Людина світоглядному «поділу» не підлягає
Від першого й до останнього подиху людину супроводжують, бережуть її, дбають про здоров’я тіла та духу, дарують їй сили, віру та порятунок дві «сестри» — медицина та релігія. Не випадково більшість чудес, що їх здійснив Христос, пов’язані саме зі зціленням, до перших апостолів належить цілитель Лука, основоположником української медицини по праву вважається перший київський «лєчєц», монастирський лікар святий Агапіт печерський, а лікарні започатковувались при монастирях та церквах.
Є в нашому житті певні незмінні в історії людства абсолюти — горе і самотність, старість і хвороби, зрештою смерть. Природними союзниками в намаганні оздоровити дух і тіло людини, втішити і дати надію виступають лікарі та духовенство. Милосердя — ось ключове слово і для лікарів, і для тих, хто лікує молитвою. На цьому наголошував, відкриваючи минулого тижня другу наукову конференцію «Медицина і релігія» в Києві, присвячену 2000-й річниці Різдва Христового професор, доктор медичних наук Володимир Войтенко.
Медицину і релігію ріднить багато спільного, але цілком очевидно, що такий природній симбіоз поки що не привів до плідного, ефективного їхнього співробітництва. Що заважає їхній співпраці? Як ставиться Церква до наукового прориву в генетичній та репродуктивній медицині, до пересадки та вирощування людських органів, до абортів, евтаназії, клонування? Чи готові сьогодні медики, представники духовенства пліч- о-пліч виконувати велику гуманістичну місію, яку заповідав Ісус (Євангеліє від Матвія): «І закликав Він 12-х своїх учнів, і владу їм дав, щоб оздоровляли всіляку недугу та неміч всіляку»? З такими запитаннями звернувся кореспондент «Дня» до учасників шанованого зібрання.
Академік АМН України, професор, доктор медичних наук Любомир ПИРIГ: «Відомо, що глибоко віруючі люди швидше одужують, навіть у безнадійних випадках довше живуть, легше переносять важкі хвороби та страждання. Остання обставина має неабияке значення для перебігу хвороби. Адже поряд з соматопсихічним, коли хвороби впливають на психіку, існує психосоматичний зв’язок, коли відповідний настрій, націленість на перемогу, помножені на безмежну віру, можуть сприяти нормалізації фізичних процесів організму. Я належу до тих лікарів, які вірять у все, що допомагає».
Для розвитку співробітництва представників медицини і духовенства потрібна лише добра воля обох сторін. І процес співпраці, переконаний Л.Пиріг, пішов би значно швидше, якби не було розколу в українській церкві. Скажімо, задум спорудити на території Національного медичного університету в Києві каплицю святого Агапіта міг просто закінчитися скандалом, оскільки за право патронувати її почали змагатись одразу кілька конфесій. Аби не нагнітати пристрасті, вирішено було від будівництва відмовитись. Україні, переконаний професор, потрібна єдина Помісна Церква, що сприяло б і згуртуванню нації, і контактам медицини та релігії.
Про красномовний випадок з каплицею нагадав також професор, доктор медичних наук, проректор медуніверситету з виховної роботи Іван ПАРПАЛЕЙ. На його думку, ідеальний лікар — високоосвічений фахівець, вихований на засадах християнської моралі, високих якостей особистості. Колись студенти, вихованці Пирогова, дякували своєму вчителеві за науку залишатись людиною серед людей. Нині в країні нарешті з’явилися державні медичні стандарти, проте їхнi автори спочатку не передбачили жодних (!?) вимог до моральності майбутніх медиків, їхньої особистісної професійної придатності. Внести «поправки» коштувало, за словами проректора, чималих зусиль. Хоча й цього, підкреслив І.Парпалей, замало, адже у медичних вузах досі немає цілісної науки, що вчила б милосердю, любові до ближнього, мистецтву віри.
Володимир ВОЙТЕНКО: «Як на мене, то основний імпульс до взаємодії нині йде з боку церкви. І хоча поганого в тому нічого немає, проте бажаним є зустрічний рух. Нерідко така співпраця скидається на формальність. Скажімо, при лікарні відкрили церкву, мало не щодня там відбуваються моління «за здравіє». Справді, гарно, як у театрі, дещо піднесена атмосфера, виникають світлі, гарні почуття, проте вийдеш за поріг, і вони зникають. Колективні «сеанси» спілкування для людей не надто ефективні. Не хочу заперечувати масовий підхід, проте значно ефективнішими в лікувальному, психотерапевтичному плані, як доведено, є індивідуальна робота з хворими.
Пам’ятаю, коли я запрошував священнослужителів 5 років тому на першу, з часу утвердження в Україні режиму агресивного безбожництва, спільну конференцію, то вони сприйняли це з величезною радістю та ентузіазмом, причому прийшли владики, перші особи. Тепер ставлення спокійніше, конференція вже не є дивиною. Момент позитивний — ідея співробітництва входить в життя. Для медиків це зовсім не справа особистого смаку, світогляду чи філософії, а швидше — фахової кваліфікації. Потрібно знати, що існує й такий лікувальний засіб як віра, який повинен використовуватись. Що ж до того, в яких сферах медицини він нині застосовується, то є непогані приклади вирішення священнослужителями проблем наркоманії, ВІЛ/СНІДу. Можливо, така робота не настільки ефективна, як хотілося б, але соціальна потреба у ній велика. На мій погляд, надзвичайно корисною була б допомога духовних цілителів жінкам старшого віку, котрі дуже потерпають від різноманітних хвороб і водночас більш схильні до віри».
На думку отця Михайла зі Львова , і релігія, і медицина грунтуються на філософії, предметом обох наук є людина. Однак лише за умови, що обидві стоять на правді, розумі, знаннях та вірі, між ними існує згода. Розвиваючи переконання свого духовного брата, представники духовенства різних конфесій та вірувань погоджувались в тому, що не може бути окремої мирянської, християнської, або католицької біоетики. Між тим, констатували вони, український народ переживає наслідки екологічного геноциду, наукові досягнення нерідко несуть як благо, так і небезпеку для життя людей, аборти є легалізованим вбивством (права зачатої людини анітрохи не менші, аніж народженої), деякі країни визнали евтаназію законною...
Професор, доктор медичних наук Володимир НIКОЛАЄВ , який прийняв католицьку віру, розповів «Дню», що на власному досвіді переконався у маленькому чуді — безкорислива, щира, сердечна, переконлива молитва має величезну силу, коли ти працюєш з пацієнтом. Особливо, з людьми, перед захворюванням яких медицина безсила. У таких ситуаціях найкраще працювати у парі зі священиком. Проте готовність лікарів співпрацювати В.Ніколаєв оцінює як достатньо низьку. І не їхня в тому провина — медицина знаходиться у жахливому стані. Водночас духовенство роздирають внутрішні суперечності, а це відволікає від «предмета» обох наук — людини.
