«Мій «пунктик» – слідкувати за подальшою долею своїх пацієнтів...»

Він добре пам’ятає, як у липні 2014 року наших прикордонників накрили «Градами», а поранених везли вантажівками. Як підірвали маршрутку з цивільними у Волновасі — майже всі її пасажири були його пацієнтами. Як у Новому Айдарі загинула військовий медик і довелося на ходу ампутувати кінцівку водієві, щоб витягнути із машини. На рахунку начальника клініки ушкоджень Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону, підполковника медичної служби Олександра ФОМІНА сотні врятованих життів. Жоден боєць не помер на його операційному столі. І що не менш важливо — своїх найважчих пацієнтів лікар тримає на особливому контролі навіть після виписки. А ще щиро радіє, коли після лікування і тривалої реабілітації хлопці повертаються до лав Збройних сил України. Адже справу досі не завершено, і, допоки не настане мир, кожен військовослужбовець має перебувати в бойовому строю.

«УСІ ХЛОПЦІ, ЯКІ БУЛИ ДОСТАВЛЕНІ ЖИВИМИ, ЖИВИМИ І ЗАЛИШИЛИСЯ»

Вперше в зону бойових дій Олександр Фомін вирушив у складі лікарсько-сестринської бригади у квітні 2014 року. Займався формуванням лікарсько-сестринських бригад, координацією військово-медичних сил і навіть логістикою. Першу операцію провів, коли базувалися біля Ізюма. Це не була бойова травма. Тоді під час першої хвилі мобілізації на фронт пішли здебільшого добровольці. Ніхто не перевіряв їх за станом здоров’я та придатністю до військової служби. В одному з підрозділів, до якого була прикомандирована лікарсько-сестринська бригада, воював хлопець, котрий мав давню травму стопи і не міг носити формене взуття, тільки шльопанці. Олександр Фомін вирішив допомогти бійцю — як травматолог не міг дивитися, як той мучиться. Та бійці стояли на постах, у «зеленці», і не мали права залишити позицію. Відтак реконструктивну операцію довелося проводити в автоперев’язочній машині.

Зі справжньою бойовою травмою військовий лікар мав справу уже під час другої ротації — у липні-серпні 2014 року. Це було вогнепальне осколкове поранення кисті: хлопцю осколком відірвало третій та четвертий палець і дістало фалангу першого. Він мав усі покази до ампутації кисті, але лікарі вирішили спробувати стабілізувати його стан і скласти розтрощену руку. Виконавши всі дії, вони вчасно доставили пораненого до військово-клінічного центру Північного регіону. Пацієнт швидко пішов на поправку.

«Я слідкував за подальшою долею цього хлопчини. Руку він зберіг, втративши лише два пальці, а це означає, що всі першочергові заходи ми зробили правильно, — відзначає Олександр Фомін. — Ви не уявляєте, як це — дивитися в очі бійцю, якому доводиться ампутувати кінцівку. З усіх операцій, проведених у зоні бойових дій, на першій лінії, це було найважче. Тому ми з колегами дуже прискіпливо ставилися до ампутацій. Незважаючи на необхідність швидкого прийняття рішення, якщо була хоч найменша можливість врятувати людині кінцівку, ми завжди це робили. Навіть коли здавалося, що ампутація — єдиний вихід, терпляче намагалися скласти понівечені органи. І в більшості випадків наш вибір був правильним. За п’ять ротацій усі хлопці, які були доставлені до мене живими, живими і залишилися — це моє власне досягнення як військового лікаря».

«ХЛОПЦІ ПРОХОДЯТЬ УСІ КОЛА ВІДНОВЛЮВАЛЬНОГО ЛІКУВАННЯ І ПОВЕРТАЮТЬСЯ У ЛАВИ ЗБРОЙНИХ СИЛ»

Більшість бойових травм, з якими доводиться працювати військовим медикам, — це мінно-вибухові поранення. Як 2014 року переважали осколкові поранення від мінометів та «Градів», так і зараз на лікуванні у Військово-медичному центрі перебувають хлопці здебільшого з вогнепальними пораненнями. Єдина відмінність — кількість. У 2014—2015 роках військовий госпіталь отримував по два-три борти поранених щодня. Упродовж останнього року борти поранених більше доставляли у Львів та Київ. Крайній борт вінницький лікувальний заклад приймав у червні. Тоді отримали 17 поранених. Частина з них уже виписалися, але ще кілька хлопців лікуються. Попереду в кожного з них тривала реабілітація.

