Лілія ПУСТОВІТ: "Уже стерлися відмінності між "нами" й "ними"

«ЯК НЕПРОСТО З НАМИ ПРАЦЮВАТИ, ЗАХІД ЗРОЗУМІВ ЛИШЕ ЗАРАЗ»

— Складалося досить вдало — 92 гороку було вирішено перетворити український інститут легкої промисловості, на базі якого виник центр моди «Екста». У ті перебудовні часи, коли старі будинки моди, скажімо так, не переживши зміни епох, стали втрачати своє значення, центр був єдиним стабільно працюючим підприємством. Нові ж комерційні фірми тоді ще не встигли набрати обертів. Куратором центру, за рішенням директора Укрнділегпрому Тетяни Піскарьової, призначили відому в світі моди особистість — Тамару Радзиновську. Тамара свого часу була моделлю, потім керувала школою моделей. Будучи дружиною директора французького культурного центру, вона мала величезні зв’язки за кордоном, організовувала там покази, взагалі, реалізовувала зв’язку «підприємства легкої промисловості — будинки моди — моделі — покази». У числі п’яти дизайнерів (серед яких були Тетяна Земськова, Олена Ворожбит, Анжела Лисиця) працювати в центр запросили й мене. Під керівництвом Тамари ми зробили першу колекцію, яка стала на той момент справжнім проривом для України — з нею ми їздили на показ до Тулузи, де, крім місцевої преси, нам присвятив цілу шпальту такий відомий журнал, як «Marie Claire». Надалі багато людей пішло з «Ексти», а я залишилася там головним стилістом. Двічі на рік центр готував трендові колекції для підприємств і всіляких семінарів, присвячених моді. З однією з таких колекцій 1996 року я з’їздила на Міжнародний конкурс молодих дизайнерів «Золотий гудзик» у Вільнюс, де отримала гран-прі. Найприємнішим моментом для молодих на вільнюському огляді було те, що журі складалося суцільно з представників відомих західних будинків — таких, наприклад, як Жіванші, Олівьє Лапідус, Пако Рабанн. Які, крім оцінки робіт, вечорами влаштовували показ власних колекцій. Тоді ж, у Вільнюсі, мою колекцію помітив Даніель Ештер і запросив мене працювати у свій модельний будинок у Францію над жіночою серією трикотажу.

— І які ваші перші враження від роботи в Парижі?

— У професійному плані особливого контрасту я не відчула. Все-таки, молдавська фабрика вважалася однією з провідних у Союзі, а якість — як пошиття одягу, так і розробок моделей — була в ті часи на досить високому рівні. Крім того, ми отримували замовлення на виготовлення крепдешинового одягу для західної марки «Маріелла Бурані» — вона, хоч і менш відома в нас, але вважається однією з елітних і досить дорогих. Ми щороку брали участь у московських міжнародних виставках, які в перебудовні часи регулярно відвідували імениті «імпортні» будинки. Отже, тоді ми мали досить серйозні зв’язки із Заходом і отримували найсвіжішу інформацію про нові тенденції. Я б навіть сказала, що в той час нас сприймали набагато серйозніше, ніж тепер. І те, як непросто з нами працювати, Захід також зрозумів тільки тепер. Проте факт життя в Парижі, а не перебування там як туриста, безумовно, накладає свій відбиток. Там отримуєш натхнення від усього — від прогулянок вулицями, від виставок і музеїв, від елементарного розглядання вітрин.

— Безсумнівно, нам є що в них перейняти, оскільки це абсолютно інша якість життя. Проте їм теж є чого повчитися в нас, недарма вони це відстежують, за цим сюди приїжджають і вишукують. Гадаю, у вас тоді саме «це» знайшли. Що вони шукали? Чого все-таки не вистачає західним законодавцям моди?

— У Франції модно ставати стилістом, але ж престижу за відсутності свіжих ідей не досягнеш. Останніми роками, на мій погляд, спостерігається певна криза французької школи, вона стала надто традиційною — це та традиційність, за якої починаєш варитися у власному соку. Тому, напевно, генерують ідеї практично в усіх французьких будинках нині іноземці. При цьому їм абсолютно байдужа національність, головне — наявність нестандартного мислення. Але лідируючі позиції в більшості будинків моди при цьому зберігаються за англійцями (випускниками Лондонського королівського коледжу мистецтв) і датчанами. Не знаю, які особливі елементи входять до складу лондонського повітря, але саме це місто «постачає» найбільшу кількість неординарних стилістів.

