Луврські лаври Пінзеля

Після трьох років підготовки Лувр із почестями прийняв твори українського скульптора. Уже наближаючись до одного з найбільших музеїв світу, відчуваю гордість та піднесення: афіші «Йоган Георг Пінзель: бароковий скульптор в Україні XVIII століття» видніють іздалеку. Повішали їх лише декілька днів тому, однак святу це не перепона. Сусіди першого українського автора в Луврі — неабиякі. Поряд із нашою виставкою тут тривають дві інші експозиції: «Рафаель: останні роки» та «Кіпр: між Візантією та Заходом. IV — XVI століття».

Залу Каплиці (колишня каплиця Людовіка XVI), в якій розташована виставка, знайти нескладно. Варто зайти у крило Sully, звернути ліворуч та піднятись крутими сходами на два поверхи вище. Знайти дорогу допомагають вказівники із фото однієї зі скульптур. Заблукати неможливо.

Виставка на перший погляд здається невеликою. Втім, у цьому не надто великому приміщенні можна провести добру годину. Скульптур близько тридцяти, і кожну з них можна розглядати без упину. Кожен, хто хоч раз бачив роботи Пінзеля та піддавався їхнім чарам, — мене розуміє. На додачу, талановиті кураторські тексти: англійською, французькою та іспанською. Їх хочеться читати повільно й зі смаком.

А ще — старі світлини церков у Городенці, Бучачі, Годовиці. На них відмічено кольором та позначено номерами розташування тих чи інших скульптур із представлених на виставці. На двох картах, що ними проілюстровано один із текстів, — географічна ситуація у Східній Європі 1740 р. Позначено не лише кордони Королівства Польського та сусідніх країн, а й усі головні міста Галичини (її збільшено й винесено на окрему карту). Таким чином, відвідувачам запропоновано познайомитися (часто вперше) із цією частиною світу в ту епоху.

Музеєграфія доволі проста. Теракотовим та білим пофарбовані стіни. Невисокі постаменти під монументальними фігурами, двоє вищих, круглих у плані — під скульптурами середнього розміру, розташованими посеред експозиції. У кількох вітринах — найменші твори. Фігурки-моделло із Мюнхена та невелика скульптура Святого Йоакима із церкви Тринітаріїв у Львові.

ПРИСВЯЧЕНО РЯТІВНИКОВІ

Гостей на святі приймає куратор — Гілем Шерф, головний хранитель тутешнього відділу скульптури. Разом із ним — один із головних авторів каталогу Ян К. Островський, професор Ягеллонського університету, директор палацу Вавель (Краків), і Лариса Возницька-Разінкова, директор Львівської національної галереї мистецтв. Ледь представивши виставку присутнім, Гілем Шерф зауважує: її присвячено Борисові Возницькому. Наголошує: без його багаторічної праці вона була б неможливою.

У каталозі, а також у прес-пакеті можна легко натрапити на чудове інтерв’ю, що його він дав свого часу Янові К. Островському. Тому, незважаючи на те, що пан директор не дочекав лише кілька місяців до відкриття епохальної виставки, маємо можливість процитувати уривки з його розповідей про історію повернення Пінзеля. Усе розпочиналося так (переклад із французької): «З дипломом Ленінградської академії я був першим радянським істориком мистецтва у Львові. Я нікого не боявся: моє військове минуле залишало мене поза всяким сумнівом. Я ні в кого не запитував дозволу на те, щоби діяти. Я зрозумів, що коли піду до комітету партії, щоб запитати, чи можу я взяти під опіку Олеський замок, скажімо, — відповідь буде негативною. Отже, я робив те, що вважав за потрібне. Я організовував експедиції з групою колег із Музею українського мистецтва. Ми привезли з Волині іконостаси художника Кондзелевича. Але наша перша експедиція була до села Годовиця, розташованого за декілька кілометрів від Львова. Тоді я ще не мав усвідомлення того, що, аби їх уберегти, треба було забирати всі твори мистецтва на нашому шляху...» А далі були роки пошуків, відкриттів та гірких розчарувань. Іноді вдавалося врятувати цінні твори прямо з-під чиєїсь сокири, іноді ж експедиція прибувала запізно: «Коли я прибув до Монастириська, в церкві уже нічого не було; її перетворили на склад зерна. Я пробув там три чи чотири дні, зустрічався з функціонерами із партії та адміністрації. Я всюди запитував: «Де скульптури із церкви?». Мені відповідали, що їх, мабуть, перевезли до церкви в іншому селі. Я поїхав туди, але нічого не знайшов...» Із монастириських творів Пінзеля вдалося віднайти лише Святу Анну. Її сьогодні теж представлено в Луврі.

