Гарячі теми:

«Ми не зложимо зброї своєї...»

У Києві відбулося перепоховання праху Олександра Олеся та його дружини Віри. Яким пам’ятають Поета українці?

31 січня, 09:53

29 січня, близько першої години дня, учасники траурної процесії прибули на столичне Лук’янівське кладовище. Зустрічали прах Олександра Олеся українською піснею у виконанні духового оркестру «Ой, у лузі червона калина». Участь у панахиді взяли Президент Петро Порошенко разом зі своєю дружиною, чимало письменників, істориків, художників, журналістів, політиків та інших небайдужих киян і гостей міста. «У своїх творах поет не раз доносив, що саме внутрішні чвари та розбрат, невміння об’єднатися заради великої мети, не раз призводили в історії України до трагічних наслідків», — зазначив Петро Порошенко.

Нагадаємо, що 3 січня ц.р. в Празі ексгумували останки похованого на Ольшанському цвинтарі відомого українського письменника Олександра Олеся (Кандиби) та його дружини Віри.

Перепоховання поета у Києві відбулося з необхідними почестями, за участю глави держави, українських інтелектуалів. Однак чи достатньо українці знають життєвий і творчій шлях письменника? У чому унікальність його мистецького дару? Чи перечитують його поезію? Зрештою — чи готові зробити «домашнє завдання» у гуманітарній сфері, до якого апелював митець?

Олександр Олесь — напрочуд тонкий, ніжний лірик, але в той же час і поет, наділений рідкісним талантом історизму, ба більше, талантом пророка. На початку століття його вважали «українським Гейне» (за висловом Христі Алчевської), «найбільшим з нині живущих поетів України» (за Михайлом Грушевським) і навіть «прямим спадкоємцем Тараса Шевченка із всім його полум’яним натхненням і пристрасною любов’ю до батьківщини» (Софія Русова).

Вже вихід у світ першої збірки «З журбою радість обнялась...» (Петербург, 1907 рік) приніс митцю чималу популярність. Навіть Леся Українка компліментарно відзначила, «що він випередив її яко ліричний поет». У поезії Олександра Олеся й сьогодні чимало важливих настанов. Особливо актуально звучать твори «Європа мовчала», «Ми не зложимо зброї своєї...», «О слово рідне! Орле скутий!», «Айстри»...

Як зауважує редактор відділу «Історія та «Я» газети «День» Ігор Сюндюков («Повість радощів і мук», «День», 29 січня ц.р.), творчість, життєвий шлях Олександра Івановича Кандиби (Олеся), безперечно, посідають гідне місце в пантеоні найвищих досягнень українського духу ХХ століття. Видатний поет, проживши останні понад 20 років у вимушеному вигнанні в Празі, визначав своє життя як «повість радощів і мук». Він помер 22 липня 1944 року, не витримавши страшного горя — у нацистському концтаборі Заксенхаузен був закатований його улюблений син, теж блискуче обдарований поет Олег Кандиба (Ольжич). Але Олександр Олесь повернувся в Україну не тільки прахом, а й безсмертними своїми віршами, ставши найвищим прикладом того, як треба любити Вітчизну — в добу холодних душ, як треба працювати з рідним словом — в добу цинічного безкультур’я.