Безумовно, чуття на нове — це неодмінна умова конструктивного розвитку. Тому в усьому світі вишукуються нові ідеї й напрямки. Точнісінько так само й ми свого часу в «країні, що відкрилася» раптово стали черпати «ззовні» свіжі віяння. Оскільки перехід від тотальної несвободи до глобальної відвертості був дуже різким, країну заполонило наслідування Заходу. При цьому ми абсолютно забули про щось своє і просто перестали бути собою.

«ІЗ ПАРИЖА РАДЯНСЬКІ ГРОМАДЯНИ ПОВЕРТАЛИСЯ «КОНТУЖЕНИМИ»

— Ваша остання колекція інтригує своєю оригінальністю й новизною. При цьому ви не боїтеся залишатися українкою. Як, на ваш погляд, ми можемо зберегти свою ідентичність, але при цьому перекласти її на загальнодоступну, зрозумілу всьому світові, мову?

— Важко відповісти, на жаль, багато хто вважає за краще переймати масову західну культуру, при цьому соромлячись оригінального свого. Хоча самому ж Заходу, принаймні авангарду західного суспільства, вторинність дійсно нецікава. Певною мірою відчути себе українкою, відчути за це гордість і почати пропагувати наше підштовхнули мене покази в Москві, спілкування з москвичами й пітерцями. Їм наше чомусь набагато цікавіше, ніж нам самим. У принципі, для кожної людини має бути цікавим чуже. Адже це в своєму роді унікально, тому що хоч би там як я силкувалася, але я ніколи не стану мислити і, відповідно, творити, як японка чи американка — всi ми маємо різні світогляди.

— Ліліє, а що в нових українських речах було цікаво, скажімо, тим же москвичам?

— По-перше, москвичами, а особливо петербуржцями, сприймається як аксіома те, що українське повинне завжди бути яскравішим. Ми для них — «південці», яким властиве зовсім інше сприймання кольору, завдяки чому виникають незвичайні колористичні поєднання. Недаремно московський дизайнер Тетяна Парфьонова (вона родом iз Полтави) з цього приводу жартує: «Ми з Пустовіт вам, москвичам, покажемо, як треба відчувати колір!». Це, мабуть, одна з головних характеристик українського стилю; крім цього, на показах наші колекції також помітно виділяються більшою романтичністю.

— А як би ви схарактеризували стиль, який переважає на київських вулицях? Чи позбулися ми якоїсь внутрішньої несвободи, боязні виділятися, бути несхожими на інших?

— Думаю, що сміливість у виборі стилю у вулиці з’явилася. Мабуть, це сталося завдяки тому, про що ми з вами вже говорили — з’явилася можливість побачити нове, несхоже. Багато які речі з того, «чужого» життя перестали сприйматися як дивовижа — бо в нас з’явилася можливість відвідувати інші країни, осягати іншу культуру. Наприклад, 1993 року Париж сприймався абсолютно інакше, аніж зараз. Колишні радянські громадяни, потрапляючи до «оплоту капіталізму», поверталися звідти «контуженими» — настільки це вражало. У нас тоді була цікава поїздка: проект, ініціатором якого виступив Міжнародний інститут молоді та культурні центри обох країн. Тоді я відвідала Париж у компанії з відомим режисером Юрієм Самотнім, художником Олегом Луньовим і популярним нині ді-джеєм з «Нашого радіо» Леонідом Веселковим. Льоня був молодший за нас усіх і, очевидно, тому був уражений Парижем сильніше за нас — ми, мабуть, були куди більш стійкі психічно. Після поїздки ми в цьому ж складі ще бродили Києвом, заходили до різних крамниць, де Льоня весь час обурювався «халатним ставленням» продавців до клієнта, вимагав загортати в окремі пакети кожну покупку. Нещодавно дочка моїх знайомих уперше з’їздила до Лондона, і я поцікавилася враженнями. «Лондон як Лондон», — відповіла вона абсолютно байдуже. Тобто я веду до того, що в молоді, принаймні тiєї її частини, яка формує обличчя сучасної міської вулиці, завдяки «доступності» Заходу сформувався інший смак. Безперечно, провінція поки що ще не живе цими стандартами. Але, загалом, вже стерлися відмінності між «нами» і «ними». Щоправда, відповісти, чи добре це, однозначно також не можна. З одного боку, ми начебто позбулися поголовного несмаку. Проте проамериканська пропаганда, голлівудські фільми зробили всю Європу і нас у тому числі схожими на себе.

