Мода на профтехосвіту повертається
11 березня у Верховній Раді проходитиме День уряду, на якому передбачається обговорення проблем розвитку профтехосвіти та вдосконалення її законодавства.
Нещодавно кореспонденти «Дня» побували в Державному професіонально-технічному училищі №8 м. Києва. Воно в основному спеціалізується на навчанні молоді будівельній справі. Для багатьох профтехучилище є єдиним способом відкрити двері в життя і забезпечити собі з отриманням професії певні соціальні гарантії в майбутньому. Далеко не кожному дано витримати конкуренцію при вступі на безплатну освіту до вищих навчальних закладів.
Володя Мартиненко навчається в училищі за спеціальністю маляр-плиточник-штукатур. Він приїхав сюди з села Кам’яний Брід Черкаської області. Вдома залишилася мама з 15-літньою сестричкою, їхній сімейний бюджет — гроші, виручені від здачі молока. Щомісяця мати допомагає сину, дає на витрати близько 60 грн. Володя мріє після закінчення училища і служби в армії працювати за отриманою спеціальністю десь у місті. Кажуть, що висококласні фахівці у цій галузі на місяць заробляють до тисячі-півтори гривень.
Сергію Горячеку також подобається навчатися в училищі. Дідусь Сергія — майстерний столяр-червонодеревник, він захопив цією професією внука. Сергій після закінчення училища має намір отримати ще й вищу освіту з менедженту, а згодом відкрити свою справу — висококласну столярну майстерню, де будуть виготовляти красиві ексклюзивні речі.
Київське професіонально- технічне училище було побудоване 20 років тому. Це справжнє містечко на північно-західній околиці Києва, в якому розмістилися навчальний корпус, майстерні, гуртожиток, стадіон, три спортивнi зали, їдальня, своя котельня, кінозал із власною кіноустановкою, яка, на жаль, простоює через дорожнечу кінопрокату. Тут навчається 650 молодих людей із різних регіонів України, причому кияни становлять меншість. На дев’яносто відсотків — це діти з малозабезпечених сімей. Кожен другий учень у ПТУ №8 забезпечений безплатним гуртожитком. Всі отримують стипендію (34 грн.), безплатні гарячі обіди, для сиріт — харчування триразове, також безплатне. Тут не потрібно платити за заняття в спортивних секціях і гуртки професійної майстерності. Кожний може себе проявити якнайкраще і отримати додатково до стипендії матеріальну винагороду гривень вісімдесят. Такі винагороди практикуються щомісяця у дванадцяти напрямах, і гроші на це виділяються з державних коштів.
Навчання проводиться у п’яти напрямах, кожен із яких є блоком суміжних спеціальностей. Перший — спеціальності муляра, монтажника, електрозварника. Другий — столяра, паркетника, верстатника з деревообробки. Третій — плиточника-лицювальника, маляра і штукатура. Четвертий — плиточника-мозаїста. П’ятий — радіомеханіка з ремонту телерадіоапаратури. Цікаво, що останнім часом найбільшою популярністю стали користуватися професії муляра, монтажника та електрозварника, професія майстра з ремонту телерадіоапаратури, як не дивно, вже відійшла на другий план. В училищі не проводяться модні сьогодні конкурси, а всім бажаючим надається можливість отримувати робочу професію. Коли ж за 12-бальною системою знання школярів складають менше чотирьох балів, їм пропонують навчатися в училищі в експериментальних групах. Там на вивчення спеціальних предметів відводиться більше годин і не ведуться заняття із загальноосвітнього циклу.
Директор профтехучилища Петро КАЧАЛОВСЬКИЙ розповідає: «Ми стараємося працювати так, щоб кожний наш учень зміг повірити в себе. Вісім наших випускників цього літа вступили до вузів. Досить часто в училище приходять і представники різних служб, щоб підібрати для себе потрібних фахівців. Радіомеханіків часто замовляє сфера торгівлі для продажу апаратури, оскільки вони зможуть виступати не тільки в ролі продавців, а й в ролі консультантів на даний вид товару. Свого часу я сам закінчив профтехучилище Станкозаводу у Києві і отримав спеціальність токаря. Кожний третій із 12 тисяч, що працюють на заводі, був випускником цього училища. Тоді учнів ПТУ держава фактично повністю утримувала. Забезпечувала триразовим гарячим харчуванням, видавала форму і ще багато що з речей першої необхідності, аж до носовиків і крему для взуття. Виділялися гроші на екскурсії та відвідування театрів, так що раз на тиждень кожна група обов’язково відправлялася в культпохід. Цікаво, що базові підприємства законом не зобов’язувалися підтримувати профтехучилища, але вони були кревно зацікавлені в підтримці та співпраці з навчальним закладом, оскільки від цього залежала якість їхніх майбутніх кадрів. Виділялося найсучасніше обладнання, забезпечувалися робочі місця для проходження виробничої практики, і в цех приходили вже підготовлені саме для даного виробництва фахівці. Сьогодні ж цей зв’язок училищ із базовими підприємствами втрачений. Тепер займатися вирішенням питання підготовки фахівців для роботи на новій техніці часто починають тільки після того, як її вже придбали.
