Людська рента

Первинна організація Незалежної профспілки гірників України шахти «Никанор-Нова» напередодні Нового року висловила недовіру всьому керівництву НПГУ на чолі з його головою Михайлом Волинцем.

Формулювання постанови №1 звітно-виборчої конференції, що відбулася в Зоринську на Луганщині, із усією революційною прямотою та безкомпромісністю обґрунтовують прийняте рішення. Керівництво НПГУ звунувачують у «порушенні Статуту організації, інтриганстві, зрадництві профспілкових принципів і інтересів, дискредитації профспілки». А створювалася Незалежна профспілка гірників України саме для захисту прав та інтересів гірників на противагу ППВП — профспілці працівників вугільної промисловості, яку звинувачували в сервільності щодо влади й зневазі корінних інтересів простих шахтарів.

Цей випадок унікальний — у НПГУ 120 первинних організацій, і нічого подібного жодна з них не робила.

Тим часом, цьому нерядовому факту передувала ціла низка подій, пов’язаних зі спробами профспілкової організації відстоювати права шахтарів у невеличкому містечку Луганської області, одному з десятків, що потрапили в жорна так кострубато проведеної реформи вугільної галузі. Розповісти історію скандалу неможливо без невеличкого екскурсу в минуле.

ПРО ЗАГАЛЬНІ СПОДІВАННЯ ТА ВИЧЕРПАНІ РЕСУРСИ

Про містечка, подібні до Зоринська, сказано чимало — журналісти, побувавши в подібних зоринськах, шоковані побаченим, пишуть потім страшилки одна яскравіша за іншу. І є про що писати: розвалені й розграбовані шахти, напівзруйновані «об’єкти соцкультпобуту», забиті вікна покинутих квартир і забиті дошками навхрест двері цілих під’їздів, покинутих своїми мешканцями в пошуках кращої долі, грубки-буржуйки, вода з колонок, відсутність узагалі будь- яких комунальних зручностей і засобів зв’язку, жебрацьки вдягнуті старі й діти з напрочуд дорослими очима за майже повної відсутності молодих людей... І все це — в ще років 10— 15 тому цілком благополучних гірняцьких селищах, що забезпечувалися не гірше столиці. Сьогодні їх називають депресивними територіями, і ніхто не знає, що буде з ними в найближчому й віддаленому майбутньому.

Отож, Зоринськ. 1998-го в цьому невеличкому містечку при великих урочистостях, оптимістичних заявах і загальних сподіваннях на краще відкрилася нова шахта. Перша за роки незалежності України, та що там — перша побудована за всю історію існування СНД, «Никанор-Нова» була оголошена символом відродження вугільної галузі в країні. Роботу одержали сотні гірників, і не тільки із Зоринська. Чоловіче населення Байрачок, Замковки, Сабовки, Малоіванівки й ще декількох селищ і сіл у майже повному складі працювало, та й зараз працює на шахті.

Тоді Міністерство палива та енергетики передало підприємству два нові й дуже дорогі вугільні комплекси й прохідницький комбайн. Спочатку вугілля добували багато — 1300—1400 тонн на добу. Але шахта залишалася недобудованою й надану передову техніку в повному обсязі використовувати не могла. Отут і сталася перша колізія, що призвела, зрештою, на думку тодішнього мера міста, а нині голови заколотного осередку Миколи Козюберди, до банкрутства шахти з усіма наслідками. «Річ у тім, що шахта була державним підприємством, але Мінпаливенерго передало функції керування ХК «Луганськвугілля». А його керівництво вирішило перекинути нову техніку на шахту «Луганська», мотивуючи це можливістю більш ефективного її використання. А нам натомість дали старе, хоча й відремонтоване устаткування. Воно через деякий час вичерпало свій ресурс, і працювати на «Никанор-Новій» стало не на чому», — так описує ситуацію профспілковий лідер Микола Козюберда.

ШАХТАРІ ПРОСЯТЬ ПОЛІТПРИТУЛКУ

Після цього видобуток вугілля різко знизився, людям перестали нормально платити — видавали лише 10—15% від зароблених сум. А шахта була й залишається практично єдиним підприємством, що платить податки в невеликому містечку. Крім неї, працюють ще тільки кілька бюджетних організацій, пасажирська й вантажна залізничні станції, РЕС. Слідом за поступовим умиранням шахти, що, нагадаємо, дійшла до банкрутства, деградувало й містечко...