— Тобто, незважаючи на, безсумнівно, позитивний перехід від несмаку до смаку, таких понять, як масовість, стандартність позбутися все одно не вдалося?

— Інакше й бути не може. Певна «однаковість» існує в будь-якій країні. Є передова частина суспільства, його авангард. І є більш широкий шар, що одягається нехай у стильну, але все ж уніформу. І в Європі цієї уніформи не менше, ніж у нас.

— Якщо ми вже заговорили про «уніформу», то як би ви оцінили манеру одягатися українських політиків і зірок естради? Про кого з них можна сказати, що в них є власний стиль?

— Будь-кого виділити в плані стильності я не можу. Адже посада зобов’язує політиків одягатися суворо й консервативно, тому свою оригінальність за таких умов виявити досить складно. Інша річ, діячі мистецтва. Хоч на сьогоднішній день я можу назвати лише одну реально стильну людину — Софію Ротару. І річ зовсім не в тому, що вона моя клієнтка. Ця жінка постійно працює над своїм іміджем. І як би не змінювалися модні тенденції, вона ухитряється дотримуватися вибраного нею стилю й при цьому завжди виглядати актуально. Мені імпонує її смак: я не люблю вiдвертостей в одязі й демонстрації сексуальності, що б’є через край. Софія Ротару, обходячи це, залишається в дусі часу. Також мені близькі за світоглядом Катя Чилі та Юлія Лорд, але, на жаль, коло їхнiх шанувальників не дуже широке, і, значить, вони не впливають на масовий смак.

ДИЗАЙНЕРИ МОЖУТЬ. ПОКУПЦІ ХОЧУТЬ. СЛАБКА ЛАНКА — МАГАЗИНИ

— Вам не здається, що нашій молодій країні загалом не вистачає стилю: в манері спілкуватися, в поведінці «людей з телевізора», в проведенні різних акцій? Пригадується далеко не рядова подія — святкування 10-річчя незалежності. Ближче до завершення концерту виступили наші оперні зірки, які сьогодні сяють на сценах різних країн. Вони чудово виконали «Заздоровну» Верді, продемонструвавши не лише вокальну майстерність, але й, до речі, прекрасні концертні костюми. На цьому потрібно було б поставити крапку. Однак за цим пішли пісні й танці, хороводи, хор. Цей приклад свідчить про те, що ми не визначили для себе культурні параметри. Яку лепту в це можуть внести вітчизняні дизайнери?

— Я вже згадувала про те, що в усьому світі існує багаторівневість моди. Навіть прет-а-порте доступне далеко не кожному. Гадаю, що українські дизайнери почали набирати якісь бали в плані впливу на українську публіку, проте вплив цей ніколи не стане масовим. Інша річ, він може і повинен стати просто більш широкодоступним. Станеться це лише тоді, коли телепрограми і журнали, що спеціалізуються на моді, роботу вітчизняних дизайнерів представлятимуть як життєздатну. Чим частіше це пропагуватиметься саме з такої позиції, тим швидше й ефективніше ми сформуємо до «свого» позитивне ставлення — це схоже на кола на воді від кинутого в річку каменя. Зараз розробляється чимало креативних авторських колекцій, які можна було не лише показувати, але й знаходити їх реальне продовження у вигляді готового одягу в крамницях. Проте поки що все це залишається нежиттєвим, тому що представляється публіці рафіновано. І тому суспільство продовжує шукати ідеї в західних часописах та фільмах і наполегливо не звертає увагу на колекції наших стилістів.

