Мовою відлучених сутностей
«У НАС ІСНУЄ ЗУМИСНЕ НЕВИЗНАННЯ ЗАСАДНИЧИХ ОСНОВ ВІКОВОЇ БЕЗПЕРЕРВНОСТI КУЛЬТУРИ»
— Загальновизнано, що ваш стиль письма є досить складним для читання й сприйняття. Що змушує вас писати саме так?
— Мені вже багаторазово доводилося чути те, що прозвучало в питанні... Раніше я ставився до цього відкрито, щиро й серйозно і думав: «Може, й справді щось таке є?..» Але коли ця нота постійно звучить на одному рівні (на всіх рівнях), я сказав собі: «Щось тут не так!» Що, власне, мається на увазі, коли академічні вчені, незалежні критики чи колеги- письменники докоряють у складності, незрозумілості? І я зробив деякi дуже кумеднi висновки. Невже письменник сьогодні може вигадати таку мову, такий стиль, щоб воно було незрозуміло решті громадян України? Побутове мовлення може бути дуже примітивним: пішов туди, приніс те. Але є заховане внутрішнє мовлення — і індивідуальне, і колективне. Людина просто не зізнається у тому, що у своїх снах, мареннях вона мислить і говорить зовсім іншою мовою. Це я називаю внутрішньою мовою або мовою відлучених сутностей. І кожна із цих сутностей живе немовби автономно у світі — паралельно одна до одної, одна одну заперечує і кожна з них володіє своєю мовою. Можливо, мені вдалося уловити це майже божевільне мовлення, яке існує поза реальністю і поза підсвідомістю кожної людини. Я переконаний у тому, що не тільки наш народ, а й увесь світ сьогодні перебуває саме в такому стані — тихої, милої збожеволеності. Звідси усі ці викиди позірної енергії, діяльності: для того, щоб замаскувати оцю безпорадність перед хаосом. Світ сам по собі не може бути хаосом, як і космос — хаос сотворила сама людина. От звідки ця складність, усе решта, як казав Стефаник, — література.
— Чи не можна сказати, що оце «важкосприйняття» ваших текстів спричинене інтелектуальними лінощами людей, призвичаєністю до певних схем, небажанням концентрувати зусилля?
— Відповідь на це питання могла б затягтися на кілька газетних шпальт. Тут пригадується одна філософська праця, з якою нещодавно мав до діла. Вичитав там багато цікавих фактів: китайський імператор Цінь Ші Хуан, що жив у третьому столітті до н.е., за порадою придворного філософа Лі Си, переслідував конфуціанців. Кілька сотень з них було знищено — одним з покарань було закопування в землю живими. Конфуціанці сповідували традиційну моральність, звеличували дух предків, тобто їхнє вчення обстоювало й нагадувало кожному поколінню китайців про якісь великі діяння; разом з тим, воно застерігало від хабарництва, було тісно зв’язане з політикою — це не таке собі умоглядне філософствування. Таким чином воно становило загрозу для конкретного правителя і для панівної верхівки. Водночас, цей же імператор, Цінь Ші Хуан, об’єднав Китай, руками підданих збудував Велику Китайську стіну... Виходячи з цього прикладу, я іноді думаю, що справа не у правителях і не у філософах. Справа у придворних радниках. І все ж?..
Так само і в наш час, коли хтось береться обстоювати традицію, нагадувати про великих класиків, він зустрічається, мовлячи за А. Камю «криками ненависті юрб» (із роману «Сторонній»). Корпоративних юрб, бо це не народ волає — це поняття на сьогодні вже трохи застаріло — ми маємо корпоративні об’єднання, що поділяють націю. Не витворено нових міфів, символів. Дуже ожорсточено сприймається українське конфуціанство, — я не адепт і не ідеолог цього вчення, просто вважаю за потрібне нагадувати про такі речі. У нас існує зумисне невизнання засадничих основ вікової тривалості культури. За часу й доби, коли мова інтелектуальних покидьків убожіє, «американізується», письменник неминуче вдається до т.зв. складної мови. І за це його ніхто не має осуджувати.
— Чи бачите ви, як автор, свого читача, чи радше сповідуєте декадентський принцип «мистецтво заради мистецтва»?
