Київсько-Житомирський вікарний єпископ Католицької церкви в Україні Станіслав ШИРОКОРАДЮК: «Ми готуємо свято для всіх без винятку, незалежно від віросповідання»
Газета «День» щиро вiтає Його преосвященство з Різдвяними святами і просить розповісти читачам газети «День» про ті святкові заходи, які провадить Католицька церква в Україні для тих, хто потребує допомоги й опіки.
— Перш за все, ми турбуємося про Різдвяні свята для тих дітей, які живуть в дитячих притулках нашої церкви, щоби вони святкували так само, як у родині. В притулках виробляються свої традиції, обряди, до яких діти звикають, яких очікують. Другий напрямок — це діти безпритульні, з неблагополучних чи соціально незахищених родин. 28 грудня у храмі св. Олександра провадиться Різдвяне дитяче свято, де ми роздаємо дітям-сиротам понад 400 подарунків. Це пакетик з цукерками, печивом, цитрусовими, маленькими іграшками. У нашому центрі у Ворзелі семінаристи рознесли подарунки по домівках — головним чином, для багатодітних родин. Паралельно з цим, проходять благодійницькі святкові акції в кожній парафії. Але якщо в парафіях турбуються своїми прихожанами, то в соборі св. Олександра ми готуємо свято для всіх без виключення, незалежно від віросповідання, у тому числі для дітей афганців, чеченців та ін. біженців Звертаються до нас також різні дитячі організації з проханням виділити для них якусь частину подарунків.
— Ваша Екселенція, яким чином все це реалізується практично?
— По-різному; скажімо, до нашого Центру соціальної допомоги (Харківський район), де працюють з одинокими і бездомними, на свята приходять дуже багато людей. I ніхто не виходить звідти з пустими руками. Там роздають також теплу одежу, ліки.
Я розповідаю зараз про нашу Києво-Житомирську дієцезію, але різдвяні акції проходять на території всієї України. Цим займаються 35 відділень «Карітасу» (Благодійницька організація Католицької церкви), яка піклується тим, щоби навіть найбідніші люди відчули велике свято Різдва христового. Незалежно від віросповідання, національності та ін. Дуже багато роблять також черниці згромадження Матері Терези з Калькутти (Київ): вони підготували подарунки для хворих, що лежать у лікарнях, у тому числі в туберкульозних диспансерах.
Ще одна Різдвяна акція «Карітаса» — відвідини найбідніших, майже всіма забутих сіл Хмельницької області. Зокрема, я випадково узнав, що там є дім престарілих на 60 чоловік (село Солотківці), які живуть в жахливих умовах. Всім тим старим людям ми піднесли Різдвяні подарунки. Замовили також, на прохання керівництва закладу, 300 подарунків для дітей Бердичівського інтернату. Туди поїдуть наші працівники, які організують свято.
— На які гроші Католицька церква проводить благодійницьку діяльність?
— По-перше, це гроші наших парафіян. Задовго до Різдва розпочинається, наприклад, така акція: кожен віруючий, приходячи до церкви, може купити облатки (хліб, який ділять за домашнім святковим столом на знак любові й милосердя). Ці гроші йдуть у спільний фонд для благодійницьких акцій. У храмі можна купити також свічку від «Карiтасу»; це є внесок в допомогу і одночасно — символ, бо ту свічку запалюють на святковому родинному столі в знак солідарності з бідними.
Ще одне джерело — пожертви наших багатих парафіян. Таких небагато, але вони є і, не жалкуючи, жертвують на конкретні цілі. Приходить людина і дає кілька сот гривень на, скажімо, подарунки для старих чи дітей. Iноді вони беруть участь в акціях, які фінансували, а ми перед ними звітуємо. Більша частина пожертв, однак, іде з-за кордону — від католиків Німеччини і Австрії.
— Розкажіть, будь-ласка, як проходять Різдвяні дитячі свята у храмі?
— Зустрічаємо дітей, разом з ними читаємо «Отче наш»; потім пояснюємо їм значення свята, розказуємо, як треба ставитися один до одного, особливо у цей день. Згадуємо євангельських мудреців зі Сходу, які принесли до Віфлеєму подарунки для малюка Iсуса. Дітей заохочують співати пісні, розказати віршики; можуть бути також скромні забави-ігри. Все це відбувається поряд з сяючою вогнями ялинкою; у товаристві «Святого Миколая», у якого переодягається хтось із організаторів.
Діти, як правило вельми задоволені. Подібні акції відбуваються зараз в усьому світі, вони мають багату традицію — саме на Різдво Христове люди роблять найбільше дарів не тільки близьким, але й незнайомим людям, особливо тим, що знаходяться в біді.
