Кирилівській церкві винесено вирок

Темою «круглого стола» київських науковців і громадськості стало майбутнє унікальної київської пам’ятки ХII століття — Кирилівської церкви. Цей храм неоціненний, бо в ньому збереглися понад 800 кв. м. фресок княжої доби, що не мають аналогів у вітчизняному мистецтві. Прикрашають його стіни й фрагменти цінних барокових розписів («портрет ігумена»), а також прекрасні зразки церковного мистецтва ХIХ століття, виконані живописцями київської рисувальної школи Мурашка (згадаймо насамперед знаменитого згодом Івана Їжакевича) та видатним російським художником Михайлом Врубелем.

В той час, коли київські храми масово висаджували в повітря, Кирилівській церкві пощастило. Її було закрито для богослужінь — але не знищено. Від 1929 року церква функціонує як музей-заповідник, — і її живопис було дбайливо реставровано зусиллями провідних українських і російських фахівців.

Вже понад десять років храм- музей, що має юридичний статус відділу Національного заповідника «Софія Київська», використовує ще й громада УПЦ (та, що «в канонічній єдності з Московським патріархатом»). Не можна сказати, що проведення постійних богослужінь пішло на користь унікальній пам’ятці. Кіптява від свічок осідає на давніх фресках. Розбите захисне скло призвело до відшарувань фарби на картині Врубеля «Святий Кирило» в іконостасі. Стінопис практично неможливо захистити в дні великих свят, коли віруючі просто «витирають» його спинами й плечима. Всі втрати церкви сумлінно задокументовано музейниками в численних актах.

З часом з’ясувалося, що представники громади зовсім не зацікавлені в участі у збереженні й реставрації пам’ятки. Натомість вони засипали урядові інстанції листами з вимогами усунути настирливих музейників і передати Кирилівську церкву в їхню одноосібну власність. І ось 9 січня цього року Міжвідомча комісія з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім Союзом РСР тоталітарної політики стосовно релігії (нехай читачі вибачать мені цю назву — виплід вітчизняного бюрократизму!), дійшла висновку: передати права розпорядника храму релігійній громаді. Цим, на думку найавторитетніших вітчизняних науковців, пам’ятці ХII століття — кандидатові на включення до Списку світової спадщини ЮНЕСКО — фактично винесено смертний вирок. Хоча б тому, що фреска — це шар тиньку, на якому зображення було написано ще до того, як він висох. Інакше кажучи, реставрувати таку фреску можна тільки один раз. Коли наші фрески знову потьмяніють від кіптяви свічок і коли їх знову візьмуться розчищати, зображення на стінах вже не залишиться… А йдеться про унікальні твори мистецтва!

Хоча безпосереднім стимулом до написання цієї статті було майбутнє Кирилівської церкви, не можна не визнати: ситуація навколо неї є вельми промовистим виявом значно ширшої проблеми, яку можемо назвати: «релігія й культура в Україні».

Коли ще наприкінці 1980-х, на хвилі горбачовської «перебудови», держава почала повертати віруючим відібрані колись церкви, то дуже швидко з’ясувалося: жодна з конфесій не здатна утримувати на належному рівні храми, які є водночас унікальними пам’ятками національної та світової культури. Справа в тім, що фах церковного історика, архітектора, археографа, іконографа, який гарантував до 1917 року збереження найважливіших церковних пам’яток, припинив існування разом з «великим погромом» 1920—1930 рр. Сьогоднішній культурний та освітній рівень багатьох православних священиків і владик, як кажуть, «відображає особливості доби». Таких було багато і до 1917 року, але жоден парафіяльний панотець не мав тоді права перебудувати чи перемалювати храм без дозволу відповідного «стола» консисторії!

Не випадково повернення ченців у Києво-Печерську лавру супроводжувалося актами справжнього вандалізму. Поняття «наукова реставрація» для нових господарів виявилося незрозумілим і чужим; в усіх випадках перевагу віддавали квапливому ремонтові, який мусив надати храмові-пам’ятці необхідного «благолєпія». Так, під час такого ремонту було знищено автентичні розписи в Різдвобогородицькій церкві (145 кв. м. живопису «київського шляхтича» Івана Квятковського, виконані 1817 року й закріплені під час реставрації 1979—1980 рр.). Натомість у бароковій пам’ятці з’явився абсолютно чужий стилістично стінопис у псевдовізантійському стилі. Було усунуто прилади контролю за температурою і вологістю з лаврських печер, і від початку 1990-х там почав накопичуватися згубний конденсат. Почалися самовільна перебудова і спорудження корпусів для потреб монастиря, під час яких безповоротно знищено тисячі кубічних метрів безцінного археологічного шару…

