Музичний вік

Продовження. Початок в "Дні", 20.07.2001

ХТО ТАНЦЮЄ, ХТО СКАНДАЛИТЬ

В другій половині 1970-х комерціалізація року все більше зростає.

У 1975 році від року відбруньковується поп-напрямок — диско. Його характеризують яскрава мелодика, насиченість електронікою й механістичний танцювальний ритм. Диско походить від негритянського стилю соул (Стіві Уандер, Дайана Росс). Чітку диско-межу можна спостерігати у «Бі Джиз». В 1960-х вони нагадували «Бітлз», а в 1973 — 1977 — «чисте» диско.

Попри відверту розважальність усі диско-виконавці були високими професіоналами: Донна Саммер, «Боні М» і «Ерапшн» («діти» західнонімецького продюсера-композитора Франка Фарріана) «АББА», «Чилі», «Арабески», Адріано Челентано, «Оттаван», «Чингізхан».

Музика диско на вінілових пластинках (власне — дисках, звідки й походить назва) замінила в дансингах живих музикантів, від чого ті, зрозуміло, не зраділи.

Серед «просунутих» критиків гарним тоном прийнято поблажливо лаяти цей «продюсерський» напрямок (чи близький до нього стиль МОR («middle of the road» — «середина дороги» — серцевина комерційної музики).

І проте, судячи з колосального успіху збірників «Фантастик диско», за масою радіоефірів — стиль виявився живучим. А чому? Та тому, що він викликає відчуття ситої радості. Щось на кшталт безтурботного лежання на палубі яхти під літнім небом. Чи відчайдушних нічних танців на океанському лайнері. Хто в здоровому глузді відмовиться від таких задоволень?

Елементи диско з’являються й у багатьох рокерів. Навіть у такого зубра року, як Мік Джаггер.

На противагу безтурботності диско в 1977 році з’явився «бунтівний» панк-рок. (Що в перекладі — зухвалий, хуліганський рок.)

З музичного погляду — примітив, «трьохакордне» звучання. Найбільш відомі — «Секс Пістолз». У текстах — глобальне наплювательство.

Як писав культовий американський авангардний музикант Френк Заппа: «Панк кінця сімдесятих виник як бунт проти настільки дурного стилю поведінки (маються на увазі диско-вечірки. — К.Р. ). У брудних зальчиках без зайвих прикрас прийнялися битися в корчах групи маніяків, виробляючи власний дурний стиль поведінки».

Як реакція на неприйняття панка народилася «нова хвиля» — безліч напрямків, об’єднаних в одному: від авангардно-експериментального до електронного року. Не без романтизму, успадкованого від диско. Це — «Поліс», «Ю-Бі-40», Елвіс Костелло.

ПОВІЛЬНЕ ПОВЕРНЕННЯ ДО ВИХІДНОЇ ТОЧКИ

У вісімдесятих великі відкриття в рок-музиці закінчилися. Почалася — комерція.

Хеві-метал був органічним продовженням хард-року. Хард, насичений панк-ідеями зрештою вироджується в децибельний напір і диявольську «металеву» атрибутику. Супертяжі: «Айрон Мейден», «Блек Саббат», «Металіка». Ще важче — представники треш-року.

Втішне явище в музиці 1980-х — Стінг, який покінчив iз «Поліс» й прекрасно існує «автономно».

Вісімдесяті — це й народження комерційних поп-монстрів: Майкла Джексона і Мадонни. Обидва дивовижні шоумени й танцюристи. Говорити про їхні якісь особливі вокальні дані не доводиться. Але якщо голос «вічного хлопчика» можна впізнати одразу в незнайомій пісні, то ідентифікувати голос Мадонни, поки річ не розкручена — завдання майже нездійсненне.

Як відродження диско в 1986 році з’являються «Модерн Токінг». Ось де вже точно комп’ютерне повидло!

В середині 1980-х вискочив (як прищ) — реп (буквально — балаканина) — скоромовка під ударні американських негрів-ді-джеїв. Електронізований у 1990-х реп — хіп-хоп.

Дев’яності цілковито повернули нас до ритму (тільки вже на основі комп’ютера): рейв, техно.

Бiографiя Мiстера Року

Якщо розташувати за антологією розвиток стилів року, то вимальовується така біографія Містера Рока:

(1953 — 1962) Американський рок-н-рол. Весела, заводна, танцювальна музичка. — Народження. Дитинство.

(1962 — 1967) Британський біт і поява поняття рок, епоха «Бітлз». Музика дорослішає разом з учасниками ліверпульської групи. — Підлітковий період.

(1967 — 1969) Хард-рок, важкий білий блюз. Джиммі Хендрікс, Дженіс Джоплін, Джим Моррісон. Істерична музика, музика агонії. — Перехідний вік.

(1969 — 1981) Золотий період британської рок-музики. Арт-рок, симфо-рок, глем-рок, концептуальний рок тощо. «Пінк Флойд», Елтон Джон, «Лед Зеппелін», Род Стюарт, «Діп Пйорпл», «Квін» і т.д. Найрізноманітніші настрої. — Молодість.

