Київ: провінціалізація триває
Не надто швидко, але впевнено й безупинно Київ упродовж останніх років перетворюється зі столиці Української держави (нехай і з помітними відбитками радянськості) на провінційне місто невідь-якої країни. Мода на українські назви фірм, крамниць та кафе, вивіски і стилістику реклами, яка виникла ще до помаранчевої революції, сьогодні помітно втратила актуальність. Натомість на вулиці чи не щокроку впадає у вічі якийсь чудернацький волапюк, дикунська суміш англійської з російською. І не тільки суто лінгвістична, а й культурна: господарі хочуть, щоби їхні заклади були схожими одночасно на взірці у Нью-Йорку та Москві, з домішками Парижа і Монако...
Ну, якою це мовою, панове, — «Кофе Хауз»? Наче дикуни-тубільці хочуть показати свою «високу цивілізованість»... А назва «ГородОК»? Якщо читати українською, то це означатиме, що на якомусь городі з картоплею та гарбузами все ОК. Але власники цієї торговельної структури, вочевидь, хочуть показати Urbi et Orbi своє знання англійської мови... А Університет економіки і права «ШАГ»? В Україні завжди «шагом» звали дрібну монету, щось на кшталт копійки, — виходить, що керівники цього університету відверто пропонують молоді копійчане за вартістю навчання, чи не так? Чи вони мають на увазі щось інше? Але ж провінційний суржик у мовленні й мисленні заважає їм — та легіонові їм подібних — бачити щось бодай на крок уперед. Приклади можна множити і множити, і зовсім не лише в лінгвістичній сфері. Ну, чого варті самі лише нічні перегони «крутої публіки» не менш «крутими» авто? До речі, авто, які куди дорожчі й «навороченіші» за ті, що ними їздять Білл Гейтс чи Марк Цукерберг...
Загалом же сьогодні складається враження, що зміщені всі поняття: провінційне видається грошовитій публіці столичним, наслідування вульгарно-плебейських закордонних зразків — шик-модерном. І проблема не тільки в тому, що чимало нинішніх грошовитих столичних жителів, бізнесменів та чиновників високого рангу, за останнє десятиліття переселилися, умовно кажучи, з «Хоружівки» та «Єнакієвого» (я вживаю ці географічні назви як зрозумілі всім читачам соціокультурні метафори, що позначають різні типи провінціалізму в бізнесі та політиці). Проблема в загальному кліматі. Можливо, це комусь видасться парадоксальним, але саме в країні, де визнаний геній всесвітнього масштабу Іван Марчук зі своїми роботами залишається невідомим переважній більшості люду навіть із вищою освітою; Нацбанк і повинен закуповувати меблі для свого оздоровчого комплексу «Прикарпаття» (Яремче) в Італії (хіба ті гуцули можуть щось путнє зробити?), а Державне управління справами просто-таки зобов’язане закуповувати для VIP-їдалень сири «Рокфор» (Франція) по 445 грн/кг і «Пармезан» (Італія) — по 346,2 грн/кг. Не їсти ж «сильним світу сього» якогось там хохляцького чи навіть польського сиру...
Так-от, у цьому жовтні провінціалізація Києва ознаменувалася новим успіхом: на Хрещатику зникла остання книгарня. Власне, про це говорив ще у квітні депутат Київради, голова комісії з питань культури і туризму Олександр Бригинець. Йому тоді вдалося дізнатися, що в договорі купівлі-продажу книгарні «Знання» відсутній пункт про збереження цільового призначення цього об’єкта. «Книгарня не працює, і в багатьох із нас була ілюзія, що це або ремонт, або переоблік. А насправді відбувся справжній злочин — продаж», — наголосив він. Але тоді громадськість якось не звернула на це особливої уваги. А от коли на початку жовтня до будинку за адресою: вул. Хрещатик, 44 (ясна річ, уночі) підігнали вантажівку, в яку покидали все начиння книгарні, при цьому розбивши вітрину і негайно затягнувши її чорним поліетиленом, — ось тоді громадськість заворушилася. Адже саме так робилося з книгарнею «Сяйво», коли два з половиною року тому її було захоплено. Але... Всередині вже повним ходом ішли роботи — зі стін збили оздоблення, зняли підлогу тощо. А на дверях стоять охоронці від невідомої фірми...
Що буде далі — невідомо. Але навіть чи вдасться повернути книгарню, до якої здавна учащали кияни, у власність міста, як це зробили з «Сяйвом». Та й чи буде це успіхом? Адже «Сяйво», вочевидь, втратило свою ауру...
Найімовірніше ж на нас чекає поява чи то нової крамниці для багатих (за останнє десятиліття вони регулярно постають на головній вулиці столиці й так само регулярно банкрутують — багата публіка «отоварюється» за кордоном чи в інших «точках» столиці), чи то чергової ресторації. Їх і так уже на Хрещатику чимало — але ж «просунутим» власникам хочеться і своє щось увіткнути, назвавши його якнайкрутіше: «Mafia», «Buddha-bar», «Docker’s ABC», «Сушия», «Муракамі» чи, в крайньому разі, «Шато». Щоби всі вже з назви наочно бачили — тут не якась там заштатна хохляцька провінція, а столиця світового рівня! Он як ми імпортні мови знаємо, он які у нас бренди!
Так, звісно, є на Хрещатику і «Здоровенькі були», і «Пузата хата» — назви, які з’явилися після помаранчевої революції чи під час її, але вони скромно туляться в затінку — як, схоже, і все питомо українське...
Та повернімося до книгарень. Обабіч Хрещатика вони ще тримаються — і «Сяйво», і «Наукова думка». Але ж у радянський період і в перші роки незалежності на головній вулиці української столиці (плюс Майдан) було шість книгарень, у тому числі спеціалізованих — музична, дитяча, поетична. Вони були складовою іміджу Хрещатика — й іміджу України. Скажуть, ринок диктує... Але у столицях посткомуністичних держав Європи я щось не помітив, щоби книгарні викидали з центру, навпаки, їх вважають своєрідними візитками справжньої демократії. Так само, як і ресторани з національними стравами, так само, як і скромність державних мужів. Але, схоже, Чехія чи Польща нашому бізнесу і нашим чиновникам не указ.