Таких сумних прикладів можна наводити дуже й дуже багато — причому з усіх куточків України, із храмів, переданих усім головним конфесіям. У Карпатах прискорено гниють під покладеною з найкращих міркувань бляхою дерев’яні гуцульські церкви і горять старовинні ікони, які стали «надто тьмяними»; в Чернігові нівечать тисячолітні мури храмів княжої доби; в Криму зчищають розписи ХV століття зі стін печерного монастиря під Бахчисараєм; у Києві вбивають цвяхи й вішають лампадки на унікальний іконостас Андріївської церкви. І в жодному з перелічених вище випадків держава (попри волання пам’яткоохоронців) навіть не намагалася закликати панотців до порядку й відповідальності.

Якщо оцінювати ситуацію за науковими критеріями, то, починаючи з кінця 1980-х, Україна пережила хвилю нищення пам’яток церковного мистецтва, цілком співвимірну з наслідками останньої антирелігійної кампанії хрущовської доби.

Не можу не відзначити ще однієї вельми сумної обставини: українські ЗМІ, описуючи із незмінним захватом повернення церков віруючим і тавруючи тих, хто опирається цьому процесові, навіть не пробують дати громадськості й владі зрозуміти, наскільки вразливими є давні пам’ятки, наскільки легко їх безповоротно втратити. Скажімо, чи замислюються вищі державні мужі, вирішуючи долю Святої Софії, над тим, що знаменита Оранта значною частиною своєї поверхні відшарувалася від стіни? І що десятисантиметровий шар тиньку зі смальтою вже кілька століть буквально «висить» на тонких нагелях, які реставратори забивають, простукуючи стіну, ще від часів Петра Могили. На жаль, сучасна наука не має ані методів діагностики міцності цього мозаїчного зображення, ані надійних методів його закріплення, адже якщо спробувати залити величезні порожнини традиційним кріпильним розчином, то мозаїка може впасти під його вагою. Зрозуміло одне — вібраційні перевантаження можуть виявитися для Оранти згубними. Тим більше, що сам собор з його горщиками-«голосниками» в стінах є ідеальним резонатором. Тут треба враховувати, що коли рух транспорту в години пік дає чотириразове збільшення вібрації порівняно з нічним «фоном», то спів хору під час богослужіння збільшує вібрацію в десятки й сотні разів (саме через це собор з його ідеальною акустикою не можна використовувати й для концертів)…

Не можна не зважати на ще одну суттєву обставину: значна частина храмів використовувалася за радянського періоду під заклади культури — музеї та концертні зали. Передання цих споруд церкві здебільшого означало фізичну загибель таких закладів (інших приміщень для них просто не існувало — навіть у Києві за весь радянський період було побудовано всього один музей і один сучасний концертний зал). Власне, це відбувалося й у багатьох містах України. Як-от у Вінниці, де ще 1990 року віруючі РПЦ, підбурювані митрополитом Агафангелом, захопили колишній католицький собор і розламали на шмаття встановлений у ньому унікальний орган.

Чи у Києві, де монахи Лаври, не чекаючи рішень влади, захоплюють корпус за корпусом, викидаючи наукове обладнання й документацію просто на вулицю (сьогодні Національний лаврський заповідник може експонувати вже менше 1% зібраних у ньому унікальних музейних скарбів!). Де монахи Іонівського монастиря нищать унікальні колекції Ботанічого саду НАН України. Де священик римо-католицької громади дозволяє собі з мегафоном переривати концерт класичної музики в Національному будинку органної і камерної музики (приміщення якого й так більшість часу використовується під богослужіння за згодою закладу культури).

Але ж право громадян на розвиток культури, доступ до культурної спадщини, на свободу мистецької діяльності гарантовано тією ж самою Конституцією, що й свобода совісті! Для необізнаних окремо процитую: «Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, які становлять культурну цінність». Цю статтю 54 Конституції ніхто не пропонує змінювати.

