«Мудрець виходить до людей у простій камізельці»

Перший у світі пам’ятник Блаженнійшому Любомиру Гузару встановили у Вінниці. Скульптуру розмістили поблизу храму Покрови Пресвятої Богородиці Української греко-католицької церкви. Авторами пам’ятника стали два українських скульптори: Борис Крилов та Олесь Сидорук. Вони зобразили Любомира Гузара одягненим у камізельку поверх підрясника, а поряд з ним стоїть колона, на якій лежить митра. Відкривали композицію урочисто — за участю глави УГКЦ Блаженнійшого Святослава, архієпископів та святих отців. Спеціально до цієї події в місті організували низку заходів: кінопокази, виставки, зустрічі та духовні вечори — під спільною назвою «Тиждень Патріарха Любомира Гузара». Поважною гостею кожного із них стала найближча родичка Блаженнійшого, донька його рідної сестри Марти і похресниця — Марія Рипан. Вона спеціально із Канади приїхала до Вінниці на вшанування пам’яті свого «вуйка Любка» — так люб’язно жінка називає Патріарха-предстоятеля Української греко-католицької церкви Любомира Гузара. Чотири роки тому він відійшов у інші світи, залишивши після себе неймовірної ваги духовну спадщину. Осягнути її до снаги, як каже пані Марія, лише тим, хто вміє щиро молитися, самовіддано працювати і бути людиною. Про головні духовні цінності, життєві випробовування і неймовірне бажання Любомира Гузара повернутися в Україну, — Марія Рипан розповіла в ексклюзивному інтерв’ю для «Дня».

«ПО ОБИДВІ ЛІНІЇ — ДІДА І БАБЦІ — БУЛИ СВЯЩЕННИКИ»

— Напевно, усі, хто цікавиться життям і духовним служінням мого вуйка, добре знають, що народився він у Львові 26 лютого 1933 року в родині Ярослава Гузара та Ростислави Демчук. Вони мешкали разом з бабусею Вільгельміною Гузар, дружиною Лева Гузара, в її віллі. Батьки Ярослав та Ростислава виховували дітей в українському дусі. Діти ходили до української школи в середмісті Львова і мали заняття в різних закладах — здобували науку. Якось мати розповідала, що ходити доводилося далеко, тому вона казала, що коли матиме дітей, то її діти не будуть так далеко ходити по науку, а навчатимуться чим поближче до доми. Попри те, що це була українська школа, почесні грамоти, які мати і вуйко одержували за поведінку, вже містили зображення Леніна. Це був час, коли окупаційні системи в Україні змінювали одна одну, і таким, як Гузари, залишатися на рідній землі ставало небезпечно.

Передусім через те, що по обидві лінії — діда і бабці — були священники. Прадідом Любомира був отець Дмитро Гузар — священник УГКЦ, парох у містечку Завалів. А родина його матері, Ростислави Демчук, мешкала в Кальному, бо її батько, Лука Демчук, був там парохом. Сам отець Лука народився в Новому Виткові біля Радехова, на Львівщині. А мати Ростислави — Олена Білинкевич була донькою пароха отця Йосипа в селі Рукомиша біля Бучача. Сам він родом із Тисменичан (нині це Івано-Франківщина). Взагалі вуйко знав усе про всіх, його ставлення до родини було святим. Він завжди відав, хто де перебуває, хто одружився, помер чи народився. І всі відомості про наш рід, що я маю нині, то — завдяки вуйкові.

А почала досліджувати наш родовід моя бабця Ростислава. У неї був такий великий аркуш паперу, схований у машинці для писання. На ньому вона кольоровими олівцями позначала, де яка лінія родоводу. Його успадкувала я і продовжила генеалогічні дослідження. Нещодавно довідалася, що бабця Вільгельміна — то начебто ім’я польське, але дослідження приводять до думки, що, можливо, в роду було німецьке коріння. Та навіть якщо Вільгельміна була й не українського походження, то її чоловік Лев Гузар був патріотом. Власне, від нього тягнеться виховання дітей у кращих українських традиціях, які ми зберегли за кордоном.

«Є ЗНІМКИ ІЗ ТАБОРУ, НА ЯКИХ ДІДО І ЛЮБКО ЦІЛКОМ ПОГОЛЕНІ ТРИМАЮТЬ У РУКАХ ТАБЛИЧКИ З ЧИСЛАМИ»

— Еміграція була плановою, родина одразу вирішила, що буде втікати за кордон від переслідувань?

