У самий центр мальовничого прикарпатського містечка, на берег мілководної гірської річки Сукіль, лиш тільки зійде сонце над горами, кожної суботи з навколишніх сіл, хто приїжджає возами, а хто пішки приводить на торги своїх вихованців. Навіть у «небазарні суботи» тут можна оглянути до трьох десятків коней.

Весною ж, коли попит на незамінних помічників сільського жителя зростає, чотириногих у кілька разів більше. Тоді можна придбати й чистокровних рисаків, яких спеціальними машинами привозять з конеферм Тернопільської чи навіть Хмельницької областей. Та тільки вони, красиві й доглянуті фахівцями значно дорожчі, але менш витривалі, й, найголовніше, не навчені до копіткої роботи в гористій місцевості. Доморощені коні, навпаки, малопривабливі зовні, низькорослі, але як візьмуться до плуга, то аж пара йде. Подейкують, що тече в них кров не «блакитна», а ще з часів монголо-татарських орд, коли тварини не втомлювалися кількаденними переходами, відсутністю хорошого корму та питва...

Окремою групою в центрі базару стоять цигани. Найстарший з них у білому капелюсі, із золотозубою посмішкою Іван Іванович знає про коней, напевно, все. «Циган є циган. Ще б його коні не слухалися», — довелося почути по доброму заздрісний вислів когось із завсідників, коли після короткого «на місце», кінь не лише слухняно позадкував сам, а й воза та молодого лошака за собою потягнув. «Зараз ми коней самі не розводимо, — після знайомства зізнається Іван Іванович, — скуповуємо у людей з найближчих сіл, доглядаємо кілька тижнів, вчимо й перепродаємо на 50–100 гривень дорожче». Але, придбавши такого коня, можна бути впевненим, що матимеш трудівника «з гарантією». Та й проконсультують покупця охоче. Кореспондентам «Дня» розповідали, що були випадки, коли господарі перед тим, як вивести тварину на продаж, поїли її горілкою. Тоді кінь стає сумирним, слухняним. Словом, п’яним. Для якого і річка до коліна, і випробування, як дитячі забавки... Середня ціна на дво-трирічного коня, що «вже плуга тягав», близько п’ятисот гривень. Можна розраховуватися й американськими доларами. Й поторгуватися. Але перед тим, як «вдарити по руках», коня треба добряче оглянути й подивитися не лише на зуби, а й на хребет, і, особливо, ноги. А потім буде найцікавіше — з кількаметрового крутого берега коня з возом примусять зайти в річку й перейти її вбрід. Лише повернувшись назад і не злякавшись водної стихії, кінь може бути купленим. За цим дійством спостерігає, без перебільшення, увесь базарний люд. Бо й видовище таке буває не часто. Від сили три-чотири коня куплять. А інколи й жодного, тим більше зараз, під кінець літа. Восени ціна, як стверджують фахівці, невпинно падатиме — коню зимувати потрібно, їсти, а роботи обмаль...».

А скільки на базарі людей, з якими не тільки поспілкуватися приємно, а й просто послухати. «Іване, а ти бачив, що вже кілька тижнів Петрович двійко своїх коней продає. Одному — чотири, другому — п’ять років. Вгодовані, навчені. Та й загалом, як члени великої родини. Плаче й продає, бо грошей дуже треба. Діти школу закінчили. Поступають...». «Працював я в Харківській області, то хіба там коні. Ще борозну тягне. А поклали на неї колоду, щоб не підскакувала, то кобилка й стала. Як та українська жіночка, котра виросла біля землі — то має сили. А з намальованими губами й нігтями, яка з неї господиня...». Навіть у кав’ярні, куди зайшли перекусити, розмови про це ж. «Мій батько завше коней тримав. І при совітах. Та в якому колгоспі? Приватно. А коли приходили силоміць забирати, виганяв їх на кілька днів у ліс чи на полонину. Хай підуть — пошукають...».

Ближче до дванадцятої потроху роз’їжджається базар. Саме тоді найкраще пересвідчитися в силі й витривалості прикарпатського коня. «Під зав’язку завантажений мішками віз, свині, курчата, що куплені неподалік, господар з родиною й кілька односельчан верхи на мішках. Невидиме зусилля коня, й процесія вирушає додому, аби за тиждень знову повернутися?..».