«Мій брат одружувався, а я в цей день – штурмував Первомайськ...»
Нацгвардієць Микола Каблаш — про страх і мотивацію на фронті
Фактично від самого початку бойових дій на сході України «День» записує і публікує історії тих, хто нині захищає цілісність країни — військових та добровольців. Із таких особистих історій — часто емоційних, сумних чи, навпаки, оптимістичних (попри все!), пережитих кожним з бійців, зрештою і складеться одна велика історія цієї війни. Сьогодні «День» публікує три історії — 53-річного водія швидкої допомоги сільської лікарні Павла Петренка, який нині воює у складі 128-ї Мукачівської гірськострілецької бригади, 20-річного нацгвардійця Миколи Каблаша і 49-річного письменника, а нині заступника командира батальйону «ОУН» Бориса Гуменюка.
Бойові дії на сході країни тривають. Ціною життя українські бійці захищають Батьківщину. Багато з них лише «вчора» стали повнолітніми. Своїм прикладом вони демонструють, що означає справжній патріотизм, мужність та гідність, право на яку воїни відвойовують для всієї України. 20-річний Микола Каблаш — один із них. Він — боєць Нацгвардії.
Микола не надто хотів давати інтерв’ю, адже вважає, що не робить нічого особливого. «Це — мій обов’язок, і я його виконую. Так повинен чинити кожен. Тоді б, можливо, ми не мали війни», — говорить він. На фронті він отримав позивний «Шаман» через кумедну ситуацію. Коли нацгвардійці сиділи на позиціях, на хлопця накинулися комарі. «Тоді я взяв сушений полин, який назбирав раніше, і обклав ним свій бронежилет, каску, берці та кулемет. Підпаливши пучочок трави, почав махати над собою, щоб відбити атаку кровопивців. Це дуже розвеселило наших, — сміється Микола. — Так я став «Шаманом».
У свій день народження Микола Каблаш отримав від долі незвичний подарунок — опинився в ще не надто «гарячому» Донецьку. Його підрозділ охороняв Головне управління міліції в Донецькій області. Однак зрозуміти, що таке справжня війна, йому довелося в Маріуполі. Там нацгвардійці зазнали перших втрат — 9 травня бойовики вбили строковика Богдана Шлемкевича, а ще двох хлопців — поранили.
Після першої ротації Микола вже знав, куди їде. Однак «прийом» терористами в Первомайську його все одно дуже вразив. «Цього дня мій брат одружувався, а я штурмував Первомайськ. Ми не були готові до такого. Як тільки сіли поїсти, по нас стали палити з усього, що тільки стріляє. Довелося відступати, ми ж на автобусах, — пригадує пекельний відхід Микола. — Поки нас одні відволікали, інші намагалися оточити й взяти в кільце. Ми їхали сільською дорогою, де «зеленка» з обох боків. І з цих обох боків по нас почали гатити. Відчуття, коли тебе зусібіч обстрілюють, а ти нікого не бачиш, залишиться з тобою назавжди. Але ми вибрались».
Микола розповідає, що в їхньому взводі немає хлопців, які б зазнали психічних розладів від війни. Усе тому, що команда тримає позитивний настрій та не дає один одному занепадати духом. «Ми жартуємо, навіть коли ведемо перестрілку, — описує атмосферу команди боєць. — За таких умов лише позитив. По-іншому — пропадеш». Миколу надихає розуміння того, що він бореться за свою землю. «Так само робили наші предки, — продовжує хлопець. — На мене чекає дружина вдома. Якщо терористам багато дозволити, хто дасть гарантію, що вони у ваш дім не прийдуть? Якщо всі поховаються, то не має ця країна майбутнього, бо майбутнє треба виборювати». За словами Миколи, хлопці воюють не за політиків чи гроші: «Ми воюємо за дружину, маму й тата, брата і сестру, сусіда. Тобто — за країну, а не інтереси якихось олігархів, політиків чи бізнес-суперечки».
Найперша проблема на війні — страх. На думку Миколи, необхідно себе пересилити. «Бо коли людина відчуває страх, вона наче «кам’яніє», — міркує хлопець. — Просто стає живою мішенню. На фронті від кожного залежить чиєсь життя, бо кожен має своє завдання. А коли людина боїться, вона не здатна працювати так, як потрібно, і це може мати дуже важкі наслідки».
У вільний час хлопці намагаються розслабитися й відпочити. Часто говорять про власні сім’ї, домашні справи та свої новини. На запитання, чи згадують про дівчат, боєць відповідає: «У мене є дружина, я на інших не заглядаю, — сміється, — але того там хоч відбавляй». Із війною на Донбасі Микола, пропустивши весілля брата, мало не пропустив власне. За тиждень до важливої події його відпустили. «Я казав: попередьте завчасно, я відкладу весілля, або відпускайте», — усміхається він. Бійці, зазвичай, спілкуються з рідними по телефону. А коли є Інтернет, то й по скайпу. Зокрема Інтернет деколи також допомагає хлопцям розслабитися. «Пам’ятаю, ми взяли ноутбук, зловили Wi-Fi. Тоді якраз у рідному Львові грав «Шахтар» з «Динамо». Умостившись на сходах позаду їдальні в кілька рядів, ми дивилися футбол».
Під час АТО українській армії часто випадає нагода поспілкуватися з місцевим населенням. Микола розповідає, що зміст діалогів у межах однієї області дуже різний. Одні вивішують образливі банери. Інші приносять останнє: «До нас підійшла бабуся років дев’яноста. Вона стягнула останню картоплю з городу, щоб ми були ситі. На це ми відповіли, що не можемо взяти, мовляв, ви самі не маєте що їсти. А вона стоїть зі сльозами і українською мовою просить: «Хлопчики, візьміть — це вам потрібно, давайте виганяти ту сволоту».
За словами Миколи, добрі справи забувають швидко, а погані пам’ятають завжди. «Наприклад, що ВВшники стояли по той бік барикад, — продовжує він, — бо їм дали такий наказ. А те, що ті ж хлопці більше ніж півроку лежать під кулями та снарядами, чим повністю спокутували провину, мало хто бере до уваги».
Микола Каблаш не береться прогнозувати подальшу долю Донбасу та АТО. Проте він запевняє, що робитиме все, що в його силах, щоб Україна залишилася цілісною. «З другого боку, — продовжує він, — потрібно розуміти: не все залежить тільки від бійців. Політики своїми рішеннями заради захисту власних інтересів можуть звести боротьбу всього українського народу нанівець».