— Це найцікавіше й найважче питання. І скільки мені доводилося чути й читати відповіді письменників на такі питання, здається, на нього ніхто так і не відповів, хоча б трохи наближено до своїх переконань. Кожен письменник або апелює до якоїсь категорії читачів, або до якоїсь ситуації, і ніхто, власне, не вгадує. Я, очевидно, теж не вгадаю. Вся проблема в оцьому мовленні — за нею ж стоїть ще давніша проблема, яка знайшла певне онтологічне вирішення у нашому часі: українська нез’ясованість між містом і селом, між імперіальним центром і провінцією. Про це колись ще Шпенглер писав. У нас не сталося цього порозуміння. Місто, висмоктавши певну культуру, етнічну потугу, робочу силу, і далі лишається на якихось загадкових міфічних засадах і не хоче визнавати свого «спонсора» — лишаючись дояром провінції, нехтує нею.
«ЛЮДИНОЮ ОПАНОВУЄЦІЛКОМ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙСТРАХ»
— Давайте все-таки повернемося до літератури. Минулого року було засновано премію «Стиль від Медвідя». Що це і яка її доля?
— Справді, асоціація «Нова література» з нагоди мого 50-річчя заснувала таку премію. Мені було вручено диплом, що я є першим лавреатом премії «Літературна премія «Український стиль», яка надалі іменуватиметься ім. В. Медведя» і присуджуватиметься щорічно за різними номінаціями.
— Ваш роман «Кров по соломі» був серед творів, що їх не обійшла увагою Національна програма підтримки соціально значущих видань. Як ви ставитеся до цього факту?
— Я з тих письменників, яким не вдається заручитися підтримкою певних міжнародних фондів та корпорацій. І я вперто усі ці одинадцять років, може, трохи по-ретроградськи, уповав на якісь державні програми, багато років звертався до Держкомінформу. За той час, поки я писав свої прохання включити «Кров по соломі» у цю програму, змінилося три його керівники, і лише за Івана Драча мені вдалося потрапити у ці аннали: дві тисячі примірників книги у «Кальварії» закупили для розповсюдження по бібліотеках. Але видавництво не обмежилося цим тиражем — я бачив книги у магазинах, хоча зиску з того ніякого не маю. І всупереч багатьом думкам і навіть істеричним крикам, що «держава не повинна втручатися у видання», я все-таки задоволений цією ситуацією, — державна система книговидання повинна зміцнюватись і поширюватися, діяти поряд з іншими формами. Роман, як творчий акт, завжди важить на державотворчу місію. Достоєвський своїми романами більшою мірою прислужився розбудові Російської імперії, аніж чимало тодішніх реформаторів.
— Як автор щоденників «Філософія страху або проклятий народ» і уважний спостерігач життя сьогоднішнього, які загальні страхи людей ви виділили б з-поміж безлічі винятково приватних фобій?..
— Я справді про це багато писав, але ніколи не намагався узагальнювати свій досвід, бо це б мені рокувало долю не так письменника, як аналітика й філософа. А я не хотів би перетворюватись на аналітика. Тому такі думки розсипані по деяких моїх книгах, зокрема, у згаданих «Щоденниках». Підходив до цього з різних боків, намагався відкидати буденні страхи. Мене більше цікавило все це у онтологічному чи міфологічному сенсі. Тобто я говорив про те, що сучасна людина, якщо йдеться про українця, з давнини сповідувала певну толерантність співіснування, скажімо, з демонічним світом. Українська демонологія являє нам демонів і в особі смерті, і мавки, і вітру, і багатьох природних явищ. Тож у нашому розумінні демони — це не просто якісь страхіття вампірського зразка. За кілька останніх століть людина з певних причин порвала з цим світом, перейшовши в атеїстичний вимір, тим часом демони зажили якимось іншим паралельним життям. Людина мовби позбулась якоїсь певної сутності, яка включала оці застороги, комплекси, вірування. Тепер людиною опановує цілком цивілізаційний страх. Тобто метафізичний страх подрібнився, і водночас людина почала відчувати, що отой демонічний світ, який вона відкинула, пильно стежить за нею, живучи самостійним життям, і може у певних моментах карати за необачність і відступництво... Теперішня цивілізація породила нових демонів, але час їхньої «фолкльоризації» іще не настав.
