Люди та інститути

Приїжджий іноземний бізнесмен, не теоретик, а суто практик, так охарактеризував фундаментальну відмінність між нами і ними: «У вас правлять ЛЮДИ, у нас — INSTITUTIONS».

Ця відмінність, — люди та інститути, — породжує відмінність у завданнях, що стоять перед тими, хто переживає про краще правління. Під час правління людей справа зводиться до пошуку найбільш гідних, яким і ввіряється влада. Під час правління інститутів увага зосереджується швидше на вдосконаленні установ і процедур, що забезпечують майже автоматичну роботу всієї системи і виключають чи істотно зменшують шкоду у разі проникнення до неї нечесної або некомпетентної людини. Хтось вельми влучно відзначив: демократія — це процедура. Цікаво, що пошук найбільш гідного у «просуненій» посттоталітарній країні, мабуть, стає першою турботою не демосу, а нинішнього Президента. У Росії це завдання, принаймні, на деякий час вирішене, тепер черга за Україною. Виявляється, що можливе правління людей як правління інститутів.

Ці міркування про людей і інститути з’являються саме сьогодні не випадково. У епоху перебудови здавалося, що демократія — це відкриття заходу, яке як деяку технічну новацію можна використовувати у будь-якому суспільстві. Напирали, головним чином, на ідеї, бо звикли, що ідеї стають матеріальною силою, коли опановують масами. Можливо, це й так, якщо довше почекати. Але нам кортить. І ось, відчуваючи, що нічого не виходить, що все культурне, будучи перенесеним на цей грунт, вироджується у терни та будяки, ми хочемо ці невдачі пояснити. І з’являється те, що можна назвати культурологічним підходом у політології. Чи не йде справа так, що у нас завжди правили люди, і це — деяка культурна константа, а у них, з часів великих революцій, правили здебільшого інститути? ТОРЖЕСТВО ПОЛІТОЛОГІЇ

Це правління людей добре відчувається за нашими ЗМІ. Те, що вони до крайності політизовані, — це очевидно. Але про що пишуть вони і кажуть? Про «людські відносини» на Олімпі. Про склоки, підсиджування, амбіції і образи, розмови когось з кимсь про когось. Те, що раніше говорилося на кухнях для розвитку чуток, сьогодні всерйоз обговорюється під виглядом політології. Ось якась особа три дні не з’являлася на люди. Відразу запитання, версії, гіпотези…Політологія взагалі стає наукою номер один. І мало хто дивується тому, що політики немає, а політологія процвітає. Бо все зводиться до називання наших реалій, чогось властивого нашій культурі, у якій політика як феномен ще не сформувалася, їх словами, тобто явища однієї культури описуються лексикою іншої культури. У світлі цього факту цілком доречне запитання: а чи є у нас, як кажуть, за великим рахунком, парламент, президент, кабінет міністрів, поліція, конституція, приватна власність, ринок та інші атрибути демократичної держави? Чи не нагадує все, що відбувається у реальності (і у політології), ситуацію, коли Монголію оголосили країною, яка стрибнула із середньовіччя прямо у соціалізм? Щоб сходилися кінці з кінцями у теорії.

У Росії про це пишуть і кажуть прямо. Ось Максим Соколов: «конституция Росии — монархическая…государь из уступки духу времени именуется президентом». Прем’єр-міністр — «первый слуга государя, лично им избираемый по признакам одаренности и верности». Ця «уступка духу времени» просто чарівна. Це просто означає, що західняки перемогли і виявили свою владу переможців у тому, у чому вона, передусім, від віку виявлялася — у перейменуванні реальності. А згадане вище розведення «нас» по різних державах, я називаю щасливим для нас випадком тому, що у нас усього того, про що пише М.Соколов трохи менше. І не тому, що ми такі «просунені», а внаслідок знов-таки історичного випадку — нашого у минулому становища околиці імперії.