— Як церква оцінює ефективність своєї благодійницької діяльності? Є у вас відчуття, що ви охоплюєте тільки невеличку частину гостро потребуючих?
— На жаль, таке відчуття є, бо ми добре знаємо обмеженість наших можливостей. I завжди є потреба в бажання зробити більше. Ось, минулого року ми змогли купити на Різдво понад 700 пар теплого взуття для дітей з бідних сімей, яким просто ні в чому було вийти на вулицю. Цього року, на жаль, на це не спромоглися. Хотіли також підготувати для багатодітних сімей та для дітей-напівсиріт продовольчі пакети — щоб можна було приготувати щось смачне вдома. Але грошей не знайшлося. Зробили-таки біля 40 таких пакетів, але то капля в морі. Однак гріх Бога гнівити — світ не без добрих людей. Цієї зими, наприклад, Австрійське посольство в Києві купило сто теплих комбінезонів для одного інтернату.
Багато чого, що ми могли би робити для бідних дітей, ми не робимо через відсутність приміщень. Йдеться, наприклад, про центри, куди б дитина могла приходити після школи, обідати там і готувати уроки за допомогою належних спеціалістів. А також мала б можливість займатися музикою, малюванням тощо. Поки що це тільки наші мрії.
— Як на вашу думку, чи за останні роки зменшилася бідність у суспільстві? Чи вона ще збільшилася?
— Я багато років працюю в «Карітасі» і тому впевнено можу сказати, що рівень життя людей — і то найбідніших — в Україні таки покращився. Головне те, що пенсіонерам значно збільшили пенсiю (до речі, пенсіонери є найбільш жертовними людьми — вони з готовністю допомагають бідним людям, а особливо дітям). Велике значення має також збільшення грошової допомоги при народженні дитини, а також дітям-інвалідам. Звичайно, на всі потреби не вистачає, але порівняно значно краще. Ось, наприклад, мій рідний батько, якому 72 роки, каже, що тепер він відчуває себе «повноцінним дідусем» — може, йдучи до внуків, щось купити для них. «А раніше я приходив, як жебрак, до своїх дітей, бо як можна жити на 70 гривень пенсії?». Зараз він отримує 320 грн. Живе в селі, має свої господарство і може з радістю робити подарунки онукам; а дітям іноді навіть допомагає, а не очікує від них допомоги. Так і має бути: нехай люди, які винесли на своїх плечах те страшне минуле, хоч трохи краще поживуть. Але правда також у тому, що люди не завжди належно оцінюють зміни на краще і хочуть отримувати все більше. Але ж треба порівнювати з тим, що було зовсім недавно. Iнша справа, що не все робиться так швидко, як всім нам хотілося б.
— Як ви, ваше преосвященство, святкували Різдво в дитинстві? Чи народились ви у віруючiй родинi?
— Я народився на Хмельниччині в селі Корначівка. Частина села там сповідувала і сповідує католицизм, інша частина — православ’я. Католиків чомусь колись називали «поляками», а православних — «руськими». Мій батько — українець і хрещений православний, а мама — також українка, але хрещена католичкою. Власне, сім’я мами була мішана — моя бабця була полькою, а дід — українцем. Але обидва були католиками і так само похрестили доньку.
Коли мама зібралася одружитися з моїм батьком, то повстала проблема — у якому храмі вінчатися? Спочатку молоді пішли домовлятися про вінчання до православної церкви, де батюшка, не спросивши навіть, чи хрещені вони, одразу призначив дату і назначив ціну. Таких грошей у них не було, і наречені пішли в католицьку церкву; там перед ними поставили ряд серйозних умов, таких, як знання найважливіших молитов, Заповідей Божих, основ вчення церкви про родинне життя тощо. I невдовзі вони тут повінчались. Але батько залишився православним, хоча, став, зрештою, прихожанином католицького храму, розсудивши, що в родині має бути одна віра. З цього приводу він любить говорити, що православним його хрестили несвідомою дитиною, а вже дорослим він сам обрав собі церкву.
В католицькому храмі були хрещені всі четверо дітей, і я в тому числі — фактично, я виріс у католицькій родині. Але мати, з поваги до батька, завжди поважала його звичаї; так, у нас вдома завжди відзначали також православні свята, на які до батька приходили його православні друзі і родичі — православна рідня не відвернулася від мого батька. То ж вийшло так, що наша родина завжди відзначала і католицькі, і православні свята.