— Зовсім ні! Це лише так здається, що взяли зібралися і виїхали в Австрію. Насправді то був дуже скрутний період, про який вуйко якось сказав: «Я бачив, як заможні люди в одну мить втрачали все». Тривожні дослухання до гуркоту вантажівок, які проїжджали повз наш будинок нічної пори, ранкові розмови батьків про те, кого цієї ночі розстріляли... Після НКВД прийшло Гестапо, після Гестапо — знов НКВД. І коли дідо — Ярослав Гузар потрапив у списки НКВД на заслання до Сибіру, вони похапцем зібрали речі й втекли із міста, зупинившись у родички, вчительки в Межибродах. Гадали перечекати, але становище лише погіршувалося. Тоді вони перейшли через Штрасхоф. Проте була вимога: кожен, переходячи кордон з Австрією, мусив зареєструватися. Є знімки із табору, на яких дідо і Любко цілком поголені тримають у руках таблички з числами. На окремому знімку — моя мама в той самий час у жахливому вигляді… Не знаю, як їм вдалося вийти із того табору. Мабуть, завдяки тому, що Ярослав Гузар свого часу читав в університеті Відня і мав там знайомих. Він закінчив торговельний університет і добре знав німецьку мову. Це дало йому змогу знайти роботу і зняти помешкання в Зібервальді. За кілька місяців вони переїхали звідти у Тімелькам. І вже потім дісталися Зальцбурга. Там діяла українська гімназія, яку зорганізували українські професори-емігранти. Моя мати й Любко навчалися в ній і успішно закінчили. Як пригадував вуйко, то була проста школа, зі звичайними лавицями, навіть зошит чи хороший олівець було складно знайти, але знання там давали хороші.

Тим часом батьки шукали можливість виїхати всім разом, проте це було складно. Передусім через те, що вони не мали робітничих професій, не були, до прикладу, дереворубами. Тоді знайомий діда Ярослава Дмитро Галичич зробив для них запрошення до Америки. І так вони всі виїхали. Тобто від 1944 року, коли родина залишила Львів і до 1949 року, коли виїхала до Америки, минуло п'ять років.

«НАРЕШТІ ВІН МАВ МОЖЛИВІСТЬ ЗУСТРІЧАТИСЯ І СПІЛКУВАТИСЯ З ЛЮДЬМИ ІЗ УКРАЇНИ»

— Власне, в Америці Любомир Гузар закінчив духовну семінарію. Він завжди хотів бути священником? Переслідування його родини не змусило передумати?

— З дитинства вуйко знав, що буде священником. Ще будучи в Зальцбурзі, він написав листа до керівника семінарії в Штатах про своє прагнення. І Америка дозволила втілити його мрію. Він пішов до 11 класу вже у Штатах, звідки перейшов до 12-го, успішно закінчив, а потім поступив до Стемфордської духовної семінарії (St Basil's Preparatory School. Stamford, CT.). Після коледжу поступив до католицького університету у Вашингтоні в українську семінарію і 1956 року здобув сан священника. Якось батьки взяли його з собою на літню працю як студента до Українського Народного Союзу — Союзівки, це було курортне місце в горах у Керґонксоні біля Нью-Йорка. Там було багато українців, котрі потребували недільної Служби Божої. Співдиректором тієї Союзівки був знайомий діда, і він запропонував: «Може би, твій син тут попрацював?». І коли отця Любомира висвятили на священника, то він почав їздити до Союзівки на вихідні й служив там літургії. Це було під час навчання в семінарії в Стемфорді, де, до речі, давав уроки української. За ці роки на Союзівці збиралося дедалі більше українських емігрантів. Так, із оселі там постала парафія, якою теж опікувався вуйко. Це доволі цікава історія, бо досі ніхто нічого подібного у Штатах не робив.

Та Любомир Гузар завжди прагнув розвитку. У період 1969 — 1971 років він навчався богослов’я в Італії, потім поступив до монастиря Святого отця Теодора у студити. Наступні десять років викладав у Папському місійному університеті «Урбаніана» в Римі, де тісно потоваришував з Патріархом Йосифом Сліпим. Той період вуйко називав визначальним, бо нарешті він мав можливість зустрічатися і спілкуватися з людьми із України.

— Вони приїздили до Рима?

— Так, і вуйко радів кожній новій зустрічі, чув, як було в Україні. До речі, у листах вуйка до матері є цікавий момент, у якому він розповідає про те, як збирає відомості про Україну. Коли чув, що хтось приїхав до Рима, то буквально їхав їм назустріч, щоб тільки поговорити. Листів писати не можна було, хіба що усно поспілкуватися й довідатися новини. Старався активно зустрічатися з кожним, хто приїздив, бо мріяв повернутися в Україну. З часом ті отці-студити почали думати, куди б перенести свій монастир — до Канади чи в Україну. Так ідея — повертаймося в Україну — назріла. Єдине, чого побоювалися, що вони були з-поза України і їх могли не дуже радісно сприймати, бо це були священники з інакшим мисленням.

