Лектор помилився аудиторією

Хоча візит Патріарха Кирила до України ще не закінчився, більшість етапів його вже позаду, особливо кримський на який Патріарх, напевно, покладав великі надії. Цілком очевидно, що візит задуманий і здійснюється такою ж мірою пастирським («я їду молитися»), як і політичним, оскільки зустрічей з політиками, переважно в регіонах, у Патріарха Кирила було рівно стільки ж, скільки й із парафіянами. А за кількістю промов і проповідей, повчань і напоумлень візит можна цілком вважати величезним «лекторським турне». Часом здавалося, що виголошення перед телекамерами різноманітних сентенцій, у яких раз у раз мусуються одні й ті самі далеко не безперечні постулати, і є справжньою метою патріарха...

У той же час, після кожного нового «пастирського напоумлення» залишалася певна недомовленість, почуття логічної незавершеності, яке з’явилося ще напередодні візиту й не зникало всі його дні. По-перше, й сьогодні ще неможливо відповісти на запитання: в якій ролі до нас приїхав патріарх Московський Кирило й, з другого боку, чи цілковито Патріарх Кирило усвідомлює, куди саме він приїхав? Уже його відповіді на запитання журналістів напередодні візиту спантеличили аналітиків. Патріарх Кирило сказав, що говоритиме з Президентом України Віктором Ющенком «про те, що можна й треба зробити для того, щоб був мир в Україні й мир навколо України». І це не обмовка й не помилка. «Я думаю, що сьогодні Україна потребує такої сильної молитви, в надії на те, що Господь принесе мир в Україну, а також через цей мир зробить людей щасливішими», — сказав Патріарх Кирило журналістам після закінчення церемонії відкриття музею імені Алексія II на Валаамі. Мимоволі склалося враження, що Патріарх вважає Україну не лише країною, охопленою громадянською війною, а й країною, що веде як мінімум декілька воєн з сусідами. Чи, можливо, Патріарх вважає, що настання миру в Чечні, Інгушетії, де гинули раніше й гинуть зараз не лише мусульманські шахіди, а й у величезній кількості й особисто його християнські парафіяни, або виведення російських військ з Південної Осетії й Абхазії, де з обох сторін гинуть християни, — залежить від Президента України?

Примітно, що у воскресінні в Севастополі Патріарх Кирило попередив: і не дай Бог, щоб брати дивилися один на одного через приціл. Його пастирське, патріарше побажання й турбота про благо російських і українських моряків цілком зрозумілі, але вони викликали б у парафіян більше довіри й розуміння, якби патріарх рік, а ще краще півтора року тому — перед серпнем 2008! — спрямував свій гучний голос проти того, щоб такі ж брати-християни припинили дивитися один на одного через приціл на Кавказі, що, на відміну від Севастополя, було б набагато доречніше. Але щось ніхто не може пригадати заяв російського патріарха в липні-серпні минулого року...

Ми не можемо допустити, що Патріарх Кирило не був щирим у своєму бажанні укріпити мир «навколо України», а це означає й у його країні — Росії, й у Придністров’я, і в багатьох інших гарячих точках СНД. Його голос, принаймні, звучав цілком щиро. Але тоді залишається тільки висловити припущення, що, говорячи про мир перед телекамерами в Україні, Патріарх Кирило сподівається, що кожне сказане ним слово з розумінням буде сприйняте в Кремлі, оскільки, напевно, у своїй країні Патріарх не має можливості відкрито сказати все те, що він думає, й тільки тому йому довелося скористатися свободою слова в Україні.

Не можна ж дійсно припустити, що Патріарх не помітив, як під час візиту він уже перетнув російський кордон і користується гостинністю іншої держави й іншого народу?

