Лижна прогулянка перед Новим роком

Що й казати, креветки, які ми, повертаючись з відпустки, купували на базарі біля Сімферопольського вокзалу, — чудова річ; треба було лишень їх швидко з’їсти, бо у вагонах спекотно, могли зіпсуватися. Проте нині маємо в магазинах такі великі й такі вусаті, що можна потішити душу та язик у будь-який день. 30 грудня 2002 р., в понеділок, дорогою на роботу я купив десяток таких звірів і йшов від магазину до інституту, втішаючись ароматом ялин і сосонок, що продавалися на кожному кроці. Відомо, що чекання свята є святом саме по собі, і це був якраз такий день. У препараторській я зварив креветок і готувався до гурманського ексцесу, коли задзеленчав внутрішній телефон, і чергова з вестибюля повідомила, що зі мною хоче зустрітися якась дама.

— Дама чи бабуся? — перепитав я.

— Не знаю… Подивіться самі.

Більшість із тих, що приходять і хочуть зустрітися, — люди старшого віку. Шукають ради на свої болячки чи на свої нестатки (а я, співробітничаючи з газетою «День» і з українським радіо, перебуваю, сказати б, у полі зору). Меншу — і в певному сенсі небезпечну — частку відвідувачів складають чоловіки передпенсійного та раннього пенсійного віку, які начиталися всілякого квазінаукового сміття та «винайшли» еліксир безсмертя (чи щось подібне до нього). В цьому випадку порятунок полягає в тому, щоб знайти привід і спрямувати винахідника до колеги із сусідньої лабораторії (а той, зрозуміло, через тиждень чи через місяць покаже кому-небудь і твої двері).

Жінка, яка чекала у вестибюлі, більше нагадувала бабусю, а не даму, але в її поставі та обличчі було щось гонорове, дуже гонорове, а не пригнічено-пенсійне. Хоча важко було б сказати, про що йдеться, бо ні макіяж, ні скромний одяг виразними не були.

— Доброго дня, вельмишановна пані! Ви до мене?

Звертання «пані» чи «пан», які в нас ще не стали звичними, часом допомагають зорієнтуватися, з ким маєш справу. Особливо, якщо йдеться про когось, хто приходить лаятися з приводу публікацій «про эту вашу самостийность», — раз чи два на рік трапляються й такі. Був час, коли я ставився до опонентів серйозно й намагався в чомусь переконати, але тепер знаю, що це справа безнадійна.

— Ты меня помнишь? — запитала відвідувачка. — Я Виолетта… Помнишь?

— Мы знакомы?

— Не помнишь, значит… Извини, пожалуйста! Извините…

Вона почала надягати тонкі шкіряні рукавички, життєвий стаж яких був не набагато менший, ніж у їхньої власниці.

— Время идет… — сказав я банальність, намагаючись виграти час і таки пригадати, де й коли ми зустрічалися, але нічого не пригадав. — Напомните, пожалуйста.

Пані Віолетта усміхнулася; на якусь мить її усмішка здалася мені знайомою, проте — лише на одну мить.

— Это я ошиблась, чего там… До свидания. С Новым годом!

Що треба робити в таких випадках? Не знаю.

— С Новым годом! — відгукнувся я автоматично. — Виолетта… давайте поднимемся ко мне и выпьем кофе. Да?

Вона ще раз усміхнулася, але вже по-іншому — кокетливо й навіть з викликом.

— Кофе? Оч-чень хорошо! Я уже давно не тороплюсь.

У ліфті та в коридорі я щось говорив про інститут — у нас тут оце, а там — оте; в кабінеті допоміг пані зняти пальто та запросив сідати. Мала на собі рожеву блузку з білими манжетами і білим круглим комірцем та синю спідницю в тому дизайні, що називається «плісе»; не дуже на цьому знаюся, але тепер, здається, таких не носять. Як на свій вік, була струнка (саме струнка, а не висохла); нігті були гарно доглянуті, чого не побачиш у літніх жінок, які — кажучи метафорично — капітулювали перед життям. Маю завеликі й безладні стоси книг і паперів на столі й на стільцях. Деяких відвідувачів, які по-своєму уявляють професорський кабінет, це трохи приголомшує, але моя гостя відгукнулася так:

— Как у вас уютно!

