Лісова Цариця

...Усього було за 22 роки «нежіночої», найрядовішої роботи! А саме стільки Тамара Пилипівна Косовська працює майстром лісу у Ковельському лісництві. Про те, як їй приставляли ніж до горла, донедавна не знав і Тамарин безпосередній начальник лісничий Ковельського лісництва, що підпорядковане обласному управлінню лісового господарства, Микола Іванович Мельник. Не хотіла ні згадувати про пережите, ні представляти себе героїнею. Згодом лісокради потрапляли на її очі не раз, але вже діяла, як вважає, набагато грамотніше. А тоді вона поралася на своєму городі «біля лося» — на узліссі урочища «Волошки», де стоїть фігура цього сильного звіра... На неї, начебто просту тітку у хустині, ніхто й уваги не звернув.

— Дивлюся: у ліс поїхала машина з невідомими людьми. Я сапку у руки — і за нею. Бачу, вже готуються спилювати дуба... «Хлопці, а що це ви тут порядкуєте?» — питаю. А один без слів ніж вийняв і до горла мені, аж голова назад завернулася, — показує на собі Тамара Пилипівна. — Запитали, чи маю сім’ю, чи хочу жити... Порадили мовчати, а самі сіли та поїхали. Потім думала: ну чого я така дурна була?! Чого за ними поперлася? Якби захотіли дуба знищити, і на мене не подивилися б. Все одно ж мимо мене з лісу виїхали б, запам’ятала б номери, подивилася в лісі, що накоїли, повідомила, куди треба... А я давай на номер демонстративно заглядати, обличчя запам’ятовувати... Сапку наче ружжо в руках тримала, та вона ж нічого мені й не допомогла б! — сміється. — Удома лише мамі розказала про пригоду, але і їй наказала тримати язик за зубами. Надалі ж уже грамотніша була!

— А якби вас живою не випустили? Про це думали?

— Тоді не думала. І потім теж. Бо вовка боятися — у ліс не ходити...

— А живого вовка бачили?

— Та якраз на оцій дорозі за метрів шість від мене дорогу переходив... Оглядався на мене, придивлявся... Я ще подумала: чого такий собака допитливий, чого хоче? А потім, коли до мене дійшло...

— Погано, що забрали у лісників службові рушниці, — долучається до розмови Микола Іванович. — Звісно, живого вовка в лісі тепер рідко побачиш, от мені за два десятки років побачити ні живого, ні мертвого й не довелося. А з двоногими вовками і Тамарі Пилипівні зустрічатися доводиться... Вони — з ножами, бензопилою...

— А тут із лісу виходить Пилипівна з сапкою! — сміємося ми.

— У людину б я не вистрелила, але була б рушниця — дала б на випадок чого про себе знати... А то виходять із лісу п’ятеро амбалів, не знаєш, що з тобою і зроблять. Може, й під кємпу підставлять! Не знаєте, що таке кємпа? Це якщо буревій дерево повалить чи воно від старості само завалиться, утворюється яма. Якщо стовбур дерева відпиляти, коренище акуратно опускається, і все прикриє! Як покладуть сюди, ніхто не знайде, й вовки не відриють.

Лісником Тамара Пилипівна стала, «бо в лісі виросла». Лісником працював батько, а що був неписьменний, то дочка допомагала оформлювати документацію. Так і звикла. Ми сидимо у затишній альтанці за кілька метрів від її родової криниці, від галявини, на якій ще півтора десятка років тому стояла їхня хата. У кінці 80-х дерев’яна хата з необачності згоріла, не було чого й рятувати. Добре, що на той час вже купили у селі Воля Любитівська дім. Але усі четверо дітей Тамари Пилипівни, як і вона сама, провели незабутнє дитинство на лісовому кордоні.

— І чого тепер лісники у лісі не живуть? — міркує Миколай Іванович (так його називає Пилипівна). — У нашому лісництві було шість лісових кордонів — жодного нема! А тут же, відчуваєте, яка добра аура?

— І світло вже в останні роки було, і від села не так далеко, — згадує Тамара Пилипівна. — Може, жили б ми з чоловіком, чи хтось із дітей... А може б, і не жили. Бачите, що з відром зробили? — веде до криниці.

Відро і криниця... наскрізь прострілені. Думай: що за «человек с ружьем» твоїми володіннями ходить?..

— Приватних пилорам у цій окрузі, дякувати Богу, майже нема, та й ті — то працюють, то не працюють... Неподалік траса, не вивезеш ліс крадькома. Бо ж теперішні лісокради — це сформовані бандитські угруповання. Приїжджають у ліс на таксі увечері, швидко валять дуб, по мобілці викликають вантажівку, закинули — і погнали. І закон часто не на нашому, а на їхньому боці. Ось затримали наші працівники цілу «команду», 9 чоловік. Посадили, знаєте, кого? Одного «шпінгалета», який не досидів «малолєтку», та й його скоро випустять по амністії, — каже Микола Іванович. — А розкажіть, Пилипівно, як ми з вами зрізаного дуба стерегли!

— Три дні й три ночі гляділи, — згадує Тамара Пилипівна.

— Хороший дуб був?

— Певне, що хороший. Фанерний! Років йому 120 — 130, якраз цінний. А виявили так: у Радошині побачили люди чужу машину. Прослідкували, знайшли у лісі зрізаного дуба. Мусили сторожувати, щоб не вивезли. По троє, четверо чоловік... До півночі одні, з півночі інші. А вранці ж на роботу! І коли тобі після такої нічки ще скажуть: «Ти у лісі наживаєшся!», тоді вже так запече, що капєц!

До того, як вийти у ліс на роботу, а вона у ньому щодня — майже завжди у чоботях, у куфайці, у дощ і спеку, у заметіль і вітри, — «цариця» Тамара порається по господарству. Мають і корову, і теля, і коня, а свиней — то вже «повний хлів». Одних свиней 15 штук набереться. Вирощувати їх взялися тому, що купили старий тракторець, бо треба землю обробляти, і винні людям гроші.

— Подивишся часом збоку, як компанія приїде в ліс відпочити, чоловік жінці соломки підстелить, щоб м’яко сидіти... А я у лісі — на роботі. Посадка культур, догляд, освітлення, прочистка, вибіркова санітарна рубка, ліквідація захаращень, суцільна санрубка... А ще ж і розсадник!

— Пилипівна у нас головний консультант на розсаднику. Знає, якого дубка коли взяти, куди посадити, як доглянути. Бо починала ж роботу в лісі, ще коли батько її лісником працював, бригадиром лісокультурниць, — каже лісничий.

Зранку — «зміна» у хліві, потім — ліс, а вчора ввечері допізна ще бульбу вибирали. І кому будеш жалітися, що тобі щось болить? Це коли ще мама моя жила, то було легко. Четверо моїх дітей догляне, їсти наварить, хліба у печі напече, попере... Після мене — і то миску помиє... Бувало, йду з роботи вже ввечері, мало не вночі. А мама сперлася на паркан — і чекає, — стримує сльози Тамара Пилипівна, бо мами, яка відбула 9 років заслання у Воркуті, народила її у 35 років (і ще, як кажуть, нажилася), вже нема на цьому світі третій рік.

— У лісника нема ні суботи, ні неділі. То пожежонебезпечний період — треба чатувати. То сезон полювання настає... І хоча в урочищі «Волошки» не полюють, бо це — заказник, але не полюють ще й тому, що браконьєри знають: Тамара Пилипівна десь тут, поруч, завжди є, — каже Микола Іванович.