Київ — як вертикально інтегрований холдинг
За неабиякими пристрастями, що розгорілися в парламенті і стали зайвим свідченням затяжної політичної кризи в країні, спровокованої позачерговими виборами і так званим демократичним табором, у тіні залишилося багато знакових процесів, куди більш низького, але навряд чи менш значущого рівня влади — місцевого.
Залишимо осторонь продуманість і ефективність кадрової політики глави держави, який останнім часом на здивування часто і активно міняє керівників регіонального рівня. Подивимося краще на управлінців, що отримали індульгенцію, зокрема, столичної влади, і здійснювані ними реформаторські кроки.
Зовсім нещодавно мер Києва Леонід Черновецький, не приховуючи радості, повідомив: «Президент сказав, що ні за яких умов не підпише закон про переобрання мера Києва». Таким чином Леонід Михайлович хотів, мабуть, зайвий раз наголосити на підтримці на найвищому рівні особисто його, а також тих цілей і методів, якими сьогодні керується київський градоначальник.
Наважуся припустити, що симпатія до іноді досить авторитарних рішень мера Києва, якщо така і є, пояснюється цілком зрозумілим бажанням до централізації влади, яке — а чому ні? — може бути присутнім і у Президента. Адже так і управляти начебто значно легше, і виконавська дисципліна на належному рівні, і моментальний ефект незаперечний. Але історичний досвід учить — надмірна централізація влади ні до чого доброго ніколи не приводила. Яскравим прикладом цього є долі імперій, що здавалися до пори непорушними і в результаті розпалися. Тому важливою противагою тенденціям централізації влади має виступати децентралізація: в реаліях сучасності — розвиток і зміцнення місцевого самоврядування. Це в теорії. А що на практиці? Нещодавно в черговий раз радісно відзначивши День місцевого самоврядування можновладці, мабуть, з полегшенням зітхнули: крім червоної дати в календарі серйозно в цьому питанні у нас нічого не змінилося.
Отже, що ж маємо сьогодні внаслідок такого підходу в Києві? Місто поступово перетворюється на вертикально інтегрований холдинг, який, як спрут, неухильно перебирає на себе дедалі вагому частину владних повноважень у районів. Прямо це вже торкнулося сфери медицини, де всі медустанови перепідпорядкували кільком міським ТМО. На черзі, треба так розуміти, сфера освіти. А там і житлово-комунальне господарство нікуди не подінеться!
Логічно припустити, що за подібними тенденціями централізації стоять ще і певні інтереси — адже відтепер питання проведення тендерів, розподіли фінансових потоків і т. ін. концентрується в руках обмеженого кола осіб — кількох чиновників.
У зв’язку з цим спроби продовжити реформаторство в столиці методом зменшення кількості районів Києва з 10 до 7 набувають нового сенсу. Апетити міста зростають. Хоча зменшення кількості столичних районів у недавньому минулому ні до чого, крім складностей, проблем і невдоволення киян не призводило. Кожний район Києва можна зіставити за масштабами з багатьма українськими містами, а деякі просто перевершує.
І ось сьогодні в цих районах у працівників районних адміністрацій спостерігається справжня апатія. Люди відчувають себе непотрібними, шукають собі нові робочі місця. До того ж, владні повноваження, функції і обов’язки, які відібрало у них місто, катастрофічно зменшують не те що бажання до якихсь там новацій, але елементарний стимул до роботи і міру відповідальності.
Адже апатія районних управлінців може згодом охопити і населення районів. Мешканці тимчасово махнуть рукою на реформаторські нововведення, завдяки яким ускладнилося розв’язання елементарних питань побуту: адже це ж треба ще знайти, доїхати, достояти, довести... Але це тільки тимчасово. І навряд чи «приспано-заспокійливий» образ телевізійного мера, як і єдиний рятівний телефонний номер міської «швидкої допомоги» зможуть тоді зупинити обурення київських мас.
У контексті того, що відбувається в столиці, стає цілком зрозумілою і ризиковано-образлива риторика, яка звучить з вуст мера і охоче «транслюється» комунальними друкованими виданнями як, треба так розуміти, монопольних «глашатаїв істини». Зокрема, з приводу того, що в Київраді 120 депутатів, і кожний хоче щось украсти, а тому їх має бути менше, щоб крали менше. Можливо, сам мер та інші представники керівництва Київради забули, що також наділені депутатськими повноваженнями і є одними з цих 120. І якщо уже казати про якісь скорочення на користь «рук, які ніколи не крали», то чи не розумніше в такому разі розпочинати їх у згоді з відомою тезою, яка говорить — «риба гниє з голови»...
Тому Л. Черновецькому варто замислитися і зупинити дослідне експериментування в одній окремо взятій столиці. І зробити це, бажано, якнайшвидше. Бо питання куди більш серйозне, ніж проблема перейменування вулиць за вказівкою вищевсіхстоячого начальства.
P.S. : Користуючись нагодою, хочу звернутися до своїх колег — депутатів столичних районних рад — з проханням докласти максимум зусиль для протидії прагненню міської влади позбавити райони значної частини повноважень. Можливо, тільки наша єдина позиція в цьому питанні, незважаючи на різницю політичних уподобань, дозволить відстояти інтереси місцевого самоврядування та його сенс.