«Вікові» рецидиви цього періоду:

(1975) Танцювальне поп- відгалуження — диско (аналогія з «комерційним» джазом, на кшталт оркестру Глена Міллера). Приємні, бездумні мелодії. — Легке «впадання в дитинство».

(1977) Панк-рок. «Секс- Пістолз». — Важке «впадання в дитинство».

Обидві крайності «згладжують» представники «нової хвилі».

(1981 — 1985) — Хеві-метал. «Айрон Мейден», «Металіка». Децибелізм. — Криза середнього віку.

(1986 — 1990) — «Друге народження» Тіни Тьорнер і Джо Коккера, нью-диско «Модерн Токінг», і нью-фанк — Джордж Майкл. В основному музика мелодійна й приємна, але вторинна. — Середній вік.

(1990-ті) — Хаос, рейв, декаданс.«Продіджи» — торжество комп’ютерного ритму. — Старість. Маразм. Смерть.

Зміна віх у Містера Рока йде швидше, ніж у Джазу, оскільки швидкість інформобміну на планеті в десятки разів збільшилася. І як бачимо, «характери» у них трохи відрізняються. (Смерть Року, як і Джазу, повторюємо, досить умовні поняття — вони знаходять продовження в інших жанрах. Але як масштабні явища — вони померли).

Смерть Року, як і Джазу як великомасштабного явища вже настала. Варто, напевно, детальніше зупинитися на понятті «смерть». У цьому випадку воно досить умовне. Хочу уточнити, що я маю на увазі. Раніше рок грали мільйони музикантів. У цьому середовищі знаходився планетарний творчий центр музики (як раніше — у джазі). Вулканічно вивергалися нові стилі, з’являлися десятки нових «зірок». Потім цей процес пішов на спад. «Смерть» жодним чином не стосується кращих творів жанру. І окремі рок-музиканти продовжують продуктивно працювати. Просто, повторюю, як МАСОВЕ творче (і соціальне) явище рок зник. Він розчинився в інших напрямах.

По суті на 2000 рік ми повернулися до того, з чого починався сто років тому джаз — до голого ритму, до нуля. Костянтин РИЛЬОВ, фото Анатолiя МЕДЗИКА Закiнчення статтi читайте у наступному п’ятничному номерi «Дня» (Продовження. Початок див. у «Дні» вiд 20.07.2001)

Коротка iсторiя розвитку року МАГІЯ ЕЛЕКТРИЧНОГО ЗВУКУ

Для того, щоб рок відбувся як музичний напрямок, треба було винайти новий інструмент — електрогітару. (Так само було і з джазом. Хоча труба була винайдена раніше, але загальнодоступною для «батьків» джазу, бідних, але музично обдарованих чорних юнаків Півдня Штатів, вона стала тільки наприкінці ХIХ-го століття).

Відбулося це на початку сорокових років (в епоху зародження в джазі бопа). Однак електрогітара не одразу була оцінена й затребувана. (Синтезатор і того гірше. Він був уперше розроблений в американських лабораторіях теж в 1940 ві роки. Але перший синтезатор займав цілу кімнату. «Пристойного» вигляду він набув у 1960-ті. І тільки в 1970-х став суперінструментом.)

Батьки рок-н-ролу: кантрі- енд-вестерн і ритм-енд-блюз.

Сам термін «рок-н-рол» був придуманий у 1952 році чорним ді-джеєм Аланом Фрідом. В перекладі це словосполучення означає — «розгойдуватися й вертітися». Ті ж танцульки. Ну а що ще міг придумати ді-джей?

Першими рок-н-рол заграли, як заведено, чорні музиканти. Але перша композиція в цьому стилі, що потрапила до хіт-параду журналу «Billboard», була «Сrаzу Man Сrаzу». Автор її — білий музикант Білл Хейлі.

Білі, як завжди, радісно скопіювали у чорних новий стиль. (Один тип в Америці — Джеррі Хопкiнс — навіть опублікував величезний список композицій, що здерли білі рок-н-рольщики в афро-американських груп). У негрів сильніше розвинений спинний мозок (якщо так можна висловитися). Їхнє мистецтво (та й в принципі, практично, все) йде від тварини, сексуального начала людини, від «нутра». (Як писав поет Маяковський: «Из тела в теле веселье лейте. Пусть не забудется ночь никем. Сегодня я буду играть на флейте, на собственном позвоночнике...»)

Білі «нагвинчували» на створену неграми «модель хребта» копію свого головного мозку. До серця — інтелект.

У результаті чорні відкрили рок-н-рол, а королем рок-н- ролу став Елвіс Преслі.

Перелічимо найбільш помітні рок-н-рольні імена (з обох «таборів»). Чорні: Чак Беррі, Літтл Ричард, Бо Дідлі. Білі: Елвіс Преслі, Джеррі Лі Льюїс, Джин Вінсент.