З другого боку, хоча Патріарх Кирило користується цілком заслуженою славою інтелектуала й книголюба, може ж так статися, що книга екс-президента України Леоніда Кучми «Україна — не Росія» так і не трапилася йому на очі? Але не могли ж не лягти на стіл такого відданого миротворця ті численні книжки, що вийшли в його країні Росії протягом останнього року й у яких російські ж автори, православні християни, барвисто змальовують блискавичні воєнні операції російських військ усіх родів на території України? А вийшло їх великими накладами не менш як десяток! І Патріарх Кирило не піддав анафемі ні ці книжки, ні цих авторів! І навіть не висловив своєї думки про саму ідею російської воєнної інтервенції до України, яка так широко — не лише в ЗМІ, а й у книжках! — зараз пропагується в Росії. Хоча, якщо подумати, в цих книжках, допускається страшна річ — війна між віруючими однієї й тієї ж церкви, яка сьогодні вручена Патріарху Кирилу! Де голос миротворця й миролюба? І не просто ж так, як виявили соціологи, великий відсоток росіян, вихованих їхнім телебаченням, вважає українців і Україну щонайпершими ворогами. А чому мовчить миротворча й людинолюбна проповідь російської церкви, чому мириться з явними витівками антихриста? Чи, допустимо крамольну думку, патріарх вважає, що через приціл не можна дивитися лише тим братам, які перебувають по наш бік кордону, а тим, що по той бік, російський, — можна? Інакше Патріарх мав би говорити про це не стільки в гостях, скільки вдома, й не з президентом сусідньої держави, а з керівництвом своєї. Повідомлення про те, що «Патріарх Кирило молитиметься за мир в Україні» — дуже втішне, але при цьому слід думати, що за мир у Росії патріарх уже успішно й результативно помолився?

На жаль, немає відповіді й на запитання, а в ролі кого до нас приїхав Патріарх Кирило. Я думаю, що багатьох в Україні здивувала новина, широко розтиражована за день до приїзду глави російської церкви: «Патріарх Кирило допитає Ющенка». Хто цікавиться, може ще й зараз знайти цей пасаж на сайті «1+1» за адресою: http://tsn.ua/ru/ukrayina/patriarh-kirill-doprosit-yushchenko.html. Якщо тут і є домисел журналістів, то зовсім трішки, бо Патріарх Кирило дослівно казав так: «Тему релігійного життя на Україні ми обговорюємо з різних точок зору, і я вважаю, що ми продовжимо цю розмову. Але, розвиваючи цю тезу про становище релігійних організацій на Україні, я думаю, що в спілкуванні з Віктором Андрійовичем я дозволив би собі поставити й деякі конкретні запитання», — сказав Патріарх Московський, відповідаючи на запитання кореспондента УНІАН на зустрічі з провідними українськими ЗМІ, що відбулася в Москві напередодні його візиту до України.

Не є таємницею, що навіть слабке нинішнє вільнодумство УПЦ Московського патріархату, яка дедалі частіше проводить власну політику, не до вподоби Патріарху Московському, який у своїй Патріархії старається встановити жорстку лінію, адже Патріарха навіть у Росії називають «Путіним від православ’я» і завзятим державником. Наприклад, Священний Синод УПЦ МП публічно назвав Голодомор геноцидом (тоді як РПЦ називає його лише «трагедією»), припинена діяльність агресивних проросійських православних братств і засуджено надмірний культ царя Миколи II, УПЦ МП допускає зняття анафеми з гетьмана Мазепи. У зверненні з приводу візиту патріарха Синод УПЦ МП називає його, проти звичаю, не предстоятелем (тобто лідером) церкви, а лише Патріархом Московським. Більше того, дедалі частіше в УПЦ МП допускається думка про те, що настав уже час об’єднання й подолання розколу, про необхідність створення в Україні помісної церкви.

Допустімо, що Патріарх Кирило з цих питань не згоден з Президентом України Віктором Ющенком, хоча якщо церква в нас дійсно відділена від держави і якщо державі не дозволено втручатися в справи церкви, то слід визнати, що такою ж мірою й церкві не дозволено втручатися в справи держави. Але чи зобов’язаний при цьому Патріарх Кирило зважати на колективну думку УПЦ МП, яку він урочисто назвав самостійною й помісною церквою в Україні, із цих же питань, чи він має право ігнорувати її думку?