— Лілю, чи існують якісь «місцеві» особливості, специфічна відмінність роботи дизайнерів на Україні і за кордоном?

— Безсумнівно. Західні дизайнери займаються переважно власним творчим зростанням, пошуком нових ідей і втіленням їх у життя в постановках показів. На жаль, українським дизайнерам доводиться бути одночасно фінансистами самих себе, менеджерами і, що найжахливіше, відділом збуту й постачання. У Франції мене абсолютно не хвилювало питання, де візьмуть певні тканини, нитки і подібне. Там цю систему було налагоджено чітко, кожен знав свою функцію й виконував її добре.

— Про це вже говориться не один рік: у нас є талановиті дизайнери, але немає індустрії моди. Більше того, дуже небагато хто заробляє гроші, продаючи колекції тут. Ви вже згадували про те, що та ж Росія цікавиться українським модним «ресурсом» куди активніше за нас. Чому?

— Повторюся, в цьому є якась частка провини й засобів масової інформації. Створилося замкнене коло — покупець про нас або не знає, або не купує, бо колекційні речі виготовляються часом лише в декількох екземплярах, не влаштовують його за ціною. Випустити велику партію, за рахунок чого знизиться вартість речі, дизайнер не може, оскільки не налагоджено шляхи збуту. Від преси й телебачення, а не від нас, залежить те, чи буде готовий споживач і, відповідно, великі крамниці, набувати авторські моделі. Необхідно відновити ланцюжок «виробник — універмаг-посередник — покупець», як це діє в усьому світі. До дизайнера повинні приходити представники «середньої ланки» в ланцюзі, він показує їм модель, пропонуючи варіанти кольору, тканини й розміру. Баєри визначаються з обсягом партії, дизайнер йде на фабрику виконувати замовлення. Ще раз хочу підкреслити те, що в будь-якому випадку про масовість, мільйонні партії не йдеться. Але випускати тисячні партії для українських дизайнерів — не проблема.

— Чи готовий вітчизняний покупець це купувати?

— Гадаю, що так. Особливо молодь, вони найбільші патріоти. Крім того, окрім преси, напрямок у моді, безперечно, формують актори. Я спілкуюся з хлопцями з таких груп, як «Танок на майдані Конго» і «Тартак», які пропагують українське і мають масу шанувальників. Якщо Сашко Положинський чи Фагот вийде на сцену й заявить, що він одягнутий у нову лінію від Пустовіт, то всі ці тисячі фанів підуть до крамниці й куплять саме це.

— На продовження запитання про те, що дизайнер повинен бути насамперед якоюсь «мембраною світу», а не сам собі адміністратором. Ви створюєте враження соромливої і сором’язливої натури. Як вам вдається диктувати свою волю підлеглим?

— Моя соромливість — оманлива.

— Можливо, трохи наївне запитання, але все ж: чи може одяг, на ваш погляд, змінити людину? Нас виховували на тому, що головне — це душа, внутрішня змістовність. Але чи може погано вдягнута людина почувати себе повноцінною?

— Людина, звичайно, одягається відповідно до свого внутрішнього світу. Коли цього зв’язку немає, втрачається рівновага між зовнішнім і внутрішнім, настає стан фрустрації. За допомогою одягу можна примусити людину поводитися й сприймати світ по- іншому. Нав’язати певні світоглядні стереотипи й відповідний одяг, що відповідає цим стереотипам, можна, якщо щось при цьому в душі людини відгукується на нав’язування.

— Розкажіть, будь ласка, про те, як формувалася Лілія Пустовіт-дизайнер. Що на вас, як вам здається тепер, у більшій мірі вплинуло?

— Я впевнена, що на кожного з нас впливає, так би мовити, все — в творчості проявляються всі щоденні враження, які відкладаються в підсвідомість і в слушний момент спливають.

У дитинстві я цікавилася навколишнім світом, усім цікавилася. Мої батьки були досить несхожими один на одного. Батько був спортивним життєлюбом, мама — інтровертом зі складним внутрішнім світом. Вона викладала мови, етику й естетику. Тому так склалося, що я одночасно займалася абсолютно різними речами: спортом, лінгвістикою, в шостому класі вхопилася за вивчення латини (і навіть писала для тітки-студентки інститутські контрольні), ходила до музичної школи. Любов до музики завдяки цьому, напевно, навіть сильнiша, ніж до літератури, театру й кіно. Я не можу працювати, якщо не грає музика. Неважливо яка, головний принцип — вона має бути позитивною й «живою».