Тоді чому ж держава має бути ультралояльною до вимог тільки тих громадян, що об’єднані в релігійну громаду, забезпечуючи одне право (в нашому випадку — на Кирилівську церкву, утилітарно витлумачену лишень як приміщення для богослужінь) і водночас звужуючи інше право — право всіх українців на доступ до Кирилівської церкви як пам’ятки їхньої культури й духовності? Чому держава фактично зреклася свого конституційного обов’язку зберігати цю пам’ятку? Чому, нарешті, церкву в Україні не намагаються привчити до розумного компромісу з культурою, — компромісу, що став повсякденною практикою всіх цивілізованих країн? (Щоб переконатися в тому, досить лишень зайти до головних храмів європейських столиць, які є водночас і музеями, і концертними залами. Натомість у Києві для концертів класичної й духовної музики з постійно діючих храмів використовуються лише Володимирський собор та Олександрівський костел…)

Не можна сказати, що досі ці питання зовсім ігнорувалися. Ще 4 квітня 1991 року з ініціативи тодішнього «гуманітарного» віце-прем’єра академіка Сергія Комісаренка уряд ухвалив Постанову №83, яка встановлювала довгий (на кількадесят назв, починаючи від комплексів Софії Київської та Києво-Печерської лаври) перелік храмів-пам’яток, які, виходячи з їхнього історико-культурного значення, повинні були залишитися у віданні держави. Цим уряд прагнув бодай на певний перехідний період захистити найважливіші пам’ятки й зберегти заклади культури, інших варіантів розміщення яких на той час не існувало. А там, можливо, й освітній рівень церковників зросте, і в державі з’являться можливості розташувати музеї й концертні зали в інших, спеціально збудованих приміщеннях…

Протягом одинадцяти років дії Постанови №83 суттєвих позитивних зрушень у цьому напрямі, на жаль, так і не сталося. «Повзучий наступ» на українські пам’ятки тривав і впродовж цього часу. Визначений постановою перелік «схуд» більш як наполовину. Однак щодо найважливіших, найзнаковіших храмів (насамперед — щодо тієї ж Софії та Лаври) постанова діяла, забезпечуючи суспільство, крім усього, й від нового витка міжконфесійного напруження (бо ж фактично на кожен храм у нас претендують кількох церков).

І ось у передвиборній гарячці березневих днів 2002 року майже непоміченою лишилася подія, що мала згодом далекосяжні наслідки: Кабінет Міністрів А.Кінаха скасував Постанову №83, а Президент своїм Указом зобов’язав передати церквам усі ті споруди, які ще досі перебувають у державній власності й використовуються «не за призначенням». Відтак і було створено Міжвідомчу комісію, яка 9 січня 2004 року ухвалила вирок Кирилівській церкві.

Справу чиновників (варто відзначити, що жоден помітний учений-музейник до комісії не увійшов) полегшило й те, що унікальні твори мистецтва, які передаються церкві, сьогодні фактично… не мають ціни! Адже оцінка вартості пам’яток за сучасною методикою щойно розпочалася. Донедавна балансова вартість Софійського собору складала 240 тис. радянських карбованців, які після всіх перерахунків за методиками Мінфіну перетворилися на… 991 гривню (!). І тільки останнім часом визначено: Оранта коштує 286 мільйонів доларів, мозаїчне зображення Христа-Пантократора — 96 мільйонів, а кожна із шиферних плит огорожі хорів — по мільйону доларів.

На жаль, щодо Кирилівської церкви таку оцінку провести не встигли. Тому Врубелівська Богоматір для чиновника досі лишається лише цинковою дошкою, вкритою олійними фарбами. І коли громада УПЦ (МП) здійснить свій намір і викине її на смітник (спецвипуск газети цієї громади «Кириллица», надрукований 2003 року «по благословению Блаженнейшего Владимира, митрополита Киевского и всея Украины» , прямо пише про «неканонічність» усіх картин іконостаса, написаних душевнохворим митцем!), то формально держава не зазнає жодних збитків!

Учасники «круглого столу» 13 лютого — провідний український фахівець з іконопису професор Дмитро Степовик, музейники на чолі з директором Національного заповідника «Софія Київська» Нелею Куковальською та її заступником з наукової роботи Іриною Марголіною, представник комітету Верховної Ради з культури Михайло Косів, відомий історик княжої доби Олександр Головко — були одностайні: допустити передання Кирилівської церкви релігійній громаді не можна ні за яких обставин, оскільки українська держава несе відповідальність за збереження її пам’яток не лише перед власним народом, а й перед цілим людством. Говорили й про очевидну незаконність самої постановки питання про перепідпорядкування пам’ятки — бо ж майно національного закладу культури передавати будь-кому заборонено.