З усього видно, що патріарх Кирило приїхав не для того, щоб дискутувати, а для того, щоб своїм красномовством напоумити не стільки парафіян, скільки служителів церкви. Це для них він суворий ревізор! Тому коли з питань Голодомору й помісної церкви Патріарх заперечував Віктору Ющенку, то ці заперечення адресувалися не стільки Президентові України, скільки служителям і діячам УПЦ МП — не смійте сваволити! У багатьох промовах Патріарх Кирило пропагує й відстоює єдність, але всім священикам він залізним голосом втлумачував, як його треба розуміти: це не єдність усієї української церкви, а єдність частини українських віруючих УПЦ МП з РПЦ, і не з ким більше. У його вустах «зберегти духовну єдність православного народу» — це не заклик до єдності всіх українських віруючих між собою і зі своєю державою, а єдність громадян України з іноземною державою, представленою у нас її церквою.

«Живучи в різних державах, свято збережемо заповідану святим князем Володимиром духовну єдність. У цій єдності наша сила», — говорить Патріарх Кирило, який славиться своїми історичними знаннями, але чомусь не усвідомлює, що князь Володимир не міг ні закликати до єдності з Москвою, ні заповідати її просто тому, що тоді її ще взагалі не було. А тим паче не міг говорити, що саме «в цьому наша сила». Хоча тут усе питання в тому, як розуміти слово «наша». Адже майже половина парафій РПЦ міститься в Україні, а на Великдень, наприклад, храми в Україні відвідало більше людей, ніж у Росії, а кожна церква — це значний грошовий прибуток, адже парафії УПЦ МП — левова частка ринку церковної продукції для РПЦ. І без України РПЦ уже не найчисленніша православна церква, і її суперництво з Константинопольським патріархом тоді втрачає сенс. Хіба можна цього позбавитися?

Узагалі, вже за перший тиждень візиту Патріарх Кирило наговорив стільки, що аналітики за голову беруться. «Ми пройшли через страшні роки безбожжя й у відповідь на нашу декларацію, що ми хочемо жити без Бога й будувати світ без Бога, вмилися кров’ю, зруйнували свою країну. Але, на щастя, схаменулися. Сподіваюся, що вчасно схаменулися», — говорив Патріарх. Де ви, історики? «Роки безбожжя» — слід розуміти, період комуністичного атеїзму, чи не так? Тобто період першої половини ХХ століття. Але чи знає Патріарх Кирило, що саме в цей час ми, хоч і дійсно «вмилися кров’ю», але країна та, яку Патріарх має на увазі, тобто, ймовірно, СРСР, була не зруйнована, а створена саме тоді — 31 грудня 1922 року. А більшість храмів була висаджена в повітря й перепрофільована саме в 20—30-ті роки й саме в тій країні. А вже в другій половині минулого століття й не було такого смертельного безбожжя — принаймні, до розстрілів священиків і руйнування храмів не доходило! 80—90-ті роки й зовсім можна вважати ренесансом віри в Бога — напівзруйновані будівлі храмів перетворені було на склади й стайні, почали повертати колишнім власникам, а країна, як на зло, саме тут, а не в період безбожжя, й розвалилася. Леніна й Сталіна, головних безбожників, які створили СРСР, важко уявити в храмі зі свічками в руках, зате Єльцин і Кравчук, які буцімто «розвалили країну», стали завсідниками всіх церковних свят. Та й храм Христа Спасителя в Москві відбудовано вже за Єльцина, тобто внаслідок того, що розвалився СРСР. Тож не все сходиться в словах Патріарха зі дійсною історією. Насправді країну створили в самий розпал безбожжя й поширили його на всі об’єднані нею території, а коли поступово повернулися до Бога, країна й розвалилася. Чи є тут причинний зв’язок, судити самому Кирилу, адже він не може цього не розуміти. Але тоді навіщо ж він нас обманює? Навіщо стверджує: «Але, на щастя, схаменулися. Сподіваюся, що вчасно схаменулися»? Як це треба нам розуміти? Як те, що предстоятель церкви, відділеної від держави, печеться про відродження зруйнованої держави, в якій вона ж, церква, як і вся віра в Бога, отримали практично смертельний удар, якого не знала жодна церква в світі? Та й хто схаменувся? Що, в нас уже йдуть процеси відновлення СРСР? Чи Патріарх Кирило цього лише хоче? Саме з цим він хоче звернутися до своїх віруючих? Тобто із закликом до перегляду сталих кордонів? І це справа Патріарха?

