Людмила ЛИТВИНЕНКО: У люблених книжок, як старих добрих друзів, не зрікаються
Прочитала у вашій газеті (від 24 травня 2002 року) статтю кандидата біологічних наук, доцента Віталія Межжеріна «Пізнай самого себе» у цікавій та потрібній рубриці «Мої 10 книг» і замислилася. Пригадався важкий воєнний час... Я розповім про книги, які стали моїми друзями, відкривали світ прекрасного, допомагали переживати лихоліття, вселяли віру в те, що настане Перемога.
Щодо книг мені дуже пощастило. Майже перед війною батько купив у київському букіністичному магазині дві великі товсті книги дореволюційного видання. Папір у них був тонкий, але добротний, міцний, і тому кожна з них містила повні зібрання творів О.С.Пуш кіна та М. В. Гоголя . Уявляєте, яка це була краса! Набагато пізніше я дізналася, що переді мною — класики російської та світової літератури, а тоді я була просто вдячна батькові за ці дві чудові книжки. У першій з них були багаті ілюстрації, що гармоніювали зі змістом. Їх подовгу і незлічену кількість разів розглядала у 1941 році я, школярка, яка закінчила лише два класи. Можливо, ці високохудожні ілюстрації до казок, поем та прози великого поета й письменника пробудили у мене бажання малювати. І хоча художницею я не стала, це стало у нагоді пізніше, у студентські роки, на біофаку Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
На час початку війни я добре читала, проте любила більше слухати дитячі вірші та оповідання, які читала мені мама. Тепер же я одразу стала... дорослою; під час війни діти швидко дорослішають. А тому буквально «накинулася» на ці дві книги (звичайно, розділяючи їх у часі — першим був Пушкін); стала, того не усвідомлюючи, займатися самоосвітою. Навчання у школі припинилося, але два великi класики стали для мене справжніми Вчителями.
У воєнні роки я весь час перечитувала чудові твори і непомітно вивчила напам’ять багато віршів О. С. Пушкіна. Запам’ятовувалося легко, само по собі. Вивчила фрагменти з «Капітанської дочки» , а також — iз «Мертвих душ» М.В.Гоголя, зокрема, на гастрономічну тематику, можливо, ще й тому, що вона була для мене особливо значущою у той час. Усе це збереглося в пам’яті й досі. Виникало непередаване відчуття чогось світлого, радісного, зачарування поезією. Тепер я розумію: це був магічний вплив Книг.
Війна, всупереч прогнозам дорослих, затягувалася. Але куди б не закидала нас вона, ці дві книги переїжджали з нами і були постійними моїми супутниками. На щастя, незважаючи на численні переїзди, вони збереглися та досі займають почесне місце у книжковій шафі сина-бібліофіла.
Інші мої 8 книг воєнних років потрапляли до нас чисто випадково, навіть не пригадаю іноді від кого, і часто безслідно зникали; або від сусідів, і тому їх потрібно було швидко повертати. Але мені щастило і з «випадковими» книгами. Так, через кілька місяців після початку війни до мене потрапив роман Л. М. Толстого «Війна і мир» . Природно, у тому віці я не могла здолати і осмислити цей найвизначніший твір. До нього я неодноразово поверталася пізніше, в юності та у зрілі роки, але перший дотик до рядків цього роману відбувся... Тоді, пам’ятаю, я читала вибірково, тільки те, що було мені доступним і близьким — про дівчаток-підлітків Наташу та Соню, їхню напівдитячу наївну закоханість, ту атмосферу, яка панувала у домі Ростових, і, звичайно, запам’ятався перший бал Наташі... Мою увагу привертали французькі слова, звертання, прийняті в аристократичних колах. Одним словом, читала «Мир» без «Війни». Батальні сцени мене не цікавили. Можливо, тому, що війна була поряд, і читати про неї просто не хотілося. Вже у перші місяці війни я втомилася від падаючих бомб і снарядів, бомбосховищ, постійного недоїдання.
Пізніше, коли розпочався наступ наших військ і визволення України, до моїх рук потрапили два ілюстрованих томи з серії «Пригодницької літератури» — «П’ятнадцятирічний капітан» Жюля Верна та «Вершник без голови» Майна Ріда , від яких я була у захваті, співпереживаючи з героями цих книг.
У нашій сім’ї склалася добра традиція. Довгими зимовими вечорами 1945 року батько (коли він не чергував у військовому шпиталі) читав уголос книги, які знов-таки вдавалося діставати на деякий час, мама штопала зношений одяг, а я вчилася в’язати. Саме тоді познайомилася з творами Віктора Гюго («Людина, яка сміється» та іншими). До романів французького класика я повернулася у зрілі роки, але те перше враження залишилося незабутнім. І ці тихі сімейні літературні вечори я не проміняла б на багато сучасних телепередач iз нескінченною рекламою. З цікавістю слухала твір Дмитра Григоровича «Проселочные дороги» . І нехай цей російський письменник тепер не так широко відомий, його повісті вельми цікаві та повчальні. Більше Д.Григоровича я не читала, але з того часу запам’яталася фраза, що насмішила — «великий критик iз Горшкова». Цей вираз я завжди повторювала, коли йшлося про «горе-критиків» усього і вся.