— До речі, ідея використати етномузику в показах, на наш погляд, була прекрасною. Причому тусовка мегаполісу, що не часто слухає живі українські народні пісні в такому виконанні, приголомшуюче відреагувала на свою «язичницьку» сутність...

— Я досить часто використовую подібну музику. Однак я чітко відчуваю грань, де з цим можна експериментувати, а де така радикальна ідея не спрацює.

«СТИЛЬ — ЦЕ ГАРМОНІЯ МІЖ ВЛАСНИМ «Я» ТА ЙОГО ЗОВНІШНЬОЮ ДЕМОНСТРАЦІЄЮ»

— Ви якось розповідали, що Гальяно приїжджав за натхненням до Петербургу. А де, в якому куточку світу черпає натхнення Лілія Пустовіт?

— У мандрах. При цьому я частіше надихаюся не первинним — місцевою природою, а творчістю народу, давнім етносом. Нещодавно їздила надихатися в Карпати.

— А як до вас прийшло «українське»? — Гадаю, що в кожної людини настає період, коли вона починає цінувати своє коріння. У двадцять мені ще було абсолютно все одно. Зацікавилася українським, коли нарешті осягла глибину нашої культури — вторинність мене ніколи не цікавила.

— На ваших показах можна відчути за реакцією зали те, про що ви говорили вище — приходить час, коли хочеться осягнути своє. Ця індустрія в Україні поступово починає розвиватися, але зараз вона дійсно залежить від того, наскільки журналісти зможуть передати енергію дизайнера, переконати, що це — гідне. Для переконання в тому, що це модно й стильно, потрібні певні слова. Як ви гадаєте, які це слова?

— Чесно признатися, не знаю... Але якщо йдеться про показ і про публіку, яка його відвідала, то тут дуже важливий чинник наявності в залі однодумців. У мене багато друзів, які завжди готові мене підтримати. І коли вони є в залі, через них енергія передається тим, хто поки що не був готовий до сприймання. А потім, напевно, передача цих відчуттів повинна йти ланцюжком — від тих, хто був на показі й це оцінив, до тих, хто не був і не знав.

— Ще одне запитання з серії наївних. Мода і стиль — це різні речі? Чи можна бути модним і при цьому не стильним?

— Мені здається, стильним можна назвати того, хто домігся гармонії між власним «Я» і його зовнішньою демонстрацією. Поняття «модний» згодом втратило своє забарвлення, особливо останнім часом, коли провідними дизайнерами було зроблено заявку на лібералізм і прозвучали твердження про те, що нині є модним усе. Стиль — це гардероб у дусі часу, підкреслений індивідуальністю.

— А хто з дизайнерів вам цікавий зараз?

— Ямамото, Готьє, бельгійська школа — вони всі близькі мені за світосприйманням. Дуже люблю Гальяно. Його ідеї — це та міра неоднозначності, при якій можна нескінченно провокувати публіку, але щоб він не зробив, усе сприймається «на ура». Ця впевненість у власній правоті просто разюча — Гальяно гіпнотизує пресу й клієнтів.

— Чи можете ви погодитися з тим, що Київ змінився? Йдеться не про усміхнених продавщиць й поліетиленові пакети для кожної окремої покупки в крамниці (що в нас, слава Богу, вже не дивина), а про стиль міста загалом. Не є таємницею, що кожне місто своєю архітектурою певною мірою формує характер, обличчя городянина. Часом за манерою спілкуватися й одягатися цілком упевнено можна назвати місто, з якого прибула людина. Останнім часом Київ почав стрімко мінятися зовні. Чи немає небезпеки втратити себе, своє обличчя?

— Безперечно, є. Ви маєте рацію, атмосфера міста дійсно задає стиль мислення й поведінки городян. І зараз вигляд міста змінився в бік несмаку. Хоча помітно й те, що Київ стає багатшим. З іншого боку, на жаль, з багатством часто приходить і чинник споживацтва. Але мені здається, пропорції — співвідношення споживачів і людей, що мають смак, — було й буде зберігатися завжди. Хоча перших у всі часи було більше.