Патріарх Кирило — завзятий антизахідник. Його неприйняття Заходу цілком очевидно демонструє його виступ на «Інтері» (й не лише на ньому), і він будується на тому, що на Заході, мовляв, одне «прагнення ситості», а тут — унікальні етичні цінності. Я спеціально стежив за всіма промовами Патріарха — зможе він хоч раз назвати хоч одну таку «нашу слов’янську» цінність, якої б не було на Заході? Не назвав. Його промови про це перетворилися на жваву гру словами, адже реально на ситому Заході й моральних цінностей значно більше, ніж у Росії й ситих, і духовних разом узятих. Тому й прагне вона ще з часів СРСР туди, тобто до бракуючої ситості, до споживання, яке Патріарх Кирило чомусь в Україні засуджує з таким же запалом, як раніше в СРСР це робив Секретар ЦК КПРС Єгор Лігачов, хоча рівні споживання в СРСР і на Заході були непорівнянні ні за кількістю, ні за якістю. Та й філософія споживання сьогодні зовсім інша, ніж тоді.

Мені чомусь здається, що, голосно кажучи про успішність цього візиту, сам Патріарх Кирило в душі розуміє, що насправді він не такий уже й успішний. Хоча б тому, що тільки дуже зашорені глядачі, що спостерігають за візитом, можуть не розуміти: Патріарха відіслали до України, щоб церковними методами відтягнути Україну від Європи, затримати її ще якийсь час у геополітичній орбіті Росії. Інакше чому б він уже зараз заявляв, що приїде до України ще раз уже наступного року. Це нам застереження: Україну на Сході не вважають і не збираються вважати — навіть ієрархи РПЦ! — не лише самостійним народом, що має право на самовизначення, й суверенною державою, а й навіть церквою, що має право на автокефалію. А щоб ми цього не помітили, Патріарх Кирило привіз до Україну «слов’янські цінності» й «слов’янський мир», які, буцімто, нам, слов’янам з України, перестали бути властиві. Чи він побоюється, що з певного часу «європейські цінності» й «українські цінності» — це майже одне й те саме?..

Відмітною ознакою візиту Патріарха Кирила є той факт, що в ньому разюче мінімізована роль предстоятеля УПЦ МП митрополита Володимира. Він мовчазно, мов тінь, присутній на тлі Патріарха Кирила, який скрізь лідирує, як господар. Хоча й під час візиту Патріарха Константинопольського Варфоломія, й під час візиту патріарха Алексія II митрополит Володимир був справжнім господарем. У той же час, Патріарх Кирило на цьому тлі з лихвою задовольняє свої амбіції керувати й бажання впливати на політику, чого в самій Росії йому поки робити не дають. Ще й тому Патріарх Кирило буде часто і з задоволенням їздити до України й у майбутньому й докладе всіх сил для того, щоб спрямувати в потрібне русло «слов’янських цінностей» не тільки громадсько-релігійну й політичну думку в Україні, а й політичні процеси, наприклад, вибори майбутнього президента України.

Але все ж... Україна — не Росія.