ЕКСПРЕСІЯ ДЛЯ ПРОСТОЛЮДУ

Гордість виставки — реконструкція вівтарної групи із села Годовиця: розп’яття у центрі, біля його ніг — янголи, що вклякають. Біля них: Скорботна Богородиця та Святий. Славетні скульптури Пінзеля «Авраам приносить у жертву Ісаака» та «Самсон, який розриває пащу левові» входять до цієї ж групи. Як розповів куратор виставки Гілем Шерф, його улюблена скульптура — Скорботна Богородиця. Він переконаний: особлива сила Пінзеля — у тому, що він працював для простих людей. Промовляючи до неписьменних, а не до еліт, він мусив бути зрозумілим, експресивним та емоційним. Його твори мусили зміцнювати віру та спонукати до співпереживання.

«Стан збереження скульптур із Годовиці був дуже добрим. Позолота, яку ви бачите, збереглася, ми нічого не додавали, лише почистили її. Скульптури, які свого часу були недбало вкриті білою фарбою, переважно не можуть бути повернені до свого попереднього стану. Позолота під ними не збереглася. Одній скульптурі, однак, вдалося повернути той вигляд, у якому вона перебувала за часів Пінзеля. Йдеться про «Святого Йоакима» (Львівська національна галерея мистецтв). Реставратори зробили такі собі «віконця» в шарі верхньої фарби. Таким чином, нам відкрилася незаймана стара позолота. Вирішили доволі швидко: повернути скульптурі її первісний вигляд!»

Над реставрацією працювали львівські та київські фахівці, потреби в допомозі луврських колег не виникло. Як зазначив куратор, «українські реставратори прибули на місце, щоби підготувати твори до виставки. Це було потрібно, адже, скажімо, «Самсон, який розриває пащу левові» складається із семи частин, які необхідно було зібрати». На запитання, скільки транспорту використали для перевезення, сміється у відповідь: «Одну-дві вантажівки, не більше».

Гілем Шерф щиро захоплюється індивідуальною манерою українського митця. Каже: «Погляньте на ці тканини, що ніби розлітаються самі по собі, ці гострі зборки, ці площини, що перетинаються, цю експресію жестів!». Кожна із цих особливостей відображена не лише в масштабних скульптурах, а й у мініатюрних моделло. Десять років тому Мюнхенський Bayeristches Nationalmuseum придбав їх для своєї колекції. Вони теж беруть участь у виставці.

Головний хранитель відділу скульптури вважає Пінзеля стилістично близьким до його баварського сучасника Ігназа Гюнтера, хоч той і працював у значно м’якшій, рокайльній манері. Натомість улюблену в народі паралель з Мікеланджело вважає безпідставною. Воно й не дивно: різний час, різні стилі...

НОВІ ВИМІРИ

На презентації, крім безпосередніх учасників процесу реставрації, наукового опрацювання та публікації творів Пінзеля, був присутній також міністр культури України Михайло Кулиняк. Він висловив сподівання, що ця виставка відкриє Європі Україну.

Вважаймо, що крига скресла. Експозиція Пінзеля в Луврі — не просто шанс показати себе світові, а ще й відкриття нового виміру досліджень для європейських істориків мистецтва, новий вимір знань для всіх відвідувачів виставки та новий виток в українсько-французьких культурних відносинах. Сподіваємося, не останній.