Мовчазний кларнет
Ідея неквапливості зовсім не володіє масами. Всі ми прудко біжимо, природно, з огляду на особисту витривалість. У різні корпоративні схеми, а боротьба за виживання — теж вічна схема, насилу вписуються гальмування, пошук душевної тиші, аби почути головне, перевести подих, підбадьорити пульс. Натиск невідкладних проблем та їх вирішення — у більшості є основним життєвим меню. Рухатися доводиться швидше, але й зупинятися частіше, та буває — спіткнешся о власне гальмування і здивуєшся — як, виявляється, буває. І зовсім не за морями-океанами, а тут, поруч, у центрі рідного і вічного міста, знайомого з дитинства. Неквапливість нині делікатес, і починаєш об’ємніше смакувати пораду — не квапся, а то — встигнеш.
Того дня, коли ми, вірні подружки, отримали запрошення взяти участь у майстер-класі в квартирі-музеї П. Г. Тичини, аби спробувати себе в малюнках на склі, все не складалося. Ми, звичайно, боязко погодилися, але розуміли, що, швидше за все, план зірветься. І не тому, що не вірили в те, що вийде, хоча ніколи і не малювали. Просто одна з нас напередодні поламала руку — знайшла в місті крижинку, коли все вже розтануло, і впала. В іншої, яка не вміє застуджуватися і в зимову епідемію, піднялася температура і почалася нежить, третя відчула щось не те в міському повітрі і зреагувала алергією. Натомість троє інших були бадьорими та енергійними, тим самим зрівноваживши обстановку, і ми ризикнули.
Салонна тиша великої вітальні, де зі стін за нами ніби спостерігали чудові роботи майстра наївного живопису Анастасії Рак, виставка якої саме експонувалася, їхня соковита оголеність у кожному простому сюжеті, виразність життєвого карнавалу звичайних сцен сільського життя — все це насичувало атмосферу. Спочатку начебто і не дивилася на картини, вирішила потім детально насолодитися живописом, якому свого часу аплодував Париж. Все ж таки переді мною лежало власне чисте скло, вважай, полотно, на якому мала намір створити пасхальний сюжет.
Ви ще не знаєте, що вмієте, спробуйте, — радила Світлана Рак, дочка художниці (до неї на майстер-клас ми і прийшли). Витанцьовуйте пензликом свою печаль, випадкове нездужання, свою спресованість від турбот, звичайну сезонну нестійкість.
Картини далекої Анастасії ніби прислухалися до цих слів, схиляючись зі стін і підбадьорюючи своїм народним оптимізмом. Під звуки рояля, романсів на вірші Павла Тичини, ми раптом непомітно для себе неначе піднялися на пагорб на ім’я безтурботність і, поглянувши на своє скло, здивувалися — як же доладно струменіє фарба, стираючи міську метушню, занурюючи в світ епохи, що відійшла. Як швидко вбиралося все недоговорене з мелодією звичних для поета речей. Наче пробігав тут, мимо музею, сотні разів, а не знав чогось дуже важливого. Потрапивши до квартири поета, відразу в думках вибачилася перед ним. Пам’ятаю, в школі ми добряче, щоправда, по-дитячому несвідомо, але несамовито знущалися з його творчості, виспівуючи саморобні частівки, римуючи різні кепкування в його адресу. Раптом зрозуміла, потрапивши в його рідний дім, як, напевно, страждала людина від усього цього і не могла захиститися від чиєїсь вдалої режисури дорослої агресії, що безневинно втілюється дітьми.
Чим довше ходили кімнатами музею, де не було ремонту з часів життя поета (всі знають, як виживають музеї), де всі речі стоять на своїх місцях, слухаючи, напрочуд затишну розповідь директора музею Тетяни Сосновської, далекої родички поета, тим тепліше ставало, тим природнішим було осягнення особистості мого Тичини, аж ніяк не погоджене з літературознавчими дослідженнями. Зізнаюся, особливо пошепотіла, непомітно для інших, зі скромним кларнетом. Втім, не такий він вже й скромний, якщо надихнув поета на назву своєї відомої збірки. Чим довше дивилася на інструмент, тим чіткіше вловлювала тичинівську особливо вишукану музичність, його безмірну обдарованість у живописі, його смак. Ще раз здивувалася очевидному — наскільки ж довше за людей живуть їхні речі.
Багато разів спостерігала, як спадкоємці відомих талантів, розбазарюючи їхні речі, здаючи квартири, де творили відомі люди, ніби витирали пам’ять, не даючи можливості предметам у своєму звичному інтер’єрі тихо розповідати про того, хто був завжди поруч. До того ж — доступно витримуючи потрібну пропорцію, не дозволяючи «бронзовіти» історії, а отже, не відштовхуючи.
Коли підійшла черга насолодитися картинами, запропонувала самій Світлані розповісти про свою легендарну маму. Адже хто краще за неї знає всі деталі. Світлана здивувалася —хіба я зможу?
Що ж, довелося відповісти її ж словами — спробуйте, ви ще не знаєте, що вмієте. Саме у цьому вся інтрига. Назвала її по-своєму — ефект мовчазного кларнета. Його, до речі, і домальовувала до своєї пасхальної композиції.
На пам’ять.
