Ми любимо країну, за яку... соромно

Кирило, студент історичного факультету:

— Почуття національної гордості у мене викликає повагу до своєї Батьківщини, до людей, які тут живуть. Викликає повагу все — повітря, дерева, люди, такі ж хороші, як ми.

Сором за свою країну треба мати. За те, що в цій країні є люди, які хочуть повернути все назад. Я говорю про Комуністичну партію України. Ми такою кров’ю добилися незалежності... Тепер, якщо ми підемо назад — буде більше крові.

Ніна, менеджер: — Ніщо у мене не викликає почуття національної гордості.

Те, що нас оточує: жінки, які продають сигарети; те, що ні в кого не вистачає грошей; ось ці шикарні (ніби) наполовину зроблені ремонти, не доведені до кінця, — в той час, коли людям нічим платити за квартиру, за електроенергію. Злиденні діти і жебраки біля гастрономів — це все викликає у мене почуття сорому, при всьому тому, що інші живуть у шикарних апартаментах, купили собі вілли...

Мирослав Петришин, заступник генерального директора «Львівпродтовари»:

— Те, що я живу в Україні, я українець. Я підтримую політику Президента, прем’єр-міністра, уряду. Підтримую все, що є у нас в країні.

Ганьба, що нестабільна економіка в країні, не платять пенсіонерам пенсії, що простоюють підприємства — це великий мінус. Треба поліпшити ситуацію, що склалася.

Борис Марченко, доктор фізико-математичних наук, пенсіонер:

— Почуття національної гордості у мене викликає все. Всі негативні і позитивні речі — всі вони наші, й топтати наше недобре.

Деякі звичаї, у нас ще існують. Вони відновилися останнім часом, і це, загалом-то, некрасиво. Візьміть, наприклад, те, що в багатьох селах України під час похоронів крадуть речі. Причому це стало вже традицією. Неприємно те, що наука в Україні рушиться. Мені зараз 65 років, доводиться працювати в Тернополі, Харкові, Дніпропетровську — і зараз я майже не маю грошей. Я їду до Берліна за кошти країни, якою мій батько пройшов із зброєю в руках.

Юля, студентка-економістка:

— Те, що у нас є здібності й у нас такий народ, який може і вміє працювати. Це і є гордість нашої держави. Тільки відсутність робочих місць створює проблеми.

Те, що наш уряд не може забезпечити народ роботою. Світлі голови, таланти, професіонали — всі їдуть. Чомусь дуже багато талановитих людей залишає нашу країну.

Юлія Таньковська, соціолог:

— Почуття національної гордості у мене викликають люди, які живуть в нашій країні. Друге — це те, що в нашій країні є дуже багато ресурсів (вони просто зараз не використовуються). Красива архітектура, місця проживання і відпочинку, природа. І, крім того, якщо я живу в цій країні — я повинна пишатися нею, бо, якщо людина думає: «Боже мій, в якому г... я живу, я хочу поїхати до Америки, до Європи», то тоді, природно, ніхто не піклуватиметься про свою країну.

Почуття сорому у мене викликають також люди. Люди, які ганьблять цю країну тут і в інших державах. Наші люди вже настільки нахамили у всіх країнах, що мені дуже важко виїхати, наприклад, до Америки. Мені не дають візи, через мій вік, бо багато дівчат виїздить, щоб заробляти проституцією. Мафіозі і обманщики виїжджають із нашої країни. І це позорище. Американців із їхнім паспортом пускають скрізь, а нас — ні.

Автанділ, ведучий музичного хіт-параду «Українська десятка»:

— Почуття національної гордості? Ну, перше, це те, що я грузин. Я народився в Грузії і представляю свою країну тут, як людина, що вже років десять живе у Києві. Моя програма підіймає український шоу-бізнес, допомагає підняти українську культуру. І цим я пишаюся.

Почуття сорому? Мені соромно за те, що моя країна, моя Грузія ніяк не може вирішити грузино-абхазький конфлікт; що грузини, які жили в Абхазії, тепер вважаються біженцями і не можуть потрапити до свого будинку. Тому мені хочеться, щоб наш уряд вирішив цю проблему.