— Що таке «житомирська прозова школа», до якої вас зараховують?
— З огляду на певну «онтологічну» втому, я вже не надаю ваги таким речам, які раніше мали визначальне значення не тільки для мене, а й для певного процесу. Ця втома спричинена небажанням втручатися у якісь животрепетні моменти, сперечатися, дискутувати. Стало зрозуміло, що загалом культурна ситуація у нас занадто низька і не готова до дискусійного запалу. На позір декларується потреба дискусій — «ой, критикуйте мене!». А насправді, все це сприймається з якимось міщанським ошкіренням. За такої ситуації будь- яка критика виглядає смішною. Я дійшов висновку, що наша літературна ситуація дуже нездорова — хвора по суті, амбітна. З огляду на це, вона, не визнаючи самого ідеалу та методів критики, не гідна того, щоб про неї говорити надто серйозно... Феномен оцих «шкіл» виник на ейфоричній ноті, так само як виникали свого часу різні асоціації та літературні угруповання, більшість з яких зараз розсіялися та захляли. Існування школи потребує серйозних обґрунтувань, досліджень. Школа — це певна традиція у вимірах історичного часу, це вчителі і учні, це приналежність, поважання і самоповажання. Злобливим та безталанним тут нічого товкмачитись.
— Ви голова Всеукраїнської приймальної комісії Національної Спілки письменників України. Як багато охочих сьогодні потрапити до лав Спілки?
— Всупереч існуючій нігілістичній ноті щодо НСПУ, зокрема, з числа тих, які перейшли це членство і однією ногою ще перебувають тут, або ж в окремих випадках зреклися, можу заявити офіційно, що бажаючих вступати до Спілки протягом останнього часу чи не більше, ніж було 2- 3 роки тому. У Спілки змінилося керівництво, трохи пожорсткiшали умови прийому, деякі бюрократичні моменти усунуті, на зразок того, що десь там у зросійщеному краї живе патріот, якого треба обов’язково прийняти до Спілки, а він пише недолугі вірші (це раніше практикувалося). Із 100 справ, які розглядалися на весняній Приймальній комісії, було затверджено тільки 40. Але усі ці претенденти ще мають пройти Президію Спілки.
— Чи є якісь обмеження на вступ, скажімо, мовні?
— Мова ніколи не була і не є обмеженням. Хоча цей міф активно поширюється у пресі. Так останнім часом членами Спілки стали 10 молодих російськомовних письменників за скороченою процедурою. Деякі говорять, що їх не приймають до Спілки тому, що в них «неправильна» національність. Інколи надходять листи з проханням розглянути справи поза Приймальними комісіями (кілька таких листів я розглядав нещодавно), «потому что меня тут не понимают» або «потому что я пишу на русском» і т.ін. Це реальні факти — тут нічого не зробиш. На минулій комісії ми розглянули справу з Криму — письменниця пише кримсько- татарською мовою. Ми звернулися до письменників, які дали фахову оцінку й виступили на Приймальній комісії. Так само ми готові розглядати твори усіма мовами, якими видаються книги в Україні.
«ПИСЬМЕННИК БОЇТЬСЯЗАНУРИТИСЯ У БОЛОТОЖИТТЯ»
— Кладучи руку на серце, як би ви визначили коефіцієнт корисної дії оцих 1800 членів НСПУ? Скільки з них є реальними учасниками літературного процесу, а скільки пасивними членами престижного клубу?
— Я думаю, що не варто було б це так тлумачити. Немає зв’язку між кількістю членів Спілки і якістю продукції, яку вони творять. Так само можна сказати про якусь незалежну творчу асоціацію, куди входять п’ятеро людей. Чи можемо ми твердити, що вони всі генії і демонструють вищий рівень, ніж його мають члени Спілки у якомусь середньоарифметичному вимірі? Є певна упередженість до цього, і вона неправдива.
— Але є думка, наприклад, лавреата Шевченківської премії Євгена Пашковського, який ратує за переатестацію Спілки...
