Людина та машина. Хто для кого?
Варто мені було приїхати в Америку — і її населення відразу ж перевалило за 300 мільйонів! І хоча це збіг, але з розвинених країн лише тут та в Канаді воно зростає, а природним чином чи за рахунок імміграції — неважливо. Та й що неприродного в імміграції? Ось коли енергійні, талановиті люди залишають батьківщину — тій варто задуматися.
Однак парк американських машин зростає швидше. Минулого року святкували ювілей — сто років тому випуском «Форда-Т» почалося масове виробництво автомобілів і з того часу випустили їх стільки, що навіть автомату Калашникова не порівнятися з наймасовішою машиною в історії людства! І вже 1915 року на сто мільйонів американців доводилося два з половиною мільйона авто — більше, ніж у всьому іншому світі! 1967 року цифри склали відповідно 200 і 100 млн. Зараз парк машин перевалив за 230 млн. і криза, що лише почалася, може перешкодити популяції чотириколісних випередити двоногих.
І адже всій цій армаді потрібні водії! А серед американців багато немовлят і школярів молодших класів, дальтоніків та епілептиків, мешканців будинків для людей похилого віку, божевільних домів і тюрем, є навіть дивні й підозрілі люди, які взагалі не бажають водити машину! І хоч уже в часи Остапа Бендера автомобіль в Америці був не розкішшю, а засобом пересування, любов до нього не згасла, до машин ставляться з трепетом і готові нескінченно сперечатися про достоїнства тієї або іншої марки.
Не розумію. Завдання машини — добратися з пункту А в пункт Б із мінімальними незручностями. А скільки в неї при цьому коліс і яка форма капота — це вже неістотно. Так мені здається. Але я не американець і мене можна пробачити, хоча взагалі-то вголос такі речі говорити не варто. Не варто сміятися над святим. А я й не сміюся. Я плачу. 230 мільйонів автомобілів! Хто ж, скажіть, побудував комунізм, те саме суспільство, де потреби залежать від здібностей?
Але... але де вони, ці знамениті американські автомобілі? Де легендарні пожирателі миль і бензину, сухопутні лінкори, на капоті яких може влягтися в усю довжину своїх ніг голівудська красуня? У бездонних багажниках яких гангстери ховали по три-чотири жертви? Навіть «Лінкольни» і «Бьюїки» вже не ті, що раніше. Із кожних десяти машин — шість-сім компактні японські або європейські марки.
І лише пікапи величаво несуть на своїх капотах блиск заходу великих машин. Позашляховики дали їм другу молодість, довели ідею до досконалості — і до логічного завершення, далі вже нікуди. Ніколи ще пікапи не були такими величезними й блискучими. Динозаврами пливуть вони серед дрібноти, що розплодилася під колесами, і я підіймаю внука на руки, щоб і він міг заглянути в їхню кабіну.
— Дідусю, дідусю! «Мерседес»! Дідусю! Ще «Мерседес»!
Внуку запам’яталася трипроменева зірка — «Мерседесів» найбільше серед європейських машин. Багато BMW, із «Фольксвагенів» — крихітний нео-«Жучок», він подобається жінкам, і рідко «Пасат». А взагалі-то переважають японці. Де «Пежо», де «Рено»? Немає їх. Лише «Вольво» іноді промайне перед вашим здивованим поглядом. Джипів не менше, ніж у Києві, але там вони виділяються на фоні «Жигулів» і «Москвичів», а тут непомітні. Проте зустрічаються «Порш», «Ягуар», «Бентлі». До речі, символ Америки — лімузини легше побачити в конторах з їхнього прокату, ніж на вулицях, Бруклін місто скромне.
Однак трапляються й «Феррарі», і «Мазератті», і «Ламборджині», причому в кварталах євреїв-ортодоксів. Що людям, спрямованим до Бога, ці витончено упаковані мотори на колесах? А тим — навіщо їм люди? Водій здається лише додатком до них, прикрою, але тимчасовою необхідністю. Коли з’являться пристойні комп’ютери і датчики (система глобального позиціонування вже є), без нього можна буде обійтися. Краса вимагає жертв!
