Літо сухим пайком
Хто зна’, коли воно настає. Календарні параметри для бабиного літа якщо й писані, то доволі умовні. Осіння гнучкість, легка задумливість у нечіткому і тихому «ні» і чарівна розтяжка у пропонованому «так». До чого метушитися — ось настане, і ми самі все зрозуміємо, стрепенемося, незрозуміло від чого зніяковіємо, ніби вперше на порозі цей новий сезон. Чим не привід покращати просто так, щоб не зживався міф, що якийсь час усі ми поживемо на затишній стороні, вслухаючись не так у слова, як у інтонації. Інколи здається, що в Indian summer свої небеса, своя тверда зріла віковічна валюта, яка як бонуси передається у спадок. І покоління next за підказкою колективної пам’яті теж квапитиметься поніжитися, насолодитися таким витонченим супроводом. Бабине літо якщо і ставить питання «як справи?», то передбачає відповідь. Адже в його обігу лише запитальна інтонація, а не якась увічливо байдужа. Можна дозволити собі бути відвертим не так стримано, як зазвичай — воно не боїться перезавантажень.
У кожного, звичайно, свій споживчий кошик мрій, вони відрізняються за сукупністю переживань і ідеальна для кожного посадка зазвичай на обрії. Та все ж таки, багато що можна вкласти в досить прості схеми, бо вони сформувалися не за один день: прикидатися бідною так само чарівно, як і прикидатися багатою, якщо довго зображати «А мені й не треба», стає занадто помітним, а ті, хто не каже, а промовляє, враховуючи увагу шанувальників (можна їх назвати й виборцями, своїм вічним халявним добром), давно розгадані. Сьогодні лише володіння ораторським жанром недосить, щоб ми не здогадалися — як же дорого їм обходиться виглядати дешево. Нинішнє бабине літо ще й маленький передих перед тим, як ми почнемо розплутувати хитрий сенс різних ситуацій, за яких намір стає начебто невидимкою, адже відомо, що вміло обрубаний намір механічно може стати компліментом. Мимоволі складаючи свій особистий каталог усіляких політичних підробок, суворо кажу літу — щоденник на стіл!
Не так вже солодко, мабуть, відпочила, якщо так гостро реагую на всілякі мудровані змови на любов до мас. Нещодавно навіть приснився жахливий сон — вбігає до кабінету розбурхана колега: «Що сталося, запитую. Невже за гривню дають 40 зелених?» Схоже, невроз наявний. Одному бабиному літові навряд чи вдасться його нейтралізувати.
Інша річ — психологія дачника — цього літа непомітно для себе закохалася в дятла. Обережна пташка, стильно, нібито не на щодень, вдягнута, на жаль, якоїсь нетрадиційної орієнтації, заходилася щодня довбти дах дачного будиночка. Стовбури дерев, мабуть, їй не сподобалися, а ось по черепиці стукотіти без упину п’ять годин, виявилося в кайф. Що лиш не робили — і м’яко відлякували, і підкидали всілякі привабливі пригощання, ні, давай їй лише дах. Вдалося, звичайно, з часом себе умовити, що це краще, аніж звук електропилки, головне, все ж таки, що я втекла з київської літньої газової камери. Проте, особливого ѓатунку сільська тиша була начебто надкушеною. Навіщо той дятел так себе і нас не береже — незрозуміло. Чого він такий нерозбірливий у пристрастях.
І раптом дятел відлетів. Один день немає, другий. Раптом розумію, що нудьгую за лише йому зрозумілою старанністю, що його стукіт був частиною чудової тиші. До того ж, він нічого нікому не доводив, у нього фактура й думки натуральні. Те, що черепицею не гребував, ну то й що — мабуть, від спеки. Голівка заболіла!
Лише, коли він відлетів, не дочекавшись взаємності, зрозуміла, що проѓавила момент — адже навіть не сфотографувала трударя. Мимоволі подумала — якби він бився головою об якусь культурну пам’ятку, знаковий символ з усесвітньої мапи високої архітектури Старого Світу — тут би вже, клацнула. Ми ласі до стереотипів, тлом у родинному альбомі часто стають одні й ті ж картинки, а ось простий сільський дятел, який снідає дахом, — та хіба то дивовижа? Скільки наприкінці літа вже довелося переглянути світлин, і ще, гадаю, скільки доведеться погортати своєрідних звітів знайомих про заморські мандри, про омолоджувальні круїзи, про модні курорти. Ось і виходить, що гола правда має однакове і тло, і вираз облич. Один альбомчик, все ж уразив своєю нестандартністю — тлом для цієї самозакоханої пані слугував більярдний стіл. Знаю, що кий одна тримала вперше в житті, але це хіба це привід, щоб не поводитися як переможниця. ОТ як справити враження, її вчити не потрібно, а більярдний стіл, схоже на те, найкращий друг дівчат, спраглих, скажімо м’яко, новин.
Найщасливішу ж відпочивальницю я зустріла не десь там, на європейських водах, а біля простого сільського ставка. Моложава реготушка з чотирирічним онуком щодня ловила на вудку там карасиків. При цьому в неї город аж ніяк не кволий, на обід вареники трьох ѓатунків із сиром — солодкі, солоні — з кропом і пряні — з помідорами. Відчула, що їй усе в своєму житті подобається: і особливі білі огірки, які власноруч вирощено і напоєно від душі, і які, звичайно, вже вкладено в зимові слоїки, і те, що всі в її родині мають «зелені пальці»— будь-яка справа йде на лад, і що будиночок у селі, залишений бабусею, вони перетворили на теремок, де всім затишно. Ось кому й на думку не спаде з кимось змагатися, вигулювати до смішного непотрібне в цьогорічну спеку вбрання, а косметика — ось вона: — росте на городі. І її світлини особливо соковиті. Знаєте, чому? Та вона ж не звіряє їх за курсом іноземних валют. У неї свій відлік.
Якось в один особливо спекотний день стався певний ранковий неформат — спонтанна мотивація буквально виштовхнула мене на вулицю десь близько п’ятої години ранку. Мабуть, хотілося перевірити, як там, на Володимирській гірці, яка поруч. Невже так само задушливо, як удома. Виявилось, що і там спека вже розминалася, готувалася докучати своїми домаганнями. Парк удосвіта, мабуть, спросоння нічого не приховував і був особливо відвертим. Валкою кудись за своїм можливим шматочком почвалали сумні бездомні песики (ми перед ними всі в боргу), на гілці озиралася розгублена домашня папуга салатового кольору, мабуть, ще не усвідомлюючи драматизму цього ранку для неї, якийсь шанувальник заморської гімнастики стояв у позі застиглого вартового нікого не помічаючи, задивившись на нього, я наткнулася на лаву і прочитала чиєсь прохання, в нотатці, що більше нагадує плач: «Поверніть, будь ласка, за винагороду забуту тут весільну сукню». Повз мене прошурхотів вершник на багатому навороченому ровері і під’їхавши до старої яблуньки, чи груші — здалека не бачила, почав її немилосердно трусити. Селу вона вже не дає повноцінних плодів, вона вже заслужила на спокій, так ні — шаровики і на таких роверах не дрімають.
Виходить, хто не сховався, я не винна. Підглянула, підживилася, як могла — зупинила небідного вершника, і потрібний настрій ось він — є та й усе!
Несе Галя воду...
