Мовні питання за чашкою кави

Виснажений і висмажений польовою спекою жнив, опинившись в Новому Бузі і побачивши на казенно-адміністративного типу будинку вивіску «Кафе», я зрозумів: все, що мені зараз необхідно — це в прохолоді кав’ярні випити чашку гарячої кави.

Невелика порожня зала була дійсно наповнена тьмяною прохолодою.

— День добрий, — сказав я молодій панянці, що стояла за стійкою швидше бара ніж кав’ярні. — Чашку кави, будь ласка.

— Сідайте за столик. Я зараз принесу, — сказала вона, щезаючи за ширмою. Через декілька хвилин вона поставила переді мною чашечку паруючої кави.

— Дякую, — сказав я.

— О-о-о, — ніби трохи здивовано вимовила вона. — Ви що, щирий українець?

— А хіба бувають нещирі українці? — швидше механічно, ніж усвідомлено, відповів я.

— Та ні, я не з Західної України, — наголошуючи на «західній», відповів я. — Я з Києва.

— А хіба в Києві розмовляють по-українські? — з наголосом на «а» запитала вона.

— А хіба я спілкуюсь з вами не українською мовою? — розтягуючи літеру «ї» і наголошуючи на ній, відповів я.

— Та так. Але коли дивишся телевізор...

— Та то ж телевізор... Ось я, наприклад, неодноразово чув, що більшість населення Миколаївщини розмовляє по-русскі. А переконався лише в тому, що, якщо не рахувати торгашів з базарів самого Миколаєва (що й не дивно, враховуючи «інтернаціональний» характер тих, хто ті базари контролює), то вся Миколаївщина спілкується українською (наголошуючи на «ї». — О.С. ) мовою. Навіть діти і онуки тих переселенців, яких досить багато завезли в села і містечка України з найглухіших дєрєвєнь Росії. Правда, завдяки їм і нашим доморощеним «русскім», ваш заклад, наприклад, називається по-іноземному «кафе», а не кав’ярня, і в вас кажуть «спасібо», а не «дякую».

Запанувала тиша. Я відпочивав, запиваючи свій монолог кавою, а молода панянка, як видно, не знала, як на цей мій виступ реагувати.

— До речі, — беручи слово, сказав я, — ви знаєте походження слова «спасібо»?

— Ні. А що? — з полегшенням запитала вона.

— Та ні, нічого. Просто жебраки, яких завжди було багато на папєртях Московії, а з кінця ХVII сторіччя Рассєї (саме таку назву спочатку дав своїй новій імперії Петро I), отримуючи милостиню, дякували словами «спасі вас бог», або «спасі бог». Ось так від цього жебракуючого натовпу і пішло це відсторонене «спасі бо». Тому я, хоч родом і не з західної України, а з Хмельниччини, віддаю перевагу нашому конкретизованому «дякую». Як і нашим, а не запозиченим, «кава» і «кав’ярня».

— Дякую за інформацію, — посміхнувшись, сказала вона.

І пішла, залишивши мене наодинці з прохолодою і теплом, які боролися в моєму тілі.

Допивши каву і дочекавшись, коли прохолода отримала перемогу, я підійшов до стійки бара.

— Дякую. І за каву, і за знайомство з щирою українкою з Миколаївщини.

— Будь ласка. Заходьте ще.

— Неодмінно...

В цей час з-за ширми з’явилася пані років 35— 40, яка досить суворим тоном, не дивлячись на мене, сказала:

— Надєжда, ти сделала то, что я тєбя просіла?

— Да, конєчно, Валєнтіна Васільєвна, — з принизливим поспіхом (чи мені це здалося) відповіла моя нова знайома.

— ...До побачення, — сказав я, і не почувши відповіді, вийшов в спеку літнього дня, яка видалась мені ще жахливішою.

Невже я знову помилився?