Особливо сильне враження справило на мене читання «Кобзаря» великого Тараса Шевченка . Його вірші та поеми надалі я не просто читала, а вивчала, осмислювала, співала пісні на його вірші «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи...»
Часто читав батько А. П. Чехова , його невеликі оповідання. До улюблених «Каштанки» та «Беглеца» , які я знала ще до війни, додалися «Лошадиная фамилия» , «Медведь» і багато інших чудових творів. Зовні Чехов нагадував батька, та й за професією був також лікарем. Споріднювало їх, на жаль, одне й те саме захворювання легенів. Я була зачарована глибиною і, як потім зрозуміла, психологією чехiвського короткого оповідання, неперевершеним майстром якого він був. Чехов став моїм улюбленим письменником на все життя. Не випадково, що першим передплатним виданням на зароблені мною гроші були його повне зібрання творів.
Із задоволенням слухала роман Віктора Гюго «Знедолені» . Історія зі свічниками була повчальною, а добра рука, що підхопила важке відро у маленької дівчинки, згадувалася багато разів, у важкі хвилини життя, коли так потрібна була допомога, фізична та моральна!
Ось, мабуть, і усі десять книг, які допомогли мені пережити важкі воєнні роки. Звичайно, у повних зібраннях творів О. С. Пушкіна і М. В. Гоголя було безліч творів. І я сама дивуюся зараз, як мені легко вони давалися, незважаючи на підлітковий вік.
У студентські роки я читала художню літературу з ручкою в руках, виписуючи цікаві думки, осмислюючи прочитане. Це, швидше, можна назвати не читанням, а вивченням письменницької спадщини. Думаю, що я не просто читала, а також вивчала (хоча й без виписок) твори Пушкіна та Гоголя у той далекий воєнний час. Вивчення художньої літератури відтоді стало моєю потребою, передднем входження до Храму Науки.
І, звичайно, не має значення, скільки книг людина прочитає за своє життя. Важливо, ЩО він читає і ЯК читає. У зв’язку з цим мене зацікавило питання, порушене у вашій газеті. Герман Гессе вважав, що іноді достатньо і півдюжини книг, якщо це — змістовні твори, і людина обмірковує, аналізує прочитане. Інший же, читаючи без розбору, що потрапить під руку, не вникаючи у суть прочитаного, може прочитати дуже багато книг, але все це — даремно. Кількість не перейде в якість.
Однак існує й інший погляд щодо кількості «головних» книг, які належить прочитати людині. Так, Ісаак Бабель, за спогадами його дружини, був переконаний, що кількість книг, яку повинна обов’язково прочитати кожна людина для своєї освіти (не за дипломом — це, як кажуть у Одесі, «дві великі різниці»), відповідає приблизно 100. При цьому він, як і Г. Гессе, застерігав — читання всього підряд не дає жодної користі та є пустою тратою часу. І.Бабель склав список, на його погляд, потрібних книг. До цього списку увійшли античні поети та філософи Гомер, Геродот, Лукрецій, Светоній, а далі були класики західноєвропейської літератури — Свіфт, Сервантес, Стендаль, Меріме, Флобер. На жаль, інших письменників дружина І. Бабеля не наводить. Однак, я впевнена, що в цьому списку були й класики української, російської, єврейської літератури. Я б обов’язково включила чеських та польських письменників, а також мудрі казки різних народів, які вчать уму-розуму не тільки дітей, але й дорослих.
Скільки я прочитала за своє життя книг? Їй-Богу, точно не знаю. У зрілі роки я записувала, підраховувала, даючи одною-двома фразами оцінку. В іншому зошиті зазначала, що потрібно було прочитати. Десь ці записи лежать серед величезної кількості паперів, блокнотів, зошитів, щоденників. Усі книги були, як правило, цікавими, розширювали мій світогляд. У студентські роки я вела вже суворий відбір книг для читання. Час дуже цінувала, не хотілося його витрачати даремно.
Г. Гессе писав, що з роками кількість книг, які хотілося б мати під рукою, зменшується. З цим важко не погодитися. Які книги я хотіла б мати завжди поруч із собою після усього прочитаного? Як не зрікаються старих і добрих друзів, мені необхідне товариство книг, з якими ділила гіркий та радісний час свого життя. Це, як і раніше, повні зібрання творів О. С. Пушкіна та М. В. Гоголя — моїх перших Просвітників, «Війна і мир» Л. М. Толстого, твори Т. Г. Шевченка та А. П. Чехова . До цієї «воєнної» п’ятірки тепер я додала б лірику М. Ю. Лермонтова та поезію Лесі Українки . Ця мужня жінка завжди викликала у мене захоплення і була прикладом високої творчої працездатності та боротьби з важкими недугами. Далі — твори О. І. Купріна , якого за майстерністю коротких психологічних оповідань і повістей ставлю нарівні з А. П. Чеховим. І, звичайно, казки Г.-Х. Андерсена , що полюбилися мені, а також твори Марка Твена . Усі перераховані 10 книг мені хотілося б час від часу перечитувати, відкриваючи у них для себе нові нюанси, отримувати величезну духовну насолоду, як при спілкуванні з розумними та вірними друзями.