— Чи можна схилити цю шальку терезів у інший бік?

— Це знов-таки залежить від ЗМІ, передусім від телебачення. Зараз воно не що інше, як «прозоре вікно в трубі духовного сміттєпроводу». На екрані — лише комерційні «чорнушні» сюжети, в рекламі переважає активний сексуальний сегмент. Все це не настільки притаманне нормальному людському життю, але абсолютно не привід робити на подібних речах акцент у телесюжетах.

— Про це не так давно йшлося в одному з чисел «Дня». На ваш погляд, відверті телепроекти в дусі московської передачі «За склом» — потреба самих мас чи нав’язування публіці стереотипів?

— І те, і інше — чергове замкнене коло. Завдяки масовій популярності таких програм телекомпанії підвищують рейтинг, а глядачі, зі свого боку, дивляться їх тому, що практично не існує альтернативи. Хочеться вірити в те, що число мудрих людей — меценатів, які даватимуть гроші на явно нерейтингові передачі, як, наприклад, «Розумники й розумниці», згодом збільшиться.

— А що у вас у «культурному меню», коли ви перебуваєте в столиці?

— Раніше я була великою театралкою, відвідувала масу спектаклів, читала спеціалізовані видання. Але згодом стало якось нецікаво. Проблема в тому, що «модні» нині режисери останнім часом зайнялися модерністською, неграмотною профанацією. Театр сучасності — це переважно експлуатація найнижчих людських емоцій, явний розрахунок на масовість, як у вищезазначених телепередачах. Попахує, знаєте ... Продовжую відвідувати вистави «гастролерів», таких, наприклад, як японський балет. Це принаймні змушує думати. Ходжу в оперу, на «маленькі», тобто не масові виставки та концерти. З останніх це, в основному, клубні виступи друзів: «ВВ», «Скрябіна», «конгівців». Нещодавно разом їхали до Москви з «ВВ»-шниками — сходила на їх місцевий концерт. Їх там дуже люблять і приймають чудово.

— Оскільки ми знову пригадали наших близьких сусідів, хотілося б довідатися: як зараз, після десятиріччя життя «окремо», складається спілкування з москвичами і петербуржцями? Хто з нас куди рухається, чи стали ми один одному цікавішими?

— Модна і «білямодна» публіка, з якою переважно мені доводиться спілкуватися, — це, на мій погляд, один із головних індикаторів усіх суспільних процесів і настроїв. Тому я можу зробити декілька висновків. Раніше, внаслідок суспільно-політичних обставин, ми на якийсь час стали дуже схожими один на одного. Тепер, після «відділення», кожне з цих міст і, відповідно, його мешканці знайшли або, швидше, повернули власний вигляд. Пітер став містом рафінованої інтелігенції, Москва набула рис оригінального мегаполіса — схожого немає ніде. Київ повернув собі імідж містичного міста. І на цій хвилі ми стали один одному дуже цікаві. Адже кожен з нас знайшов щось неповторне «своє».

— Вiд кого одягається дизайнер Лілія Пустовіт?

— Від різних і улюблених мною людей. Насамперед, від колег — є речі від Сергія Бизова, Віктора Анисимова, Олега Бірюкова. Мені дуже подобається молодіжна марка «Маріте і Франсуа Жирбо». Також із задоволенням ношу речі власного виробництва. До речі, через це чекаю не дочекаюся весняної колекції — ми створили дуже цікаве взуття. Вже хочеться її носити.

— Раз ви вже згадали про майбутній показ, не могли б ви ще трохи відтулити завісу: якою буде нова лінія?

— Для кожного модельєра говорити на цю тему — табу. Так що таємниці я вам не відкрию. Можу лише сказати про те, що «свіжу» колекцію побудовано на еклектиці. Головне в ній — ідея позитивного настрою. Приблизно така, як у «Тартаков» в одній з нових пісень, хоч за точність цитати не ручуся: «Ми радіємо, що живемо на цій землі, бо ми її діти».