«НА ЧУЖИНІ ТИ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЄШСЯ ГРОМАДЯНИНОМ ДРУГОГО КЛАСУ»

— І його бажання здійснилося: він не лише повернувся на Батьківщину, а й розбудував греко-католицьку церкву.

— Так, та не всі знають, що вперше вуйко приїхав в Україну як турист — на десять днів 1991 року. Він згадував, як повертався потягом тією ж дорогою, якою вони втікали — через Славське. І той гіркий спомин закарбувався в його пам’яті. Він поїхав до Львова, шукав вулиці свого дитинства, а побачив гнітюче сіре місто, як після навали. Від того був дуже засмучений і розчарований. Та потім сконтактував з далекою родиною і зрозумів, що попри радянську окупацію, українська ідея живе. Її можна і треба розвивати. Про все це він розповідав нам у листі, написав, що він 46 років жив поза Україною. «Там було добре, спокійно, але на чужині ти завжди в якийсь спосіб залишаєшся громадянином другого класу. Цілком інакше пройтися вулицею чи вулицями міст, сіл в Україні, чим десь там жити в Нью-Йорку чи Римі». Ми перечитували цей лист кілька разів і раділи, що Україна має шанс бути вільною і вуйко може туди повернутися. Офіційно разом зі студитами він повернувся в Україну 1993 року. Це були для них інші світи, але зміни не лякали, а, навпаки, загартовували і спонукали працювали над розбудовою церкви.

«МИ НАПРАВДУ НЕ УЯВЛЯЛИ, ЯКОЮ ПОШАНОЮ КОРИСТУВАВСЯ В УКРАЇНЦІВ ВУЙКО ЛЮБКО»

— Вочевидь, крім далекої родини, яка була в Україні, залишилися й друзі дитинства Блаженнійшого. З ким він товаришував?

— Готуючись до зйомок фільму «Любомир», режисерка Леся Харченко довідалася, що однокласниками вуйка були Юрій Шухевич та відомий лікар-онколог Борис Білинський. Вона влаштувала зустріч з ними на даху в одній зі львівських кав’ярень і записала хороші інтерв’ю, які оповідають історію країни крізь життя цих людей. Згадую, якими неймовірними враженнями ділився вуйко. Розповідав про важкі спогади, як доля розкидала їх по світах. Але від того, що вони мали солідне виховання і ґрунтовну науку, жорсткі випробовування не вплинули на них, не змінили їх як людей. Патріотичні християнські цінності дали їм змогу зберегти себе.

— Блаженнійший часто повторював, що важливо бути людиною. Власне, цей напис «…Бути людиною» викарбуваний на пам’ятнику, який встановили у Вінниці й на відкриття якого ви приїхали. Що для вас, вашої родини означають такі події? Ці важливі й належні такі заходи?

— Ми направду не уявляли, якою пошаною користувався в українців вуйко Любко. Ми того не знали і не розуміли, для нас він був таким, як усі. Але коли я вперше приїхала до вуйка і побачила, як до нього ставляться, як його шанують, як слухають, це було дуже втішно. Коли він щось говорив, то всі замовкали. Якось я відреагувала: «Це було щось!». Він мене виправив: «Тут чомусь не важить — що каже, але хто каже».

Любомир Гузар був моральним авторитетом не лише для громади греко-католиків, а й для віруючих різних конфесій, до яких ставився з повагою. Іноді, від не впізнання, його вважили євреєм. Траплялися кумедні випадки: наприклад, в аеропорту рабин привітався з ним і сказав: «Шолом». На що вуйко відповів: «Шолом». Він ніколи не соромився проявляти до людей повагу. Прагнув скромно і молитовно служити. До речі, щоразу при зустрічі запитував своїх гостей: «Чим можу вам послужити, чим можу бути корисним?». Люди відчували від нього правду, і він дбав, щоб усе було добре для всіх, незважаючи на те, хто є хто. Це не просто слова. Він направду дбав і так щиро молився і вірив у те, що це має справдитися. Його слова: «Хочу бути людиною» — це про нього, бо він БУВ тією справжньою Людиною.

Мені дуже втішно, що люди шанують його пам’ять і величну простоту. Скульптура у Вінниці досить символічна — мудрець виходить до людей у простій камізельці. Це ніби нагадування, щоб люди молилися і працювали — жили без фальші, по правді, бо правду шанував мій вуйко.