Гречна ти дівчинка, подумав я, глянувши на неї та, пересвідчившись, що не іронізує, пішов у препараторську запарювати каву. Зазвичай п’ю розчинну, але це був особливий випадок. До того ж я не знав, про що маємо говорити, і з полегшенням утік із кабінету.

Коли ми почали пити каву, задзвонили телефони; якраз на тих кільканадцять хвилин припали якісь невідкладні справи в моїх співробітників; було ще щось — буденне і необов’язкове… Зрештою пані Віолетта подякувала і рішуче підвелася. Я подав їй пальто й провів до ліфту.

Під кінець дня дійшла черга до моїх креветок. Я почав їх обчищати і… Спочатку пригадався такий віршик:

Если плавники и зябры
— Это рыбы, а не жабы.
Если клешни и усы —
не сыскать такой красы.

А насправді тоді йшлося про креветок — бозна-звідки вони взялися в Києві взимку одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого року. І я їх бачив уперше. Була остання неділя перед Новим роком. Сосни в Святошині, закамуфльовані памороззю, були гарними, на межі з неймовірністю; де-не-де білочки струшували з крон струмки снігу, а не потривожені вітром дими з коминів піднiмалися аж до неба. Віолетта зупинилася (ми каталися на лижах уздовж шосе), зняла зелену в’язану шапочку з помпоном і труснула головою; волосся лягло на плечі.

— Давай зайдем в библиотеку… хочешь? Здесь работает моя мама.

Тиха (сказати б, провінційна) бібліотека на третій просіці була мені добре знайома, бо майже щонеділі по кілька годин сидів у читальній залі. Часом готувався до занять iз славнозвісного марксизму-ленінізму, а часом — читав книжки, які мав дозвіл самому вибирати на полицях; мама Віолетти шанувала постійних читачів. Ми лишили лижі в коридорі та зайшли. Як завжди, було порожньо. Пахло найкращим, що буває на світі, — улежаними, але не струхлявілими книжками — і скромними парфумами пані бібліотекарки. Вона уважно подивилася на нас і підняла брови:

— Вы знакомы?

— Ма, мы знакомы и хотим чаю. Володя, ты хочешь чаю?

Iз Віолеттою я познайомився тиждень чи два тому на такій самій лижній прогулянці. Вчилася у дев’ятому класі, а я, студент-першокурсник, поруч із нею почувався зрілим мужчиною.

Спочатку ми пили чай із склянки і двох різних чашок. Я соромився брати цукор, бо тоді всього й усім бракувало, але мама, помітивши це, рішуче підсунула до мене консервну бляшанку з рафінадом.

— Господи, я же забыла! — сказала вона, коли ми вже збиралися йти. — У меня — креветки!

— У тебя — кто? — Віолетта (як і я) бачила це диво вперше. — Это раки?

Мама продекламувала віршик про риб і раків, який мав ще два рядки:

Если зябры и клешня
— не пугайте вы меня.

Я не знав, як до тих креветок підступитися, проте все виявилися дуже просто. А руки можна витерти старою газетою — особливо у тому випадку, коли хтось, збираючись кататися, не кладе хустинку для носа в кишеню лижних штанів.

Коли вийшли з бібліотеки, вже темніло. Навпроти, біля кінотеатру, вирувало життя. Ми доїхали до четвертої просіки (там у родичів жив я) й повернулися аж на першу (там жила Віолетта). Я допоміг їй зняти лижі, а тоді поцілував. Вона спокійно (але без поспіху, жінки це вміють навіть у дев’ятому класі) звільнила плечі від моїх рук і запропонувала:

— Давай пойдем в кино. Пойдем?

Це гарно — запросити дівчину в кіно… Я відмовився, посилаючись на залік, до якого мушу готуватися. А далі була сесія, я поїхав на канікули, й усе задавнилося, і більше на лижах ми з Віолеттою не каталися, хоча в бібліотеку я ходив.

…Кінотеатр на третій просіці стоїть і досі, а бібліотеку знесли. Віолетто! Якщо тобі потраплять на очі ці рядки, знай: я вмію варити креветки в добре підсоленій і заправленій кропом воді. Вибач за те, що тоді відмовився від кіно: аж стільки грошей, щоб купити два квитки, в мене не було. І чому ж ти не нагадала про фантастичні сосни в Святошині? Мій телефон 431-05-24. Дзвони й приходь!