаріату» все ж частково реалізувалась у вигляді СРСР і так званого блоку країн соціалістичного табору. Та й тут не пощастило: нині всі ці країни стрімко тікають до Європейського Союзу, до НАТО. Про причини цього писав ще відомий російський філософ В. Розанов, якого не запідозриш у відсутності патріотизму: «Ми, москвити, споїли киргизів, черемісів, бурятів та інших, пограбували Вірменію та Грузію, заборонили навіть Богослужбу грузинською мовою, ожебрачили багатющу Україну, Європі ж ми дали анархістів П. Кропоткіна, М. Бакуніна, апостолів руїни та катівства С. Нечаєва, В. Леніна і т.п. моральний бруд» (В. Розанов, «Апокалипсис нашего времени»).
Сучасні ідеологи «слов’янського братерства та єдності» вже не марять світовим пануванням. Їхнi завдання набагато скромніше: не дати Україні увійти до європейської цивілізації, повернути її знов під оруду Москви. Тому всім в Україні, хто втратив історичну пам’ять чи готовий спокуситись закликами «братів-слов’ян», слід нагадати застереження великого сина Росії О. Герцена: «Память того, что она (Украина) выстрадала после Богдана Хмельницкого из-за присоединения к Москве, и память того, что заставило Хмельницкого идти в царскую кабалу, могли бы послужить ей большим уроком» (О. Герцен «Русским офицерам в Польше»).
Серед більше ніж сотні зареєстрованих в Україні політичних партій десь близько десяти є відверто антидержавними, антиукраїнськими. Одна з найактивніших — партія «Слов’янський союз» — веде свою роботу головним чином у південно-східному регіоні України. Тут, серед так званого «русскоязычного населения», на тлі економічної розрухи, корупції та розчарувань, успішно закладаються у позбавлену історичної пам’яті свідомість такі провокативні дурниці, як: «Голосовали за «незалежність»? — Вот вам и результат!», «Вся Европа объединяется, а тут Союз развалили!» тощо. У численних публікаціях партії неодноразово згадується відомий український історик М. Драгоманов як, начебто, активний прихильник монархії та слов’янофільства. Справдi, М. Драгоманова можна вважати одним iз останніх представників слов’янофілів, які намагалися модернізувати свої ідеї за рахунок ідей соціалістичних, що входили тоді в моду. Багато в чому особа М. Драгоманова є досить суперечливою і трагічною. Як кожна талановита людина українського походження, він не міг не бути конформістом, щоб реалізувати себе. Але достатньо прочитати одну з останніх його статей — «Пропащий час» — і все стає на свої місця. Перед нами український патріот, який ясно розуміє історичну трагедію свого народу: «... що ж нам була за користь з того, що і ми перетерпіли жорстокість Петра I, остервенілість Меншикова і німців Біронових, дурості Павла I, солдатське звірство Аракчеєва, холодну самоволю Миколи I, про котрих українці не можуть навіть сказати, що це були «свої собаки, котрих ми ж самі вигодували»... «Двісті років мучення, поки царі доконали старі українські порядки, пропали, значить, даремно!»
До цих двохсот треба додати ще майже сто років, що минули від смерті М. Драгоманова до одержання Україною незалежності, та десятки мільйонів знищених за цей час кращих її синів i дочок.
І тоді стане зрозумілим те страшне історичне провалля, в якому ми зараз перебуваємо, і що єдиний вихід з нього — всіма силами, всією душею прямувати туди, звідки Україна була вирвана, — до цивілізації, до Європи!
