Може українське суспільство прощальне «Аve, Europa!» перетворити на привітальне?

7 квітня у київському Будинку вчителя відбулася зустріч із письменницею і культурологом, професором Римського університету «Ла Сап’єнца», цьогорічним лауреатом Шевченківської премії Оксаною ПАХЛЬОВСЬКОЮ. Предметом обговорення стала її публіцистична книга «Ave, Europa!», вперше представлена у переповненому Українському домі у січні торік. А точніше: чи до снаги українському суспільству прощальне «Ave, Europa!» (як вимальовується на сьогодні) перетворити на привітальне. «Камо грядеші?» —таким виразом можна визначити тему нашої розмови, — розпочав блискучий ведучий вечора — літературознавець Володимир Панченко. — Причому в наших реаліях це питання дуже часто нагадує гамлетівську форму: бути чи не бути...» «Під час ІІ Світової війни Олександр Довженко писав про те, що Україна стала полем битви для цілої Європи, — підхопив тему екс-посол України в США Юрій Щербак. — Очевидно, він розумів стратегічне значення нашої країни. Сьогодні (на щастя, без крові) ведеться серйозна боротьба за Україну. Передусім за ресурси, які у ХХІ столітті визначатимуть її роль у світі. Це розгортається на тлі продуктових нестатків, коли у 30-ти державах відбулися голодні бунти й безпорядки. Також за людські ресурси. Зокрема, за інтелектуалів і молодих українців, які у переважній своїй більшості є освіченими і європеїзованими. Власне, книга Оксани Пахльовської — погляд на страшне ХХ століття й прогнози на століття ХХІ. Вона — про вибір. Між свободою і несвободою, українським індивідуалізмом і колективізмом орди, толерантністю та агресивністю... Про драматичне співіснування двох Україн: європейської та радянсько-російської... На запитання — «Хто винен?» — мусимо чесно зізнатися — ми. А, запитуючи — «Що робити?», у відповідь чуємо — «Вчитися і боротися!». Авторка дає цікаві конструктивні поради щодо інтелектуально-духовного опору. Адже, як відомо, культура — надзвичайно важливий елемент в системній боротьбі». «Так, Європа потрібна Україні, — продовжив знаний економіст, член Римського клубу Богдан Гаврилишин. — Але й Україна може багато чого дати Європі. Наприклад, між українцями ще є щирість у спілкуванні... Знаєте, на помаранчевий Майдан ми вийшли вимагати не підвищення зарплат або соціальних виплат, як виходять на страйки у Франції чи Греції, розбиваючи вітрини супер-маркетів, підпалюючи машини... Ми відстоювали морально-етичні цінності. І при цьому були ввічливими, толерантними і солідарними. Оце для мене — мій народ. Тому ми повинні йти в Європу, твердо вірячи в себе. Пригадую, коли в центрі Женеви співав полтавський хор «Калина», більшість швейцарців, що прийшли його послухати, плакали. До того ніколи не бачив, щоб швейцарці плакали. Інакше кажучи, наша культура багата, справжня. І вона буде частиною тієї інтелігентної європейської культури!». «Книга має велике значення, — зауважила головний редактор «Дня» Лариса Івшина. — Не дарма багато видань, не тільки суспільно-політичних, приділяють велику увагу книжковим новинкам. Обнадійливий знак часу. В інформаційному сміттєзвалищі люди хочуть знайти лоцію, якою можна керуватися і доплисти до чогось вартісного. Мені було надзвичайно приємно читати листи в програмі «Діалоги» на каналі «Культура», в яких читачі запитували, де можна придбати книгу «Ave, Europa!», або просили просто поговорити про неї. Це свідчить про те, що люди потребують живого інтелектуального спілкування. Ми маємо у різних формах подбати, щоб той запит задовольнити. Я погоджуюся, що Європа потрібна нам і навпаки. Але мусимо усвідомити, в якому стані перебуваємо зараз. Адже увесь цей великій вибір можливостей привів до того, що на тому відкритому просторі попередні роки ми часто брали гірше. І виявилися незахищеними власним національним імунітетом. Очевидно, держава повинна подбати про те, щоб створити елементи захисту — аби не вийшло так, що живемо у прохідній кімнаті. Усі ті розмови, що Україна повинна бути мостом... Цю лексику треба видалити із нашого спілкування. Мости розводять, зривають... Важливо побудувати повноцінне спілкування з Європою та світом, базоване на цінностях. Оксана у своїй книзі виклала багато думок, які, можна сказати, переносять нас із пострадянського світу в інший — цивілізований, європейський. На мою думку, щоб Європа нас краще зрозуміла, ми мусимо поставити «на ноги» своє інтелектуальне виробництво. Як писав Джеймс Мейс, українці не повинні потрапити в глобалізаційну яму, коли не встигнемо виростити і не зможемо захистити національні цінності. Тоді вони будуть зім’яті катком могутніх інформаційних впливів. Тому захищайте й любіть своє розумне й краще!».