РОЛЬ КОНСТИТУЦІЇ

Якщо ми вибрали шлях, який можна назвати шляхом «від правління людей до правління інститутів», отже, треба поступово вводити норми і процедури, що обмежують владні дії окремих осіб. Такі норми і процедури, взагалі кажучи, задані конституцією. Сьогодні вислови на зразок «народ є сувереном», «конституція є суспільним договором» сприймаються як пусті декларації. Щоб вони наповнилися конкретним значенням, треба пригадати про їх походження. Історично конституції в Європі з’являлися як юридичні акти, що обмежують владу однієї особи — монарха. Одне із значень слова constitutio — визначення, тобто встановлення меж, кордонів. Про хід цього процесу красномовно свідчить його результат — політичний статус нині царюючих персон у деяких європейських державах. А, з іншого боку, в етимологічному ланцюжку constitutio>constutio>statuo>sto вбачається головне значення — щось, що довго стоїть, навіки затверджується, інваріантне відносно смертних людей. Владні обличчя приходять і йдуть, а конституція перебуває у незмінному вигляді — таке тут значення. Як сам народ у порівнянні з тим, хто править ним. Яскравий приклад такого довготривалого перебування, яскравий тому, що єдиний, — Конституція США. Ось вже третє століття вона незмінна, якщо не вважати Поправок, більшість з яких було внесено у перші двадцять років дії Конституції.

За тривалої дії Конституції держава починає нагадувати побудовану за планом споруду. У великій будівлі з одного приміщення у інше можна пройти різними шляхами. Є найкоротший шлях, він, природно, єдиний. Так ось, нікому з тих, хто знає план будівлі та володіє нормальною психікою, не спаде на думку пошукати шлях ще більш короткий. Його просто немає. Ходіння коридорами — це виконання процедур. А під час правління людей дуже хочеться пробити свій, найпряміший шлях, зламавши при цьому півбудинку.

У посттоталітарних країнах конституції творяться під ОСІБ, під тих, які при владі сьогодні, і тому можуть так творити. Отже, треба чекати, що перша особа, яка змінить при владі нинішню першу особу, спробує змінити конституцію під себе. Це боротьба людей та інститутів. Нічого більш далекого від конституційного процесу, ніж ця метушня, не існує. Поки люди, схоже, перемагають. Найяскравіший вияв такої перемоги можна спостерігати під час зміни першої особи. У правлінні інститутів ця зміна означає тільки зміну політичної лінії. Команда першої особи — дійсно команда. У масштабах навіть великої країни це — які-небудь два десятки осіб, які займають провідні позиції. Але практично всі клітини величезного організму залишаються на своїх місцях. Інститут під назвою «держава» продовжує функціонувати, як функціонує машина. Величезний, живий, у прямому значенні, апарат є субстанцією цього інституту. Власне, інститути — це люди, пов’язані процедурами. Тим часом за правління людей після зміни першого йде зміна практично всіх хоч трохи значущих фігур. Незайманими залишаються двірники, листоноші, сантехніки ЖЕКів тощо.

ТРАГЕДІЯ ПЕРШОЇ ОСОБИ

За правління людей становище першої особи трагічне через його цілком особливий статус. Рівного йому немає, він на самому верху, а всі — унизу. Він один дивиться вниз, всі інші — вгору, на нього. Перша особа поступово розслабляється, бо всі грають з нею у піддавки. Здавалося б, так просто: набери мудрих радників, влаштовуй обговорення, а сам вникай, роби висновки. Але радники не ликом шиті. Вони залежні, вони знають, що для першої особи, розслабленої відсутністю боротьби, найправильніша думка і найкраще рішення це — його думка і його рішення. Мистецтво радника, звідси, полягає у тому, щоб зазираючи першій особі до рота, здогадатися, що вона хоче почути.

Перша особа трагічно самотня. Для мене символ цієї самотності — Сталін, який помирає на підлозі. Після удару, що трапився, ніхто з найближчого йому оточення довгий час не насмілювався до нього підійти.

ПРИРОДА ІНСТИТУТІВ

Інститути визрівають в еволюційному процесі, схожому на застигання гарячої рідини. Можливо, це не просто метафора. Можливо, гігантський катаклізм на зразок революцій, вивільняючи величезну енергію, дійсно розігріває суспільство. Колишні структури розплавляються. Ідеї і цінності, що привели суперактивну, пасіонарну частину суспільства до катаклізму — майбутні центри кристалізації. Реальні соціальні дії людей, які прониклися цими ідеями і цінностями, застигають у нормах та інститутах. Інститути є нібито застиглими діями. Так само, як за К.Марксом, є жива праця — активне застосування енергії тут і тепер, — і є праця мертва, застигла — існуючі протягом тривалого часу матеріальні структури. Таким чином формується Система.