Улітку 2002 року призначений директор Віктор Солодовников навіть припинив роботу шахти через те, що весь доход від видобутку вугілля негайно витрачався — устаткування потребувало ремонту. Робітники видобувних спеціальностей у цей період у шахту не спускалися, велися тільки роботи з демонтажу зіпсованої техніки й монтажу нової лави, яку інвестувала корпорація «Кераміст».

Тим часом, жити стало зовсім тяжко — без газу, тепла, води, телефонного зв’язку й виразних перспектив. 1 лютого 2003 року з ініціативи профспілкових лідерів відбулися збори трудового колективу. Вони прийняли резолюцію про відряджання своїх представників до Мінпаливенерго з вимогою розвивати «Никанор-Нову» й звернення до Президента про забезпечення жителям міста їхнього конституційного права на життя. А видобуток вугілля на шахті вирішили припинити. Страйк прохідників і робітників очисного вибою тривав два тижні. Микола Козюберда: «Увесь цей час з нами вели переговори. Навіть не переговори, а домовленості — переконували, що слід зважити на становище, що скоро буде краще... Але гарантій виплати зарплати не давали. Потім приїхав тодішній директор департаменту вугілля Мінпалива Микола Красько, обіцяв розв’язати проблеми... Загалом, роботу відновили. Люди не можуть не працювати, адже бездіяльність убиває. І завжди є надія, що ситуація вирішиться».

Акція була певною мірою дієвою — з людьми почали розмовляти, виплатили якусь частину зарплати. А головне: як має бути за законом, оформили трудовий конфлікт, і держава визнала справедливість вимог шахтарів, про що є відповідний документ, надісланий Службою посередництва й примирення при Президенті.

І все-таки проблеми не розв’язувалися. Тоді політично грамотні профспілкові активісти підготували й 1 травня 2003 року провели перші в місті, та практично й в області, громадські слухання про порушення конституційних прав трудящих. Попередили за два місяці міську владу, яка миттєво впала в ступор від такої, небаченої досі, витівки, але за два дні до слухань довідалися, що в цей день на тій самій (єдиній у місті) площі проводитиметься святковий концерт за участю дітей. Так чи інак, після обов’язкової в таких випадках гри в перетягування каната з місцевою владою, слухання провели. У них взяло участь кілька суспільних правозахисних організацій, депутати міської ради, народний депутат України, член ЦК ППВП (профспілки працівників вугільної промисловості, що існує паралельно з НПГУ й значно численніша). Це були перші громадські слухання в області. Їхнім результатом стало сенсаційне звернення шахтарів до посольств більш як 20 країн світу з проханням про надання політичного притулку. Українські та російські стрічки новин, світові інформаційні агентства опублікували повідомлення про цю унікальну подію.

СПРОБА №2, АБО КОНФЛІКТ ЗАГОСТРЮЄТЬСЯ

Навряд чи шахтарі були настільки наївними, що вірили в реальність того, про що прохали. Як і слід було очікувати, частина посольств відповіла відмовою (мовляв, притулку слід просити, перебуваючи за кордонами своєї країни, а не всередині її), деякі зовсім ніяк не відреагували. Але назву маленького шахтарського містечка на Донбасі запам’ятали багато людей. Хтось назвав це наївною демонстративною витівкою, хтось — продуманим піарівським ходом, але акція була дієвою.

14 травня на шахту прибуло керівництво корпорації «Кераміст», інвестора «Никанор- Нової». Генеральний директор запевнив, що до введення нової лави платитимуть 80% зарплати, але регулярно. Фірма також зобов’язалася вирішити питання життєдіяльності міста. І дійсно, багато своїх обіцянок виконала, допомогла місту. Держава виділила два мільйони гривень на ремонт водогону й 1 млн. — на будівництво резервного автономного водопостачання. Щоправда, голова первинної профспілкової організації й тут вставляє свої п’ять копійок, заявляючи, як хазанівський герой, мовляв, левам у зоопарку не докладають м’яса: «Мільйон гривень уклали, побудували, а вода все одно, виявляється, не подається — свердловину не промили. Ми звернулися до Мінпаливенерго з проханням розібратися». І звіт про телефонізацію Зоринська профспілкові активісти вважають, м’яко кажучи, надто оптимістичним — кажуть, дали всього 15 трубок радіозв’язку, це проблеми не вирішує.

Взагалі, майже відразу почали готувати нові слухання. Така бурхлива активність, звісно, не викликала захвату влади. «Але ж громадські слухання — це практично єдиний ефективний демократичний механізм спілкування народу з владою, — впевнений Микола Козирєв, голова Громадського комітету захисту конституційних прав і свобод громадян. — Чим більше громадських організацій створюють люди, які визначилися у своїх поглядах, тим вищими є їхня самосвідомість, почуття гідності, тим ширше вони використовуватимуть цей ефективний важіль тиску на владу».