Врешті виступила авторка книги «Аve, Europa!». Пані Оксана говорила тезами. Чимало піднятих тем були обговорені в інтерв’ю з нею на шпальтах «Дня». Тож пропонуємо, на наш погляд, найбільш концентровані думки. «Європа — насамперед простір свободи і відповідальності за цю свободу. Ці категорії побутують впродовж кількох тисячоліть, починаючи від Давньої Греції. Європа — не стільки географічне поняття, як, передусім, культурне. І, треба сказати, що впродовж століть кордони Європи змінювалися. Завжди стояло питання Європи і не-Європи. Європа — це і простір закону, інтелекту і творчості. Також — критичне мислення, що полягає в постійному органічному вмінні переформатовувати себе, переглядати власну історію. Семюель Хантінгтон у своїй відомій книзі «Сутичка цивілізації» написав, що поділ між цивілізованим і нецивілізованим світом, де, власне, людина є рабом влади, інституцій, ситуацій, проходить по Дніпру. Інакше кажучи, на території православ’я та ісламу не може пустити коріння демократія. Слід зазначити, що українське православ’я у порівнянні з російським має зовсім іншу традицію. До XVIII століття, поки воно не було знищене з боку російської церкви, мало абсолютно європейський антропоцентричний вимір. Як ми бачимо, протягом віків існує опозиція Європа — Євразія. За останні п’ять років загострилися відносини між Росією та Україною. Насправді, вони загострилися між Росією та Європою. Бо європейський вибір не притаманний їй і вона сприймає цю традицію як евентуальність свого розпаду як держави. Якби в Росії зараз відбулися демократичні зміни, вона би стала не економічним, а ідеологічним партнером Європи, світ би змінився. Європа — це теж простір історичної пам’яті. Проте пам’ять не повинна морально знищувати, вганяти в депресію. Пам’ять повинна спонукати до жити. Я бажаю вам перемоги над усіма проблемами, які нас змушують почуватися далеко від Європи. Польща, Чехія, Угорщина йшли до Європи, відчуваючи себе вкраденою Європою і вірячи у свою європейську культурну основу. Тільки таким шляхом можна робити цивілізаційний вибір».

Попри центральну проблематику прозвучало ще кілька не менш важливих глибоких тем. Зокрема — про необхідність робити добро та вміння бути вдячним. Вони природно виникли із розповіді Ліни Костенко про особисту історію. «Присутність однієї людини у залі спровокували мене на спогади, — розпочала Ліна Василівна. — Цей спогад входить в мої мемуари, де називаю всі прізвища. Оксана через мене багато перестраждала. Її не прийняли до Київського університету. Для того, щоб був стаж, вона працювала в приймальній комісії секретарем. А коли декан дізнався, що моя дочка там працює, сказав знайомому, який допомагав її працевлаштовувати: «Ти що під мене міну закладаєш?!» Ми змушені були відправити її вчитися у московський університет. Потім вона працювала в Інституті літератури, де її відрядили в аспірантуру в московський інститут літератури — тут не було професора-італознавця. Її направили туди з цільовим призначенням. Тож, якби вона склала іспити на «3», все-одно вертається в Україну. Але в Москві була поставлене завдання поставити «2». І Оксана, яка мала всі «5», одержала «2» з марксизму-ленінізму. Був такий Бялік. От він сам-на-сам із дитиною, яка вивчила напам’ять Леніна, сказав: «Вы искажаете Ленина». Чим я можу їй допомогти? У мене не було виходу. Я мусила щось зробити, щоб у Оксани прийняли екзамен в будь-якому місті Радянського Союзу, аби тільки не в Москві чи Києві. З тим проханням звернулася до Павла Загребельного. Він сказав, що допомогти нічим не може, а от в Академії наук є дуже порядна людина... Цей «порядний» чоловік протримав мене в приймальні три години. Всіляко посміхався і... пальцем не поворухнув. Так починалася наукова робота Оксани Пахльовської. А тепер все гаразд. Але, може, варто було все це пройти, щоб зрозуміти, які у нас люди бувають, і як вони люблять принижувати...».

Насамкінець Ліна Василівна подякувала за фінансове сприяння у виданні книги «Ave, Europa!» українському швейцарцю Богдану Гаврилишину і киянину Йосифу Зісельсу (понад півтора десятка українських «патріотів» у цьому відмовили).

Фактично, кінець березня — початок квітня засвідчив запит на інтелектуальне спілкування в нашому суспільстві. (Йдеться передусім про презентації книг Ліни Костенко «Берестечко» та «Гіацинтове сонце».) Причому серед різних поколінь. Так нещодавно Оксана Пахльовська прочитала лекцію «Україна — Європа: чи можлива зустріч?» у Київській дитячій академії мистецтв. Після чого, правда, звучали дещо наївні запитання, але це було живе і щире спілкування. Враховуючи авторитет пані Оксани, може, доречно було б і цю зустріч провести, наприклад, у Київському військовому ліцеї ім. Івана Богуна. Адже Будинок вчителя має свою публіку, частина з якої, напевно, була на презентації книги «Ave, Еuropa!».

І ще. На цій зустрічі всі, хто виступав, робили акцент на потребі громадянської активності. У таких дискусіях і може народитися ідея створення інтелектуального клубу (вона вже витає у повітрі), на засіданнях якого фахово обговорювалися б життєво важливі для України питання. Очевидно, з таких обговорень і постане критична маса, до якої рано чи пізно прислухатиметься влада.