«Мінно-вибухові поранення потребують багато часу і на лікування, і на реабілітацію. Але є хлопці, які мають сталеву витримку, проходять усі кола відновлювального лікування і повертаються у лави Збройних сил України, — продовжує військовий лікар. — Коли ми стояли в Новому Айдарі, мені довелося оперувати бійця, який мав одночасно кульові поранення плеча, стегна і живота. Я, як начальник відділення травматології і старший групи, виконував лапаротомію, ревізію вогнепальної рани, декапсуляцію нирки — такі справи. Операція тривала сім годин. О 6.00 ми доставили бійця гелікоптером у Харків. Об 11.00 мені передзвонили колеги і сказали, що після дообстеження і КТ — все було виконано на найвищому рівні. Життя бійця було в безпеці».

«ІНОДІ ДОВОДИЛОСЯ СПАТИ ПО КІЛЬКА ГОДИН НА ДОБУ»

Свою другу ротацію Олександр Фомін називає найважчою — тоді поранених звозили вантажівками. Ключовим питанням було адекватне сортування постраждалих, що є основою для подальшої ефективної діагностично-лікувальної тактики. Лікар зізнається, що доводилося вивчати досвід Другої світової війни, адже досліджувати принципи сортування, які застосовують при надзвичайних ситуаціях, було недоцільним: сучасні бойові дії мають «гібридний» характер, а також характеризуються «точковими» ударами і застосуванням високотехнологічної зброї. А це потребувало не поспішного, а ретельного огляду, на який часу катастрофічно не вистачало.

«Ми визначали передусім тих пацієнтів, кого необхідно було оперувати терміново. Це дуже важко, бо всі кричали від болю, всім було погано, зорієнтуватися нереально, — визнає лікар. — Але потрібно вмикати холодний розсуд і відкидати всі емоції. І власне, саме сортування поранених відіграло ключову роль. Режим роботи був дуже напружений. Працювали від першого до останнього пораненого. Іноді доводилось спати по кілька годин на добу. Решту часу — оглядали, оперували, консультували... Щодня доводилось проводити по кілька операцій різної складності, здебільшого це були поранення верхніх та нижніх кінцівок, а також голови. Чимало з тих хлопців стали моїми хорошими знайомими. Мій «пунктик» — слідкувати за своїми пацієнтами, особливо тими, хто був у важчому стані. Деякі з них мають наслідки або незакінчений у лікуванні випадок. Раз на півроку чи рік вони приїздять на контрольні огляди. Коли б не звернулися, ніколи не відмовляю. Їм — не маю права».

«ТАКИЙ ВІЙСЬКОВО-МЕДИЧНИЙ ДОСВІД БЕЗЦІННИЙ»

У кабінеті Олександра Фоміна поруч із відзнаками та дипломами розміщено кілька полиць із книгами. Серед них не лише сучасні красиві видання, а й старі — майже сторічні. Лікар розповідає: попри те, що зараз «гібридна» війна, він не відмовляється від досвіду військових медиків, які рятували життя бійців під час Першої та Другої світових війн. Згадує про практику і вчення Миколи Пирогова, який називав війну — епідемією травми. Але водночас визнає, що саме вона дає можливість військовим хірургам набути безцінної практики і стати справжніми бійцями військово-медичної служби.

«Врятувати чиєсь життя на полі бою — це не просто задоволення чи момент щастя, це неймовірний вибух адреналіну. А коли шанси нульові й тобі вдалося здійснити неможливе, то відчуваєш свою значущість, ніби виростаєш на голову вище, — ділиться емоціями лікар. — Такий військово-медичний досвід безцінний. Не можу сказати, що я раніше не знав бойової травми. Її ази ми опановували ще у військовій академії, потім проходили велику практику на швидкій допомозі, у клінічних центрах. Були ножові та вогнепальні поранення, важкі ДТП — досвід мали, але коли їхали в зону АТО — перший і другий раз, то перечитували наукові видання, медичні атласи періоду Другої світової війни. Були й такі посібники, які я навіть брав із собою на ротацію, бо бути готовим абсолютно до всього просто неможливо. Недаремно ж кажуть: справжній та відповідальний лікар має вчитися все своє життя».

Власне, тепер Олександр Фомін не лише сам вчиться, а й вчить. Нещодавно він разом зі своїм колегою — абдомінальним хірургом госпіталю Анатолієм Ордатієм читали лекції для лікарів Естонії, де є така проблема: будучи країною НАТО, в ній зовсім відсутня військова медицина. Тому військове керівництво Естонії вирішило відібрати в кожному відділенні чи лікарні по одному лікарю, який матиме військовий профіль. Після лекцій вінницьких військових хірургів вони мали проходити навчання в Німеччині, адже рівень військової медицини там — один із найвищих у світі.Військовий хірург із Вінниці Олександр Фомін провів у зоні бойових дій п’ять ротацій, не втративши жодного пораненого бійця