Однак сьогодні у нас є не тільки ринок праці, а з’явився і ринок освіти, так що ми вже самі визначаємо, яке підприємство підходить нам для проходження практики нашими учнями. Мене цікавлять умови роботи, які забезпечує підприємство, чи будуть учні отримувати відповідну зарплату під час практики, чи може підприємство допомогти поліпшити матеріально-технічну базу училища. До речі, відповідно до держстандартів, ПТУ готує робітників, що відповідають рівню кваліфікації третього розряду, і тільки особливо талановиті діти опановують четвертий; отримання більш високого розряду планами вже не передбачається. Усього ж розрядів у робочих професіях — шість. Отримати більш високий розряд можна на підприємстві, про що буде зроблено відповідний запис у трудовій книжці. Однак на іншому підприємстві з цією оцінкою рівня кваліфікації вже можуть не погодитися. Добре було б, якби підприємства змогли замовляти за відповідну плату додаткове навчання своїх працівників з підвищення їхнього професійного рівня. Але у них, як правило, на це не вистачає коштів. Може, згодом держава збільшить термін підготовки учнів для оволодіння в ПТУ робочими професіями з трьох до чотирьох років, тобто на один рік. Це дало б можливість готувати робітників більш високої кваліфікації, аж до п’ятого і шостого розрядів».
ДОВІДКА «Дня»
Усього в нашій країні нараховується 960 професійно-технічних училищ, тобто по училищу на кожні 50 тисяч населення. У них навчається 700 тисяч учнів на восьмистах робочих спеціальностях. Поєднують загальноосвітню і професійну підготовку 70% учнів, а інші вступають до ПТУ вже після закінчення загальноосвітньої середньої школи. Протягом останніх років з’явилися і навчальні заклади нового типу. Це вищі профтехучилища, які належать до вищих навчальних закладів першого рівня акредитації і випускають молодших фахівців, професійні ліцеї, художні профтехучилища, училища-агрофірми, а також центри профтехосвіти. Сьогодні ПТУ стало менше, а заповнено їх на 98,4%. Хоча iз розвитком ринку ми зіткнулися з таким явищем, як безробіття. Виникла необхідність перенавчати дорослих людей, давати їм нові спеціальності, а молодь спочатку готувати до вирішення цієї проблеми шляхом вивчення її не за вузькими спеціальностями, як це було за радянських часів, а за інтегрованими. Сьогодні кожен другий випускник ПТУ має дві і більше суміжні спеціальності. У напрямах служб зайнятості професійну підготовку здобувають 18 тисяч чоловік і п’ять тисяч працівників виробництва підвищують свою кваліфікацію. В останні роки в ПТУ стало більше навчатися сиріт і дітей із проблемами в розумовому та фізичному розвитку. Отримання професії збільшує ступінь їхньої соціальної захищеності. Окремо потрібно сказати і про профтехосвіту для тих, хто потрапив до місць позбавлення волі. У радянський період у виправно-трудових колоніях були ПТУ закритого типу, потім їх ліквідували через відсутність коштів. Як потім на свободі людина зможе реалізовувати себе і вписатися в нове для неї оточення? Міністерство освіти в цьому питанні цілком підтримує Міністерство внутрішніх справ. Але де взяти кошти на реалізацію цієї ідеї? Цю статтю окремим рядком в бюджеті поки не прописано.
КОМЕНТАР
Неля НИЧКАЛО, академік-секретар Відділення педагогіки і психології профтехосвіти АПН України, доктор педагогічних наук:
— У вирішенні питань освіти ми не можемо орієнтуватися тільки на потреби сьогоднішнього дня. А щоб покращити саму якість професійної підготовки, то, насамперед, нам слід удосконалити законодавство. Поки на законодавчому рівні не існує механізму взаємодії училища з підприємством. Наприклад, оплату проходження виробничої практики учнями ПТУ законодавчо ніде не обумовлено, а підприємства вимагають від навчальних закладів за практику розраховуватися. За нормами 1970-х років регулюють сьогодні і фінансово-економічну діяльність ПТНЗ, й організацію навчально-виробничого процесу, і штатний розклад. Враховуючи обмежені можливості покращання матеріальної бази училищ, доцільно б зняти податки з товарів, які виготовляють учні профтехосвіти, а також звільнити від оподаткування на володіння землею аграрні училища. Наприклад, в Узбекистані всі кошти, зароблені ПТУ, залишаються в навчальному закладі на його розвиток. Ще слід посилити контроль з боку державних органів за діяльністю професійно- технічних навчальних закладів недержавної форми власності, яких у нас 1400. Часто там скорочений термін навчання, відсутня відповідна база для навчання, а батьки платять чималі гроші. Я вважаю, що сьогодні нам потрібно збільшувати підготовку фахівців із наукомістких спеціальностей — програмування, мікроелектроніки, а саме словосполучення «професійно-технічна освіта» замінити на професійну, як таку, що більше відповідає її нинішньому змісту».