І все ж найпрекрасніші машини Америки — це вантажівки, траки. Вони чудові. Вони сліпучі! Стільки хрому і нікелю ви не побачите на жодному лімузині. Є навіть програма телебачення «Trick truck» (звучить як назва старовинної гри) — «Зробимо з вантажівки цукерку!» Там показують неофітам, що можна й потрібно зробити з траком. Після тюнінгу він сяє лаком кабіни, вихлопною трубою, крилами і ковпаками коліс, навіть бензобаком! Про решітку радіатора не говорю, на неї боляче дивитися! І лампочки — їх багато, вони спалахують, перемигуються, машина виблискує й переливається, як ялинкова іграшка. Навіть гарчить трак особливо басовито, з модуляціями, щось, вочевидь, роблять і з глушителем. Водії закохані в свої машини, вони купаються в дитячому обожнюванні й ніколи не забувають помахати рукою своїм малолітнім шанувальникам.
Але ще більше їм подобаються пожежні машини. Проте вони подобаються всім, хоч і мотаються містом, нещадно сигналячи. Не тому, що так багато пожеж, а для тренувань, ганяють пожежників грунтовно. Проте й за дзвінком 911 вони, як правило, приїжджають першими, раніше за поліцію і швидку допомогу, та й замінити можуть ту ж швидку. Якщо дядько Сьома, йдучи від тітки Сіми, не загасив сигарету і спрацювала сигналізація — неодмінно приїжджають пожежники. Вони палахкотять вогнями і виють сиренами своїх прекрасних автомобілів, вони тягнуть шланги і драбини, вибивають двері та розносять будинок вщент, самовіддано гасять недопалок і рятують тітку Сіму! Тітка любить цих бравих хлопців і довго махає їм услід. Вони також весело махають захопленим дітям і виїжджають із почуттям виконаного обов’язку. Над машиною в’ється національний прапор. Як це прекрасно!
На цьому фоні пасажирські автобуси, на жаль, не відзначаються. Так, вони з кондиціонерами, що добре спекотним літом, але не дотримуються графіка руху — то машин немає по тридцять хвилин, то з’являються відразу три. Винен нью-йоркський соціалізм — громадським транспортом завідує муніципалітет. Звичних для України маршруток немає, столиця капіталізму не визнає приватне візництво, тому своя машина часом просто необхідна. Якщо тільки вам не на Манхеттен. Із такими мігрантами бореться мер Блумберг і все підвищує й підвищує ціни за в’їзд на цей заповідний острів.
Багато жовтих шкільних автобусів і коричневих поштових фургонів, ті катаються з відчиненими дверима і стають все потрібнішими. Листів уже ніхто не пише, а ось посилок стає все більше. Куплене в інтернеті привезе вам коричневий фургон або білий «FedEx». Мелодійно дзвенять автомобильчики, що продають морозиво. Вдень і вночі над містом лунає завивання сирен швидкої допомоги. Вранці заважають спати сміттєзбиральні машини з двома рулями. Всього не перерахуєш. Багато, багато машин! Вони символ цієї країни.
На жаль, її міста втрачають свої заводи, ті переїжджають до Китаю, а велика трійка, «Дженерал Моторс», «Форд» і «Крайслер», переживає не найкращі часи. Це що, захід Америки? Невже зеніт своєї слави вона вже пройшла?
Нещодавно, 1991 року, коли розпався Радянський Союз, здавалося, що настав новий вік — однополярний вік Америки, в якої не залишилося суперників. Але часи змінюються і вже цього року Китай планує вийти на перше місце в світі за обсягом промислового виробництва. Не в цьому, так у наступному. А ще через кілька років він обжене всіх і за випуском автомобілів! Йому й криза не завадить. Ювілейний рік завершився не дуже святково. І на цій ноті я б і закінчив розповідь, якби не сподівався на вражаючу здатність Америки кожного разу виходити з потрясінь на новому, ще вищому рівні.