Така активність однак і серед профспілкових лідерів вищої ланки отримала дуже неоднозначну оцінку. Тим більше що 27 листопада 12 членів зоринського осередку звернулися до голови НПГУ, народного депутата України Михайла Волинця з відкритим листом. Вищому керівнику НПГУ дорікали тим, що він доклав недостатньо зусиль для вирішення питань своєчасної виплати зарплати, забезпечення гарантованого мінімального тарифу оплати праці, погашення заборгованості. Хід у відповідь був миттєвим — рішенням керівництва НПГУ Миколу Козюберду зняли з посади голови первинної організації й узагалі виключили з лав Незалежної профспілки гірників України. Щоправда, погляди на мотивацію подібних рішень у конфліктуючих сторін дуже різняться. Козюберда вважає, що постраждав за критику й високу активність у відстоюванні інтересів гірників, а Волинець вбачає в діях Козюберди підступи й інтриги своїх політичних опонентів, які руками простих членів НПГУ намагаються усунути його з посади.

Ось що цікаво — грізне слово «дискредитація» вживають обидві сторони конфлікту, абсолютно симетрично обвинувачуючи один одного в цьому діянні. Щодо проблем гірників Зоринська Михайло Волинець чітко своєї позиції не висловив, ідею громадських слухань без особливого ентузіазму схвалив, але конкретизувати щодо ситуації на «Никанор-Новій» не став — послався на велику зайнятість: «Те, що мені в Зоринську висловили недовіру, трагедією не вважаю. У нас 120 первинних організацій, і думка однієї з них погоди не робить!»

Дивне й інше — відносини зоринських шахтарів-членів НПГУ з обласною владою пасторальними не назвеш, навпаки, вони завжди були доволі напруженими, а тут Михайло Волинець говорить про якусь змову облдержадміністрації із цими карбонаріями...

Виключення свого лідера з НПГУ й зняття його з посади на «Никанор-Новій» не підтримали. Навпаки, 26 грудня на звітно-виборчій конференції, суміщеній з черговими громадськими слуханнями, була прийнята постанова, у першому пункті якої сказано: «Визнати рішення НПГУ від 5.12.03 про виключення з членів НПГУ і звільнення з посади голови первинної профорганізації НПГУ шахти «Никанор-Нова» Козюберди М.І. несправедливим і незаконним, таким що грунтується на неправдивій інформації, помилкових судженнях і тлумаченнях». Далі від верхівки НПГУ (а Михайло Волинець особисто був присутній на конференції) делегати вимагали вибачень і засудили недемократичний стиль керівництва. А Козюберду відновили в профспілці й переважною більшістю голосів знову обрали головою первинної організації. Її члени сповнені рішучості знову готувати громадські слухання — адже нерозв’язаних проблем на шахті й у Зоринську залишається багато.

ЩО ДАЛІ

Тим часом, ці труднощі абсолютно типові для всіх шахтарських містечок і селищ, яким не пощастило потрапити під коток реструктуризації вугільних підприємств. Правозахисник Микола Козирєв вважає, що галузь залишається заручницею тієї трагічно суперечливої ситуації, що склалася в країні, яка реформує свою економіку: «Ми декларуємо будівництво ринкової економіки, але система керування майже без змін залишилася з часів СРСР. Тоді багатство вироблялося в регіонах, вилучалося й відправлялося в центр, який потім щось направляв назад у регіони. Саме «щось», на свій розсуд. За роки незалежності ця система не зазнала істотних змін. Але в СРСР неефективна, нерентабельна галузь — а вугільна промисловість Донбасу завжди була такою, бо собівартість видобутку вугілля тут дуже висока — компенсувалася за рахунок нафтогазових грошей, природної ренти. В Україні цього багатства немає, тому всі проблеми покриваються за рахунок «людської ренти»: людям не платять зарплату чи вчасно платять у неповному обсязі, роками затримують допомоги... Робітники — перші й головні жертви цієї системи. От, наприклад, лише через заниження тарифів на шахті Баракова кожна шахтарська родина недоотримала 2003 року майже тисячу гривень.

«Облдержадміністрації змушені постійно щось випрошувати в центрі, створюючи для цього СЕЗ, присвоюючи містам і селищам статус депресивних територій. Це дуже гальмує ринковий розвиток країни. Тут списи ламаються навколо виборів президента, але ж головне в країні не це. Головне — як улаштувати видносини центра й регіонів», — упевнений Микола Козирєв.