Загалом, «поляки» і «руські» жили в селі досить дружно, ходили один до одного, не рахуючись з тим, до якої церкви хто належить. Ворожнечі не було. Можна навіть сказати, що переслідування за віру в часи радянської влади єднали католиків і православних. Ми, діти, також не бачили різниці між католиками та православними. Навпаки — з радістю святкували два рази Різдво і Паску. Бувало, що батько часом ходив на Паску до православної церкви, однак частіше з усією родиною йшов до костьолу. Хоча у селі не було ні католицької, ні православної церкви, і люди їздили за 70 км аж до Хмельницького — два рази на рік (на Різдво і на Паску).
Але давніх звичаїв і обрядів у селі завжди трималися. На свята, до яких довго готувалися, кругом лунали колядки, пісні, поздоровлення; все це створювало атмосферу духовності і миру. Я бував на Різдво у православних родинах моїх приятелів, мене пригощали кутею, а ми їх на Різдво пригощали білим, освяченим у церкві хлібом (облатою). За старовинним звичаєм, просили один у одного пробачення за провини, бажали благ Божих. Все було урочисто, радісно. На католицьке Різдво до нас приходили колядувати православні, а через два тижні ми ходили колядувати до них. Це подвійне святкування духовно збагачувало всіх. В деяких селах цей звичай зберігся і дотепер. До речі, священики там також живуть між собою дружно, не розпалюють ворожнечі; іноді навіть приїжджають до села разом. Це є прикладом для всіх, бо якщо священики поводяться по християнські, те саме робить і їхня паства.
Коли сьогодні я приїжджаю до свого села і правлю службу на кладовищі, то приходять всі односельчани, незалежно від конфесії. Разом молимося і разом обходимо кладовище, молячись за всіх померлих. Те саме буває, коли приїжджає православний священик — на кладовище йдуть усі. Церкви у нашому селі досі немає, і люди ходять в інші села. Буває, що ходять не туди, де їхня конфесія, а туди, де ближче.
— Чим відрізняється католицьке Різдво від православного на рівні родини?
— Я думаю, що воно нічим не відрізняється. Такі самі звичаї. Скажімо, ми, католики, ділимося за святковим столом освяченим білим прісним хлібом — облатою. Це, фактично, та сама кутя із пшеничного зерна — культова святкова їжа на Святий вечір. Однакові колядки, однакові звичаї, однакове розуміння важливості Великого свята — Народження Iсуса Христа.
— Чи поділялися учні сільської школи на католиків і православних за часів вашого дитинства?
— Ні. В школі розподіл дійсно був, але інший — на віруючих і невіруючих. Цей розподіл учинили радянські вчителі, які у Святий вечір зазвичай ходили селом і виловлювали на вулицях колядників. Нам, хлопцям це було щось на зразок гри — втікали, ховалися, сміялися. Але якщо попадешся — станеш об’єктом серйозної виховної роботи. Пам’ятаю, що на Паску католицькі діти чомусь більше попадалися в руки вчителів. Може, через те, що православні батьки боялися і не випускали дітей на вулицю. Католики були більш уперті.
В моїй родині і зараз дуже сумлінно і шанобливо відзначаються всі великі свята. Я люблю туди їздити, зокрема на Різдво, й останніми роками започаткував таку традицію — завжди везу подарунки для всіх дітей і старих людей свого села. Всі приходять до батьківської хати, потім разом колядуємо і збираємося в сільському клубі, куди сходяться православні і католики; подарунки отримують усі.
— Ви, ваше преосвященство, багато їздите, знаєте німецьку та італійську мови, маєте досвід довшого перебування за кордоном. Чим вiдрізняється західне Різдво від нашого?
— Зовсім недавно я був в Німеччині й ще раз впевнився, що різниця, безумовно, є. На Заході фактично починають святкувати Різдво з першого дня Адвенту — за чотири тижні до Свята. Це для них час радісного очікування великого дня — приходу в світ Iсуса Христа. Вже на початку Адвенту всі міста і селища святково декоровані, а люди перебувають у передсвятковому веселому настрої. Багато часу проводять на людях, на вулицях і майже обов’язково — з сім’ями. У німців і в поляків цей період повністю присвячений родині. Потім наступає Різдво, де головним є урочиста служба у храмах, на якій обов’язково бувають всі. А після 27 грудня міста фактично пустіють — люди їдуть на Різдвяні канікули в гори, на теплі моря, подорожують. У нас навпаки: ми починаємо святкувати тільки після Різдва.
Хочу скористатися цією гарною нагодою і побажати всім християнам, які очiкують день Різдва Христова і святкують його по-християнські, багато-багато радості, яка походить від Бога і Божого благословення.