На цьому тлі гнітюче враження справив виступ заступника голови Держкомітету в справах релігій Миколи Маломужа, який не розумів (чи удавав, наче не розуміє) мистецької вартості Кирилівської церкви й реальності загрози, що над нею нависла. Натомість лунали слова про необхідність за будь-яку ціну «відновити справедливість» щодо кирилівської громади УПЦ (МП).

І тут я хотів би навести ще один, вже «політичний» контраргумент. Кирилівську церкву справді було брутально зачинено 1929 року радянською владою. Але за наявності в Україні кількох православних церков (УПЦ (МП), УПЦ КП, УАПЦ) юридична процедура визначення правонаступництва на кожний конкретний храм практично відсутня. Отже, храми завжди передаються тій із церков, до якої прихильнішою є влада — місцева й центральна. А це створює вузол проблем на майбутнє — особливо щодо тих храмів, які є для українців символами їхньої історії та національної самобутності.

Так історично сталося, що сьогоднішня Україна є державою поліконфесійною. Всі соціологічні дослідження останніх років показують, що більше половини громадян України ототожнюють себе з тією або іншою церквою. При цьому, як свідчать дані вже початку нового, 2004 року (див. «День» від 10 лютого), 21% громадян заявляють про свою належність до церкви Київського патріархату, 17% симпатизують патріархатові Московському, решта християн — належать до УГКЦ, РКЦ, УАПЦ, численних протестантських громад або ж конфесійно не визначилися. Така статистика описує весь загал громадян, більшість із яких вкрай рідко ходять до церкви. Натомість за числом парафій перед веде УПЦ (МП), за якою йдуть УГКЦ та УПЦ КП.

Ці цифри показують — намагання якоїсь із церков говорити від імені всіх християн України є очевидно безпідставними. Однак позиція принаймні однієї з церков — УПЦ (МП) — різко суперечить цій очевидності. Вона досі проголошує себе «єдино канонічною» церквою на українських теренах, ставлячись до вірних інших церков (число яких нею надто применшується) як до ворогів і «розкольників». Політично ж керівництво УПЦ (МП) солідаризується з тими, хто досі співвідносить себе чи то з колишнім СРСР, чи то з новим «Слов’янським союзом» чи «Євразійським простором». Звідси — підкреслена російськомовність цієї церкви, її абсолютна ворожість до всього, що можна вважати виявами «західництва» (екстремальних форм ця ворожість набула тоді, коли сільських бабусь тисячами звозили до Києва протестувати проти приїзду папи Івана Павла II). І водночас УПЦ (МП) має надпотужне лобі в українській владі — як на рівні її найвищого керівництва, так і на рівні переважної більшості місцевих держадміністрацій.

Сьогодні важко передбачити, як розвиватиметься міжконфесійна ситуація в Україні надалі. На неї може вплинути багато додаткових чинників, частина яких розташована поза межами нашої держави. Але цілком очевидно: владні рішення останніх років щодо повернення колишніх церковних споруд не стали відновленням історичної справедливості. Бо в сьогоднішній Україні «відновлення справедливості» щодо УПЦ (МП) (яка фактично продовжує традицію російської синодальної церкви — одного з потужних інструментів імперської політики в Україні) є фактично творенням нової несправедливості щодо УПЦ КП (яка намагається відроджувати традицію старої київської церкви, до її інкорпорації Москвою 1686 року). І навпаки.

Отже, доля Кирилівської церкви визначається сьогодні й точкою зору «відновлювачів справедливості» з нинішньої владної команди на те, чим є Україна: незалежною демократичною європейського державою? Чи частиною «непорушної історичної єдності східних слов’ян»?

У кожному разі, від діяльності «Міжвідомчої комісії» ми можемо очікувати тільки появи нових туго затягнутих вузлів суперечностей, розплутувати які доведеться не одне десятиріччя. А тому єдино розумним виходом є аж ніяк не терміновий розподіл решти храмів, які досі лишалися заповідниками й музеями, а відновлення дії урядової Постанови №83 від 4 квітня 1991 року.

Коли ж храми, що є визначними пам’ятками, вже передано релігійним громадам, слід принаймні забезпечити підписання цими громадами охоронних угод із зазначенням конкретної відповідальності за збереження пам’ятки. І, звичайно ж, слід провести інвентаризацію й оцінку пам’яток церковного мистецтва, які в нас досі здебільшого не мають ціни… Їхня доля залежить від нас.