— Це є продовженням тої традиції, яка ще на початку 90-х була ініційована Євгеном: колаборантство, перегляд діяльності Спілки і окремих її діячів. Йдеться, власне, не стільки про письменників, як політичних діячів, які несли відповідальність за репресії і т.д. Але ця ідея не була підтримана суспільством — як відомо, у нас не осудили ні комуністів, ні колаборантів. Навпаки: як пам’ятаємо, дисиденти та колаборанти об’єдналися «в ім’я розбудови України». Я завжди був проти такого об’єднання — вважаю, що дисидент завжди повинен лишатися дисидентом і, навіть коли країна процвітає, він має перебувати в опозиції.
— А як же ж тоді бути з Вацлавом Гавелом, який був опальним письменником, а став президентом цілої країни (Чехії)?
— Я думаю, що ставши президентом, він залишився дисидентом на вищому рівні, ніж був раніше. Його дисидентство допомогло йому втілити певні ідеали, навести лад і зміцнити добробут у державі. Натомість наші дисиденти опинилися на пенсіях, при якихось дрібних посадах і втратили свій образ опозиціонерів. Але я не збираюся це осуджувати... Ну, уявімо, що завтра у Спілці, як члени, лишаться 50 чоловік. Найгеніальніших. Але ж решта буде так само працювати, видавати книги... Так само можна критично ставитись до соціалістичного способу книговидання у Швеції — те, що ми втратили, вони продовжують... Ця ідея у своєму корені правдива, але вона занадто близька до ідеалізму, який важко втілити. Особисто я не уявляю, як це конкретно зробити. Якимись «силовими» заходами цього не здійснити. Мусить відбутися природний відбір у спосіб «війни текстів»...
— Чому ж у нашому письменницькому середовищі так тихо: письменники існують самі по собі, читачі самі по собі. Практично ніякого тертя між ними не відбувається. Ні дискусій, ні суперечок...
— Про це трохи кажуть, але все зводиться до якоїсь меркантильності: народ зубожів і не може купити книжку, видавнича система розвалилася, письменник перестав заробляти своєю працею... Насправді, мені здається, самі письменники несуть найбільшу відповідальність за оцю пустелю. На початку 90-х я, сповнений романтизму і досвіду інших світових літератур, іноді в пресі нахабно заявляв: молоді письменники повинні написати бодай кілька десятків товстих романів, щось на зразок родинних чи історичних епосів. Насправді цього не сталося. Чому я так вважав? Бо посилався на досвід латиносів, де вибух стався за рахунок т.зв. диктаторської тематики. Чи не кожен видатний письменник того регіону написав роман про диктатора. Це була дуже гаряча тема. В Україні не знайшлося такої гарячої теми. Письменники у нас за інерцією залишилися філологами «совєцького гарту». І вони не знайшли мужності в собі визнати це. Найбільш цікаві зразки у нас філологічні, мелосно-українські, і вони є не переконливими для масового читача. Пишуть реченнями- карамельками, щоб було грамотно, вимислюють якісь жахи, секс, якого вони, власне, ніколи не пережили, якісь убивства, які побачили у телевізорі.. Себто, сама житейська буттєва насиченість не знайшла адекватного відбиття у слові, реченні, стилістиці. Мова може помщатися своїм носіям, якщо вони не по-господарськи розпоряджаються її можливостями.
— Можливо, просто не вистачає сміливості, адже є, наприклад, реальна історія з Онопрієнком, який порішив понад півсотні людей? Чому не написаний роман чи не знятий фільм?
— Думаю, що письменники вражені отим онтологічним страхом, про який ми говорили на початку розмови. Письменник боїться зануритися у болото життя — він знає, що це буде пахнути соціальністю, народністю, ще чимось. Відкинувши всі ці речі, письменник опинився у такому стані, коли він може писати лише про свої камерні переживання і про те, що бачить за віконцем. Це спочатку було цікаво — це був спротив радянській кондовій літературі, але нормальна література не може десятиліттями живитися з цього. Це почалося із заперечення всіх постулатів соцреалізму — «ми постмодерністи!» А насправді кожна здорова література озброювалася агресивністю, зануренням у плоть навіть конаючого організму нації... Поезія наша зараз має високий цивілізаційний рівень — якийсь школяр може писати на високому версифікаційному та мисленному рівні, але дуже мало солідної крутої прози, тим більше великих обсягів. Усе обмежується новелістичними доробками. Над серйозними романами й далі працюють письменники старшого покоління.