Рок-н-рол стає молодіжною бунтарською музикою, спрямованою проти святенницької манірності батьків. Настрій такий же бравурний, як і в нью-орлеанського джазу, але в ньому більше соціального підтексту.

ЯК ГУКНУЛОСЯ, ТАК І ВІДГУКНУЛОСЯ

Рок-рольна лихоманка перекидається на Європейський континент.

Англія початку 1960-х — це країна біта (beat — удар). Біт — американський рок-н-рол плюс британський скіффл — побутове музикування на основі англійських народних традицій.

Як і зачинателі джазу, молоді люди в Англії грали на всіх предметах, що підверталися під руку. Вони самі майструють акустичні гітари, замість ударних — каструлі і пральні дошки. (Як у пісні Геннадія Гладкова «Вася, играй!»)

Усі з легендарної ліверпульської четвірки «Бітлз» раніше грали в скіффл-групах.

Я й тепер не вважаю виконавську майстерність «бітлів» ідеальною. Однак легендарними «бітлів» зробив їхній композиторський геній.

Типові рок-н-рольні мелодії в них починають чарівним чином розмножуватися. «Бітлз» визначили усі рокові тенденції: ліричну, хард-рокову, електронні спроби, концептуальні альбоми тощо.

В 1967 році вони досягають вершини — альбом «Клуб самотніх сердець сержанта Пеппера». Чудовий повнометражний мультфільм на його основі 1968 року «Жовтий підводний човен «Бітлз» (казка, створена в стилістиці «Аліси в країні чудес» Льюїса Керолла) — надає їхньому успіху міфічний відтінок.

Відповідний акт на впорскування під шкіру Британії рок-н-ролу — вторгнення британської музики на Американський континент. Крім «Бітлз» це були «Роллінг Стоунз», «Енімалз» і ряд інших, менш відомих груп.

Американці, підтримуючи свою репутацію «називальників» усього на світі (досить дитяча риса, що не дивно для нації з 200-річним стажем), відкидають префiкс «біт» у британських гастролерів 1964 — 1965 років і скорочують назву «рок- н-рол» до «рок».

Iз цього моменту і до сьогодні у світовий побут увійшли слова рок-музика і рок-група, що об’єднує музикантів широкого спектру.

НЕВДАЧЛИВІ

У 1967 — 1969 рр. в Штатах виникає трійка безсумнівних лідерів: Джиммі Хендрікс, Дженіс Джоплін і Джим Моррісон. Але всі вони гинуть у молодому віці від наркотиків й алкоголю.

Хендрікс (1942 — 1970) — чорний віртуоз-гітарист, співак-композитор. Він уперше соло на електрогітарі зробив самостійним стилем — хард- рок (від англ. — твердий, важкий) .

Джоплін (1943 — 1970) — виконавиця «білих» власних блюзів. Спочатку наслідувала манери виконання родоначальниці блюзів — Бессі Сміт. Але згодом виробила свою манеру.

Моррісон (1943 — 1971) — лідер-вокаліст групи «Дорз», поет і композитор. Головним чином заворожував аудиторію шаленістю виконання й оригінальними, барвистими й метафоричними тестами пісень («Мої вірші схожі на голодних вовків, але вiрш про тебе прекрасний...», «Веселка в грозу — світ iз кольорових смуг...»). Моррісон проповідує поклоніння давньогрецькому богу пристрастей — Діонісу. Поліцейські напевно про Діоніса нічого не чули й епатажні витівки Джима (наприклад, роздягання на сцені) сприймали, як пересічне хуліганство.

У всіх вище перерахованих артистів в музиці відчувався певний надрив, філософія руйнування. Це знову була музика агонії, дуже схожа за настроєм на композиції Чарлі Паркера. В першу чергу це стосується Хендрікса.

Коли Моррісон почув про смерть Дженіс Джоплін, він сказав, піднімаючи келих: «П’ю за номер третій». І не помилився — пережив він своїх колег усього на дев’ять місяців.

Це одна із найсумніших віх в історії року.

У ПОВНУ СИЛУ

З 1969 року настає золота пора для британського року: «Пінк Флойд», «Діп Пйорпл», «Лед Зеппелін», Елтон Джон, «Прокл Харум», «Дженезіс», «Джетро Талл», «Йєс»,«Юрай Хіп», Слейд», Род Стюарт, Девід Боуї, «Квін», «ЕЛО», «Назарет», «Дайєр Стрейтс».

«Пінк Флойд» у 1973 році створюють справжній шедевр — альбом «Dark Side Of The Moon» («Темний бік Місяця»).

За тривалістю перебування в списку хітів йому немає й не було рівних. У США він встановив абсолютний рекорд — понад 15 років перебування в списку кращих 200 альбомів.

Усього лише три роки минуло з розпаду «Бітлз», але рівень електронного звучання, складність синтезаторних аранжувань (та й саксофонних, що миленько запозичене у джазу) у «Темному боці Місяця» — непорівнянні з останньою (теж дуже талановитою) роботою «бітлів» — «Let It Be» («Нехай буде так»).