Квазігроші і «класичний» монетаризм проти економіки
Економістам незалежно від того, прибічниками якої економічної теорії вони є, добре відомо, що в нормальній економіці єдиним платіжним засобом для придбання товарів та послуг є національна валюта. Якщо її не вистачає для нормального грошового обігу, то в «тіньовий» обіг залучається іноземна валюта, а в легальній економіці квазігроші — бартер, боргові зобов’язання, інші активи — починають витісняти національну валюту (закон Грехама). Образно кажучи, якщо гроші є кров’ю економіки, то квазігроші — то не більше ніж кровозамінник, який застосовують вимушено у хворій економіці, але не з лікувальною метою, а для того, щоб продовжити її напівживе існування і не допустити колапсу.
Цінні папери, навіть узаконені, — то лише визнання та юридичне оформлення існуючих боргів. Вони мають обмежену сферу обігу, до того ж зі значно меншою від номіналу вартістю (хоче хтось чи не хоче — дисконт буде існувати), і не завжди приймаються як платіжний засіб. Унаслідок цього можливість їхнього застосування для розрахунків обмежена і вони навряд чи зможуть використовуватись для розрахунків за товари під час кінцевого продажу, виплат заробітної плати та платежів до бюджету. Проблематичним є їхнє широке використання і для розрахунків у процесі виробництва продукції під час закупівлі сировини, енергоносіїв, комплектуючих тощо. Навіть за умови розробки механізму перетворення цінних паперів на гроші, щоб провести таку операцію обміну, емітент повинен отримати прибуток від реалізації товару саме у грошовій формі. Добре, якщо вироблена продукція призначена для реалізації на споживчому ринку суб’єктам, які мають гроші. А якщо це та ж сировина, енергоносії, комплектуючі, що використовуються на подальших стадіях технологічного процесу, а отже, реалізуються не кінцевому споживачеві, а суб’єкту виробництва, який може запропонувати лише такі ж цінні папери?
Дійсно, гроші, які будуть з’являтися від кінцевої реалізації, мали б проникати углиб народного господарства по всьому ланцюжку процесу виробництва кінцевої продукції аж до базових галузей. Однак у ньому, як правило, дуже багато ланок (ураховуючи й численних посередників), грошей на всіх не вистачить, навіть для обов’язкових розрахунків у грошовій формі, не кажучи вже про накопичення прибутку (а це — святе). Тому завжди існуватиме спокуса притримати їх у себе, тим більше, що гроші приймають охочіше, як цінні папери. Тож пересилатимуть їх по ланцюжку хіба що із примусу. До того ж, аби під час кінцевої реалізації розраховувалися грошима, треба щоб зарплата теж видавалася грошима, і своєчасно. А це вже проблематично, коли підприємство одержує за свою продукцію цінні папери і не має у своєму активі грошей. Неминуче з’явиться спокуса (вона вже нині є) обміняти цінні папери на будь-який прийнятний товар і видати його в рахунок зарплати. Унаслідок усіх цих чинників, «товарно-ціннопаперово-грошовий» обіг (пробачте за цей термін, але як інакше його назвати? — Авт. ) даватиме збої.
Існує ще два принципових заперечення проти використання цінних паперів у платіжних розрахунках. По-перше, оскільки сфера їхнього обігу буде обмеженою, то комусь потрібно її визначати. Зрозуміло, що це робитиме чиновник, і це одразу ж розширює поле для зловживань та корупції. І, по-друге, не треба забувати, що саме на основі хитромудрих схем обігу цінних паперів та їхньої конвертації в гроші зробили свій статок деякі великі корпорації, особливо в паливно-енергетичному комплексі. Саме таким чином створювалися своєрідні полюси, до яких «притягалися» реальні гроші, в той час як іншим залишалися тільки боргові зобов’язання та неплатежі. При цьому хтось виграватиме, а хтось програватиме. Неважко здогадатися, хто саме.
І ще одне запитання: яким буде ступінь довіри до цінних паперів, якщо 55% українських підприємств є збитковими і значна їхня кількість фактично є банкрутами? І ніякі правила виконання боргових зобов’язань нічого не змінять, бо навіть в арбітражно-судовому порядку стягнути з боржника можна буде лише ті ж самі цінні папери. Інша річ, якщо в нього будуть гроші.
У чому ж полягає, образно кажучи, лікування? У науково обгрунтованому розрахунку необхідної кількості грошової маси та «вливанні» додаткових грошей в економіку шляхами, що не спричиняють інфляції. Уже давно настав час розробити точну модель грошового обігу, наближену до наших економічних реалій, яка б охоплювала всі сфери обігу грошей і враховувала загальний обсяг платежів, здійснених через банківську систему за визначений проміжок часу, та швидкість обігу грошей. Застосування для цього монетаристського рівняння обміну MV=PQ (де М — пропонування грошей, V — швидкість їхнього обігу, P — рівень цін і Q — фізичний обсяг вироблених товарів) не є коректним. Насамперед тому, що ця формула є лише точною моделлю балансу сукупного попиту і сукупного пропонування, але як модель грошового обігу вона є достатньо грубою. Вона, по-перше, не враховує третьої функції грошей як засобу заощадження, тобто робиться припущення, що всі наявні в обігу гроші створюють грошове пропонування. По-друге, формула враховує тільки платежі, які здійснюються під час кінцевої реалізації, і зовсім «не помічає» платежів у процесі створення ВВП, на фондовому ринку, під час спекулятивних операцій. По-третє, фактично швидкість обігу грошей усупереч припущенню монетаристів не є стабільною внаслідок впливу низки чинників, які самі нестабільні, — швидкості обігу товарів, що залежить від тривалості технологічних циклів виробництва і часу, необхідного на реалізацію товару; затримки грошей у простроченій заборгованості тощо. Лише врахувавши всі ці зауваження, можна визначити необхідну кількість грошей для нормалізації грошового обігу.
Одним із заперечень щодо появи додаткових грошей в економіці є побоювання інфляційного сплеску. Але страшна не сама емісія, а страшні шляхи її використання. Якщо емісійну гривню буде використано в спекулятивних операціях, у яких вона має високу швидкість обігу та найбільш можливий грошовий мультиплікатор, то вона продукуватиме тільки додаткові гроші, практично не сприяючи виробництву товару. Саме ці гроші, не маючи товарного покриття, викликають інфляційні очікування навіть тоді, коли передумов для інфляції немає.
Натомість цільова емісія, спрямована як інвестиція у виробництво і використана суворо за призначенням, дозволить «розсмоктати» тромб неплатежів і, крім незначної кількості додаткових грошей, продукуватиме ще й товар, забезпечуючи своє товарне покриття. З кейнсіанської економічної моделі відомий ефект мультиплікатора (не плутати із грошовим мультиплікатором), який полягає в тому, що інвестиція, вкладена у виробництво, викликає приріст його обсягів, який у кілька разів перевищує інвестицію. Варто підкреслити, що такий ефект досягається лише за умови відновлювального характеру виробництва, для чого має існувати стійкий платоспроможний попит, інакше інвестиції осядуть у нереалізованій продукції.
Отже, за науково обгрунтованого приросту грошової маси та неінфляційних шляхів її використання можна кардинально розв’язати проблему неплатежів і збільшити обсяги виробництва. Якщо ми хочемо побудувати нормальну економіку, то робити це потрібно якомога скоріше, бо за умови подальшого використання квазігрошей навіть протягом трьох-чотирьох років українська економіка дедалі більше перетворюватиметься на квазіекономіку.