КРОК НАЗАД

Система, з якою наше суспільство болісно розлучається, як і будь-яка система, обмежувала свавілля окремих осіб. Загалом вона залишалася правлінням людей. Однак локально, внаслідок довготривалості її існування, відчувалося правління й інститутів, принаймні процедур. Свобода, що звалилася як сніг на голову, ослабила це правління. А правління людей почало набирати силу. Цілком очевидно, що рівень адміністративного свавілля сьогодні набагато вищий, ніж при радах, корупція більш ширша.

Свобода — благо. У розкріпаченій людині прокидаються творчі сили. Однак їх орієнтація може бути різною. Сталося так, що, відмінивши масу формальних обмежень тільки тому, що вони формальні, і віддавши справу добромисному розсуду, нові люди просто розв’язали собі руки. У результаті добромисність, що передбачає користь справи, часто перетворюється у щось, що передбачає тільки СВОЮ користь. Ненормально багато людей у державі вирішують, передусім, свої питання, а не державні. Можливо, свобода не для нас? Можливо, мав рацію О.Герцен, котрий казав, що «нельзя людей освобождать в наружной жизни больше, чем они освобождены внутри».

ДВА КРОКИ ВПЕРЕД

І все-таки у нас є перспективи. Збільшується кількість вільних людей, які бажають жити ТУТ, а не ТАМ, за формальними правилами, що виключають будь-який розсуд, навіть добромисний. Про добромисний розсуд добре, на мій погляд, сказав Кант: «вітчизняний уряд — найбільш деспотичний уряд». Далі збільшується кількість людей, які не пишуть слізні скарги і не простоюють у чергах перед високими кабінетами, а за допомогою приватних юристів подають позови до судів. Ніщо сьогодні для нашої держави не є таким важливим, як створення справді цивілізованого суду. Сподіваюся, що зростає і кількість бізнесменів, згідних платити нормальний податок, які люто ненавидять корумповану владу і вирішують свої справи без допомоги «крыш». Їм потрібно самоорганізуватися. А тим, хто має смак до політики, йти у владу. Сьогодні звідти для справи правління інститутів можна зробити більше, ніж звідси. При владі такі люди вже є, їх одиниці.

Хеппі енд? — спитаєте ви, читачу. А що робити? Невже це — правда, те, що нам призначено вічно жити при правлінні людей?

ПОГЛЯД ЗБОКУ

«Уперед», «назад» — це ціннісна термінологія. Ми не хочемо свавілля — правління людей, тому що не хочемо обмеження нашої свободи. Ми міркуємо так: якщо вже обмежувати, то всіх однаково. Мисляча так людина хоче правління інститутів. Вона вимагає рівності всіх перед законом. У свавіллі вона бачить тільки зло. А добре б, відвернувшись від ціннісного виміру, подивитися збоку, чи так: побачити плюси у правлінні людей і мінуси у правлінні інститутів. Тоді виявиться, що ці два види правління самі по собі не хороші і не погані. Просто одні люди віддають перевагу одному, а інші — іншому. У чому головний плюс правління людей? У надії на людське співчуття. У мене біда, і я звертаюся до знаючої, могутньої, милосердної людини. Особисто. Ми з нею один на один. Я вірю, що Вона може мені допомогти, я сподіваюся. За такого правління майбутнє відкрите. Я вірю, що Вона вилікує мене, нагодує, захистить, бо все у її руках. Вона — це Бог, добрий цар, люблячий батько. Мінус правління інститутів — панування необхідності, детермінізму. Гранично це правління вироджується у машину, у сліпо та бездушно діючу природу. Тут немає любові, співчуття, тепла. Все людське випарувалося. Це як оголений електричний провід: при дотику струм ударить будь- кого — і президента, і бомжа. Тепер ясно, що ці два види правління є абстракцією, тезою та антитезою. І після багатьох зіставлень хочеться тепер рівності перед законом для ВСІХ, і особливого, співчутливого, людського ставлення до МЕНЕ.